Знав він і те, що йому нічого сказати Євгенові. Дивився на Євгена, і думка його двоїлась. Бачив не будеяну людину, напхану знаннями, але видючу й сліпу водночас, її шматують сумніви. І сумніви лячні. Це вже не вагання творення. Не тривога за будучину. Коли людина сумнівається в своїй праці, тоді вона кожного разу починає з новим поривом. Але в Євгена інші вагання. Певніше, відсутність будь-якої віри. Професорові дивно це. “А може, ти й справді обманюєш себе? Все твоє життя — в невдачах, в борні. З чимось, за щось. Ти мав у ньому кривди і радощі. Радість творіння, радість праці. Може, це й не найвища радість, але висока. Вона наповнила всі твої дні змістом, а душу — певністю й силою”.
Ох, яку почуває в собі силу! Він прикро підійшов до того, до чого боявся колись доторкнутися мрією. Що, вважав, призначено іншим. І ось тепер осягнув — не лише іншим. Йому теж. Вони такі ж, як і він. Холод усвідомлював — він не звершив своєї мрії. А чи можна звершити її? Адже чи не найбільше це розчарування — звершена мрія. Здійснена мрія — відібрана мрія. Щастя людини в тому, що мрія росте разом з нею, що попереду завше зоріє нова, незвершена мрія.
Прокіп Гордійович окида мисленим зором свій путь і бачить — весь він у вибалках, байраках, колючім терні. А поруч інші шляхи. Немов у тій казці: “Підеш ліворуч… Підеш праворуч…” І все-таки, коли б знову спинився на роздоріжжі, пішов би цим самим. Тяжким, нерівним. Він виходив його без нарікань, без каяття, без заздрості. Пройшов, мабуть, і тому, що ніс з собою віру. М'яту, топтану, але ніс. Віру в людей, в їхні нові, великі ідеали. Скільки переступив на своєму шляху порад, — мудрих, звабливих на перший погляд, але за ними стояли виготовані каркаси, в котрі заганялися людські душі. Каркаси — міцні і красиві, але людським душам в них тісно і холодно.
Євген побачив ці каркаси. Але, вжахнувшись їх, несвідомо будує свій, одмінний, сталевий.
— Що ж веде, що кличе Євгена? Куди простелилася його путь? Чи ж далеко сягає своїм зором наперед?
Прокіп Гордійович розмовляє з Мазуром, а його натоптана спогадами пам'ять видобуває з товстого стосу іншу стрічу, інші суперечки. Доля привела до нього ту людину, вже покалічену душею і тілом. Хоч зі всього було видно, що ще недавно то був міцний чоловік. Звали його Жоржі. Негр Жоржі — один з революційних вождів чорного континенту. Він захворів у поїзді, його зняли в Києві і поклали до Прокопа Гордійовича. Цей африканець був першим, хто видобув вогонь для революційного багаття. На тому кострищі згоріли чужі фальшиві ідеї і гасла, а відтак, в невміло роздмуханім полум'ї, і ідеї тих, хто його розпалював. На цьому ж вогнищі вигоріла душа Жоржі. В порожнє дупло вселилися зневіра, прокляття і зненависть.
Прокіп Гордійович навідував свого пацієнта щодня. Бо тут доводилося лікувати не лише хвору нирку, а й покалічену душу. Душа ж у негра велика, й зневіра в ній вмістилася теж величезна. Зневіра до всього світу. Він ненавидів усіх. Слова кидав з пристрастю, рвав їх з самого серця. Прокіп Гордійович і зараз пам'ятає його, схожі на промови, розповіді.
“Люди безсилі. Вони нібито зробили страшенно багато, але насправді — мізерно мало. Вони все ще не можуть зміркувати, як поділити порівну шматок хліба на всіх. Вони не можуть спільно користати безмежний зелений простір. Не можуть і не зможуть, бо ділити треба доброту і підлоту, хитрість і щирість, а це неможливо. Не хочуть навіть зрозуміти — чим живе людина, з чого треба будувати життя. Розумні, але наївні люди-утопісти гадали — будівництво нового життя треба розпочинати з театру. Колонізатори були переконані: основа добробуту й порядку — тюрма. Тюрма і місіонерська школа. Остання мусить прищепити зколонізованим людям чужі звички і мову. Вони добре знають, що чужа мова на рідній землі — це весільна музика на похороні. Насправді ж у світі все значно простіше. Людям потрібне житло. Хата, в яку ніхто не має права зайти без стуку. Ви, мабуть, не згодні?”
