Він викликає уявою своє колишнє життя і ставить поруч сьогочасне. Від того аж зіщулюється. Ну, як же… Ну, для чого! А хіба?.. Адже ж батько не прожене його. Мабуть, ще й зрадіє. Він таки не хотів йому лиха. Він розумний, але просто відстав од нового дня. Отож покинути все, і — гайда.
Слідом за цією краплинами розжареного олова — інші думки: “Ти заборгував хлопцям. В тебе немає на квиток… Та й… Як же вони? Чому вони?.. Самі простелили собі путь на шахту. Андрій! Він ледве знає, хто такий Брут, хто такий Васко да Гама, але в нього, певно, вистачає сили побороти страх. А може, він теж потерпає зі страху? Може. Але ж не виказує його. Олег теж скрутить своє серце. Попрацює тут місяць або два, і тоді поїде”.
Ці думки трохи заспокоюють. Його вже не так страшить пітьма, кошачий блиск антрациту в спалахах лампочки. Коли б ще не покорчені стояки перед очима та не оце сухе потріскування. “Трісь, трісь”. Олег колись жив у тітки на селі і пам'ятає — отак тріщить хмиз.
Ці думки розбив дзвінкий, безтурботний голос:
— Привіт, каторжани!
Той голос на мить неначе виштовхнув Олега під високе небо.
— Привіт. Хто там? — відгукнувся радо. В світлі лампочки хитнулося веселооке обличчя, помацало його на відповідь білим пучком променів.
— Чого ж каторжани? — до них наблизився Андрій.
— Ну, це так у нас, хто в цій лаві… А тут і справді… Хлопець мовби проковтнув останнє слово. З пітьми ви"
плазував третій Олегів напарник. Тепер вони стояли всі
вчотирьох, вслухалися в сухе потріскування.
— Тут ще… нікого?..
“Трісь, — майже над самим Олеговим вухом. — Трісь”.
— Де там нікого. Позавчора — двох…
І знову лячне, фатальне “трісь, трісь”. Жах росив холодним потом Олегове чоло. Йому здавалося, що тріщить власне серце. Ще хвилька, ще мить, і він порохом впаде між двома пластами. І чого, чого погодився лізти сюди? Краще куди завгодно, краще…
“Трісь!” Обличчя четвертого з оцим останнім “трісь” страшно перекривилося, очі вибалушилися, готові випасти з орбіт.
— Тікай! — ревнув він щосили.
Той голос всвердлився їм у вуха, в душі, одним ударом вибив останні стояки мужності.
Собачою риссю мчали вони вниз, гублячи лопати, каски, рятувальники. Забачивши, як хлопець, що подав сигнал втечі, упав у риштак і похурчав у пітьму, майже напівсвідомо те ж саме зробив і Андрій, а за ним і Олег. Олег відчув, як палахкотіла, ніби її всунули в полум'я, права рука, — він обідрав її до крові, — в'юнив ногами, вже гальмуючи, а не відштовхуючись. Але й страх не відставав. Він мчав холодним вітерцем за коміром, охав по лаві, верещав з темних уступів.
Раптом Олегові здалося, ніби падає в безодню. Він таки справді впав. Впав чи кинуло щось. Це тривало лише мить. А далі загриміло зверху і знизу. Олег борсався й не міг виборсатись. Під ним і далі дудоніло, а зверху спадав дивний спів. Ніби церковний, похоронний. “Алілуя, алілуя, алілу-у-я-а-а”. Він таки випростав руки, підвів голову. І тут повітря струснув вибух. Вибух дужого, молодого реготу. Тільки тепер Олег збагнув усе. З лави вони попадали в затемнений штрек, в наготовану, вистелену сіном вагонетку, і шахтарі з співом і реготом котили її по рейках.
Тепер вагонетка зупинилась. А голосний регіт гримотів з усіх боків, і вони, троє, купалися в його хвилях, немов у холодній воді. Вода крижанила тіла, але радість рятунку гріла душі. А вже незабаром сміялися й самі.
Сміх надколов Олегів страх. Далі він вже почував себе сміливіше. “Якщо з цього можна сміятись, — подумав, — не так вже воно й небезпечно”. А коли вийшов під високе небо і теплий вітер лизнув пітні груди, відчув себе, ніби сам, своїми руками викопався з півкілометрової товщі землі.
Його груди сповнила незвична радість, його кортіло розхлюпати її довкола, віддати іншим людям.
