В оцих вихрах, в робочому гуркоті й гартувалась Олегова душа. Поволі звикав до різночасового сну, до гуртожитку, до товариства. І вже йому колишнє життя здавалося примарним і ніби аж несправжнім. Справжні в ньому тільки Ліля, батько. Кілька разів сідав писати Лілі листа і шматував, шматував папір, шматував свої чуття. Він все частіше бачив, як вертається в місто, як пройде повз Біланів палісадник, повз неї, пройде незалежним, дужим шахтарем, ще й, може, заслуженим, з значком або й орденом, і його праця набувала свого змісту й мети. Так, тепер йому було задля чого жити. І все ж щось потьмарилось у його спогадах про Лілю. Отут, далеко-далеко від Лілі, йому ніби відкрилося щось у ній. Пересівав сказані нею слова і бачив, які вони легкі. Ліля гралася його любов'ю, мов кицька паперовим жмутиком. Вона навіть тут, в спомині, втікала від нього. А він… Він не міг забути її. Як не можуть забути коштовної, хоч і небезпечної іграшки. Якось Олег пригадав, що в нього вдома, в столику, залишилась фінка. її привіз з Італії Олегові в подарунок один батьків знайомий. Красива, з різьбленою, слонової кості колодочкою, блискуча, гостра.
Нею приємно бавитись, хоч і небезпечно. Легко можна порізатись.
Але до чого тут фінка? Він аж посміхнувся такому спів-ставленню.
Від споминів про батька думка його втікала сама. І тільки втомлена, збагнувши марність втечі, побитим псом верталась до батькового порога і влягалася там.
Закрайками душі Олег ловив якусь невизначеність, якусь провину перед батьком і ховався від неї. Він знав, що Андрій — єдино кому признався про батька — написав у Київ листа, але вдав, ніби не знає нічого.
А в його життя йшли інші люди, інші турботи.
Якось Олег повертався з шахти з Кузьмою Сидоровичем. Хлопець наздогнав бригадира на бульварі. Кузьма Сидорович ішов неквапливо, далеко вбік відставивши руку з великим, перев'язаним кольоровою стрічкою пакунком.
— О, ти! — радо потеребив він вуса, побачивши Олега. — Додому? Завези оцього пакунка. — Він знову скубнув вуса, але тепер ніби ніяково. — Припоручила мені дочка. Щось їй тут перешивали… А мені ще в клуб, на збори… Мій дім за гуртожитком, на Привітній, сьомий номер…
Коли б це був не пакунок, а ковадло, то й тоді Олег радо завдав би його собі на плечі. Його він вніс до трамвая на долоні, над людські голови, щоб не зім'яли. За всю дорогу навіть не відважився помацати за ріжок. Хоч кортіло. Трамвай весело мчав повз осінні садки на околицю. Там, за двома рядами гуртожитків, — старий шахтарський виселок, оснований ще в часи Юза. Привітна — нова вулиця, вибудувана вже після війни. Стандартні будиночки, маленькі хлівці, високі огорожі. Майже в кожнім дворі на ланцюзі пес. Гавкіт супроводжує перехожого вздовж всієї вулиці, сигналізує про чужинця. В цьому дворі пса не було. Та був інший сторож. Великий білий гусак низько пригнув голову, потупотів з шипінням навперейми хлопцеві. Олег бокаса, щоб таки не вчепився в холошу, відступив до сіней і, обкрутившись, шарпнув двері. І враз… Далі він ледве що й пам'ятав з переляку. Просто на нього падало щось біле, велике, разів у десять більше за гусака. Воно боляче дзьобнуло його по лобі, накрило з головою, повалило на коліна. Олег борсався на землі, задкував до воріт, волочачи на собі якусь потвору. Врешті, те біле спало йому з очей, Олегові провиднілось. Він побачив, що волочить драбину, що ногами топче простирадло і що під призьбою стрибає на одній нозі, вхопившись руками за другу, дівчина. Олег дивився на неї, — йому минав перший переляк і напливав другий. Більший за перший. Ця дівчина була Люба. Люба з збагачувальної, Люба Хуліганка. В наступну мить вона, все ще покусуючи нижню губу, опустила другу ногу, підсмикнула спідничку і кинулась підбирати розкидану на порозі білизну. Олег все ще стояв, розставивши руки, з драбиною на шиї.
— Я… От їй-богу ж… Пробачте.
Мабуть, драбина робила його таким кумедним. Дівчина пирхала в руку, та враз зареготала, аж гуси зняли сполоханий гелгіт.
— Скинь це ярмо. Не ти, я винувата. Поставила драбину і забула прищепнути двері.