Холод не згоджувався, хоч і розумів, що йому ні в чому не вдасться переконати африканця. Професор у суперечках просто ставив іншу мету: вивести хворого з тяжкої, гнітючої рівноваги. Щоб кипів злістю, щоб повернувся до боротьби, а значить, і до життя.
Жоржі приїхав до нас, він побачить наші небуденні в буденності дні, і вони одволожать його душу. Він знає багато, але далеко не все. Під кінець лікування негр вже не тільки охоче вступав до розмови з професором, а навіть намагався жартувати. А нещодавно надіслав розважливого листа.
Холод ставить в думці поруч африканця і Євгена, ловить у них велику спільність. “Мабуть, і ліки їм потрібні ті ж самі”, — подумав. Йому й шкода Євгена і трішки гірко за нього. Євген фарбує чорно від власного невдоволення. Він ладен звинуватити в своїх невдачах весь світ. Отак воно часто трапляється в житті… Ми бачимо плями в душах інших, але дуже мало клопочемось власною досконалістю.
І все ж у Євгенові є щось таке, що йому подобається. Пружина, якої, як йому видається, не вистачає в Олега. Такий, як Мазур, прийде до мети. Йтиме до неї і в хурію, і в дощ, і в спеку. Прийде, знайшовши людину. Людей.
їхню суперечку обірвало веселе побрязкування чарок. Шах покраяв ковбасу, розкоркував пляшку.
— Ну ж бо — по першій.
Холод охоче взяв чарку. Вільно йому і просто почувається в Шаха. І він знає — чому. Тимофій не сковував його принизливою шанобою, запобігливою гостинністю:
“Не погребуйте… Ми люди прості”, як декотрі, вже не так-то й прості знайомі.
— За ваше здоров'я, — перехилив чарку Шах.
— За моє здоров'я вже випито стільки горілки, — перехилив за ним і Холод. — Як воно й тримається?
— Слухав я вас, і такі ви розумні, аж мені страшно, — мовив далі без усякого зв'язку Шах. — І весь люд зараз чи то порозумнішав, чи то налякався. Куди не підеш, скрізь про ракети, супутники, якісь розумні машини.
— Роботи, — підказав Євген.
— Еге ж, роботи. А скажіть мені, а ті роботи п'ють горілку чи ні?
— Поки що ні, — посміхнувся Євген. — Хіба не вистачає?
— Ні. А тільки чого горілка погіршала?
— Рецептура не та, або вхідний продукт…
— Хіба… Забули що?
— А чого, як ви гадаєте? — запитав Холод. Він знав, що за Шаховими словами щось ховається, але поки що не міг відгадати що.
— Ну… На горілці важче… Я на чомусь іншому. От, скажімо, на кожусі. Шив мені колись на селі кравець. Після того він щодня зустрічався з ним, з моїм кожухом. Здоровкався, випитував мовчки: “Ну, як, не розшиваєшся? Не жмеш під руками? Не ріжеш? Добре. А ковнір чого ззаду відстовбурчився? Рахуба! Треба хоч цього, що зараз, ушити до ладу”.
Холод весело сміявся на ту розповідь. Своїм прикладом Шах обійняв усю стандартизацію життя. В Шаховій голові заховано в десять разів більше, ніж написано на простакуватім обличчі.
В легкій жартівливій бесіді непомітно сплинув час. Старенький годинник на стіні прохрипів десяту годину, коли Холод став збиратись додому. Євген ще раніше пішов до своєї комірчини. Попрощавшись з Шахом, Холод постукав у двері.
— Мазур, — покликав він. І коли той прочинив двері: — Переступіть поріг, а то посваримось. Я ось що хотів вам сказати. Завтра виходьте на роботу. В наше, друге відділення. З директором лікарні я поговорю сам.
— Може, ви думаєте, що я облишу свої досліди?
— Тоді б я помилився в вас.
* * *
Прохолодна осіння ніч наслала студений ранок. Холод ішов, сховавши руки глибоко до кишень плаща, мерзлякувато зсутуливши плечі. Довкола Прокопа Гордійовича — живий вир. З кошиками, клунками, сітками поспішали на базар люди. Але вони не заважали йому думати. І мідний передзвін прибитого морозом листя над головою, і гудіння перемерзлих за ніч стовпів теж не відлякували його думок. Гамір будив у ньому думку, мов водопад луну в горах. Йому взагалі найліпше думалось у ході, а працювалося в свята, в неділі. Коли на вулиці — гомін, коли за стіною—музика. Може, це був виклик? Мабуть, так. Виклик собі.