І як же він здивувався, коли побачив біля старої, перекинутої догори колесами вагонетки схилену постать. Здивувався, що ще хтось може плакати, здивувався, що ніхто не підійде, не розрає, не витре сліз. Диво, отака черствість! Чергова зміна шахтарів допалювала цигарки, хлопці кидали в калюжу бички, по двоє, по троє йшли до копра. І ніхто не підійшов до дівчини. А один навіть поглузував:
— Ой, хтось промокне під Хуліганчиним дощиком.
“Хуліганка”. І прізвисько якесь…
Олег підійшов до дівчини, легенько смикнув її за рукав.
— Ти чого? Може, вломилося що?..
Дівчина різко відкинула на плече крайок косинки, в котрій ховала обличчя, глянула на Олега. Щоки її були вологі, очі затуманені. Та тої ж миті туман розхлюпнувся, крізь нього, немов крізь дощові хмари, прорізалась блискавиця. Вона пронизала його наскрізь.
— А тобі чого? Ану!..
Чорні-чорні брови тріпотіли, немов крила розгніваного птаха. Олег аж кинувся від того окрику. Здивовано знизав плечима, відійшов. “Таки справді Хуліганка”, — помстився думкою.
Але ті блискавиці ще довго засвічувались перед його _ зором. Мимоволі зізнався, що вони гарні в грозовій
хмарці.
Після душу, після їдальні Олега опанувала втома, ліни-| вий спокій. Легка замрія цієї осінньої днини оповила все | довкола. Тиша та сон, і лише коли прислухатись пильно, і можна вловити тиху мелодію, котру награє на струнах “бабиного літа” вітер.
Олег сидів на лавочці в молоденькому садочку під гуртожитком, віддавши всього себе сонцю і замрії. Чомусь пригадалось деревце, котре шуміло гіллям під вікном там, у Києві. З ростом того деревця він помічав і свій ріст. Спочатку бачив деревце в нижню шибку вікна, згодом — в середню, а потім вже лише нижні гілки шелестіли по склу. Одну з них пристосували вони з Лілею собі на службу. Олег чіпляв на гілку папірця-листа, палицею підводив гілку аж до горішнього вікна. Ліля брала записку.
Ліля… її не вирвати з серця. Він ще приїде. Дужим, незалежним шахтарем. Візьме за руку отого, що носить її, — його сумочку. Він в страх оберне їхню веселість…
Олегові думки відволікає дратівливе поклацування. Навпроти нього, присівши навпочіпки перед лавочкою, вовтузиться біля фотоапарата довготелесий хлопець. Очевидно, не добере способу налагодити. Сердиться, вже й апаратом грюкає по лавці.
“От ще…” — увірвався Олегові терпець.
— Ви ж розіб'єте апарат. Що тут у вас?.. Хлопець сердито подивився на нього з-під вузьких брів, тицьнув пальцем в затвор.
— Вийміть назад. Ви вже однаково засвітили плівку. Дайте, дайте, — звільна взяв за ремінець. — Я в школі фотогурток вів, — почервонів від власної похвальби.
Хлопець — значно старшин за Олега, вигляд мав незалежний, але фотоапарата віддав. Дав і нерозпечатану плівку. Олег скинув піджака, поклав його собі на коліна, засунув у рукав фотоапарат і плівку. Хвилину ворушив там пальцями, відтак вийняв фотоапарата, викинув порожню котушку.
— Все. Ви що будете фотографувати? Хлопець недовірливо заглядав у об'єктив, ніби міг там щось побачити.
— Що фотографувати? Багато чого. А ти, —ще раз проміряв Олега суворими очима, — з нашої шахти, з шостої?
— З вашої… Тобто з цієї.
— Тоді ходімо зі мною. Я член комсомольського бюро шахти. Газету випускаю. А що фотографуватимемо — поки таємниця. Ми маємо зробити фотознімки до сатиричного вікна. Всілякі неподобства, безгосподарність… Ось вона, просто перед нами. Бачиш? Ота калюжа. До складу хіба що вплав можна добратись. Ми так і підпишемо.
Отак несподівано, вже першого дня Олега залучили до громадської роботи. До вечора він зробив більше двадцяти знімків: на шахтнім подвір'ї, в їдальні, в гуртожитку, в управлінні. Останні три — на збагачувальній фабриці, на вантаженні. Там на транспортері повернувся ролик, і вугілля сипалось просто на підлогу. І нікому було його поставити назад. В конторці, на столику, біля пульта управління, — дзеркальце, пляшечка одеколону, хусточка, їхня господиня в поспіхові забула прибрати. Віршовий підпис до майбутнього фото у редактора вже був написаний.