— Я не за це… Отоді… Я нічого не знав… На Любине обличчя набігла хмарка. Але погляд її упав на пакунок, чоло вияснилося знову.
— Що це у тебе? — хоч вже майже здогадалася.
— Кузьма Сидорович прохав передати.
— Ти—в батьковій бригаді?—повісила на перечку драбини білизну, прочинила двері. — Заходь.
Будиночок — невеличкий, всього лиш на дві кімнати. Люба завела його до світлиці, просторої, гарно прибраної.
З лежанки стрибнув кіт, замурликав, потерся дівчині об ногу. їй, мабуть, стало лоскітно, вона відштовхнула кота, потерла ногу долонею.
— Йди геть… такий балуваний, — поскаржилась. — Але розумний, мов людина. Захворіє хто з наших, сяде біля ліжка й сидить. Навіть не Їсть нічого. А ви любите котів.
— Я?.. Не знаю. У нас у Києві… — і похлипнувся на слові.
— Ви з Києва?
— Народився там… А тоді в селі жив… А ви, мабуть, з села недавно? — вказав на стіну. Там, на дешевім килимку, висіла рушниця.
Дівчина похитала головою. І не то посмутніла, не то посерйознішала.
— Батько колись, за молодості, лісникував. Увесь вік мріяв виїхати. Кудись на хутір, у ліс. І — як бачиш. А може, там йому було б краще…
Олег трохи призвичаївся і вже сміливіше дивився на Любу. Вона не була вельми гарною. Дівчина не лишалась весь час однаковою. Очі, брови, обличчя — все мінилося в ній. Щось буряне, шалене вихлюпувало з її душі, манило й застерігало. В очах — така глибочінь, що, далебі, можна втопитися. Він і потопав у них. Потопав залюбки, хоч мав ще сили вирватись, виборсатись на берег. Він не міг відгадати, що сховано в тій глибині. Тільки відчував, — щось таке, що рве найміцніші заклепки на серці. І водночас почував себе просто, невимушене, — ще ніколи раніше не було йому так. Дівчина хвилювала хлопця, хвилювала його уяву. І йому від цього ставало солодко й соромно.
Олег теж подобався Любі. А чим — не знала й сама. Соромливістю, вразливістю, несхожістю з висілковими хлопцями. Ой, ці хлопці. Скільки їх вже познайомилось з її міцним кулачком. Залишившись з дівчиною наодинці, вони намагаються розпочати розмову руками. А цей ось сам, мов дівчина… І щось у ньому… Він щось ховає від неї і від усіх. їй дуже хотілося знати що.
— Ти завтра їдеш на озеро? — запитала вже зовсім приязно.
Олег пригадав, що хлопці з бригади говорили, — в неділю всі їдуть за місто. Запрошували й його. Але він страшенно натомився за минулий тиждень і збирався залишитись у гуртожитку. Тепер же…
— А там весело? — запитав, хоч думав про інше.
— Веселим — весело, — засміялась, підсунула до себе пакунка. — Ну, йди, я намірятиму, — нецеремонно підштовхнула хлопця до дверей.
…Відтоді, як Олег вибіг з затишної київської квартири, це був перший день, що лився на нього радістю. День і справді ясний, погожий, золотаво-жовтий. Один з прощальних теплих осінніх днів. Вони виїхали всі разом в одному, заздалегідь замовленому автобусі. З дітьми, з зятями, тещами. На низькорослім, але міцнім, ще зеленім в'язі над озером загойдалися три майстровані бригадними теслями колиски. Стіл, чи, певніше, скатертина — одна на всіх, спільна. Олегові було нічого на неї викласти з кишень, але коли б він хоч натякнув на це, не сів, хлопці просто вкинули б його в озеро. Сьогодні, біля оцієї скатертини, Олег відчув, що його введено до нової сім'ї. Йому хороше серед цих людей. Тут весело, тут немає примусу. Ті, кому не подобалось, просто йшли, їх не тримали. Мабуть, це теж не мало — вміти не заважати іншим.
Жарти і дотепи за обідом, може, не дуже гострі, зате безпретензійні і зрозумілі всім. Критерії і оцінки нескладні, але й не стандартні. І точні. Бо приміряні до робочого дня і до кілограма хліба.
Звичайно, всього оцього Олег не оббігав думкою. Але ловив те серцем, втішався душею. Він уже осягнув, яка мозолиста праця шахтаря, яке кучеряве його життя. Зіжмакана в долоні пачка грошей, прудконога норма, гострослова дівчина… Все круте, прудке, міцне. І добре, коли він ітиме крізь нього не сам.