— Ти, мабуть, знайшов акредитив на чотири тисячі карбованців? — мовив Прокіп Гордійович, все так само не повертаючи голови.
— Ну, хіба в нас… — І раптом: — Тату, куди ти діваєш гроші?
— Програю в карти.
Олег зачекав ще хвилину, але, зрозумівши, що батько більше не скаже нічого, прочинив двері. Він притримав їх — на балкон, з стільцями в руках, пройшов Олександр Кіндратович.
— Якась тут причина мусить бути, — мовив Білан, підсовуючи Холодові стільця. За довгі роки вони звикли в'язати розмови прикро, без вступів. — Не розчовпаю я, чи теперішня молодь надто поволі дорослішає, чи зістарюється завчасу. Не бачу я зав'язі, один пустоцвіт. Але диво, цвіт не зав'язується, коли його обпалить блискавиця. А які блискавиці палили їх?
Він говорив, швидко копирсаючи паличкою, переколупу-ючи землю в ящику з виноградом, котрий повився по дротинах аж до горішнього балкона.
— Ти знаєш, я чоловік поміркований. І однак не можу спокійно дивитись на велерозумних, тупих, з прилиплою до слинявих губів сигаретою жевжиків. Весь світ у них зводиться до “скільки доларів?”, “що ставиш?”, “а Люська?..”. Я розумію: є й такі—з молотком, з книжкою. Але їх не бачиш, — на світло летить тля. Вона пролазить у мистецтво, бо й там “долар”, прилипає до науки, до літератури. Скажу тобі: коли б у моїй волі… І от тут я не знаю: лупцювати їх різками, читати їм лекції?
— І всі ми не знаємо, — відказав Холод. — І ніхто ніколи не знав. Ми бачимо лише полюси: неробство і працю. Я думав… Батьки завжди думають. Бо їм хочеться, щоб їхні діти були кращими. Навіть за них. Може, й це… Над нинішнім поколінням висить атомна бомба. А воно не знає, що таке й проста. Часом свідомо, а часом несвідомо звинувачує в чомусь батьків. Воно — ті, про кого ти кажеш. Вони не хочуть бачити, що ще було життя, була кров, були мозолі. З цих гірких мозолів ми вигодували і їх.
“І завжди живий трепет багрянцю над головою, —мовив думкою, бо не вмів уголос казати високих слів. — Над нами… Над вами… Ви щоднини бачите його: в червонім кутку школи, на демонстрації, над будинком у свята. Може, тільки для декого з вас він дуже звичайний. Бо не ховали його за пазухою, не підхоплювали, продірявленого кулями, в бою з рук пораненого політрука, не цілували в смертельній присязі побратимам біля партизанського вогнища. Він дорожчий, коли побував біля серця. Тоді — стає часточкою власного життя. Але він такий же дорогий, коли прив'язаний до свіжоструганого держака на вершечку щойно закінченої будови, на шахтнім копрі, над фермою. Він один — і там, і тут… І це треба відчути. Кров батьків, з якої віткано його полотнище, це й ваша кров. Вона передана вам у спадок. Чи зрозумієш ти це, синку?”
— Проте багато з них побачили в лице правду, — докінчив Холод уголос. Він поцмакав згаслу цигарку, припалив її. — Пройшов великий дощ, ростуть молоді гриби.
— То вони можуть зчервивіти.
— Все залежатиме від того, якою буде погода, — роздавав у вазоні на прикрість Біланові цигарку Холод. — піду я.
Білани запрошували його залишитись на каву, але він відмовився. Хоч знав, що його чекає вдома. Цигарковий дим, самотність, нудьга. Але йому не хотілося псувати своїм смутком чужої радості.
Відтоді, як Холода залишила дружина, вони жили вдвох я сином. Спочатку в них була домашня робітниця. Та кілька років тому дівчина вийшла заміж, виїхала, і тепер такого-сякого хатнього порядку доглядала в них тітка Оксеня, двірничиха.
Кабінет у професора — невеликий і незатишний: кімната вузька, довга. Стіл, канапа, три книжкові шафи — всі меблі. Книжки й на шафах, і на підлозі.
Прокіп Гордійович сів до столу, кружляв думкою навколо рядків, що написав учора, але вона волоклася мляво, розпливалася. Тоді вимкнув світло і сів на канапу. В темряві почувалось йому затишніше. Однак він не встиг навіть оговтатись у ній. Його покликав деренчливий телефонний дзвінок.
— Не спите, Гордійовичу? — гудів у трубці басовитий голос Тимофія Шаха. — Хотів прийти до вас, шашки посовати, та приїхали до мого напарника гості, і я заступив його на діжурстві. Ви самі вдома? Мабуть, оце… Я ж вас знаю…
Тимофієва мова урвалась раптово, мабуть, відключили телефон. Прокіп Гордійович повісив трубку. Ніби нічого й не сказав чоловік, а в душі ледь-ледь, на одну краплиночку відтало. Холод закурив, знову сів на канапу. Тиша. Тільки чути, як десь за стіною схлипує піаніно, а за вікном гомонить місто. Десь у тому гомоні і Олегів голос. І прикро професорові, що син і сьогодні не залишився вдома. Олег зараз там, на вулиці. З якогось часу, — Прокіп Гордійович навіть собі в тому не признається, — він став боятися вулиці. Боятися, коли вона забирає до себе його сина.
Вулиця… Вона моргає червоними бровами кінореклам, мружиться вітринами книжкових магазинів, посміхається нахабними очима легковажних дівчат та вусатих молодиків, гримить пневматичними молотками по асфальтовій корі. І хто зна, що знаходить більше відлуння в довірливім серці. Міська вулиця ховає дитину від батьківських очей, і батьки ніколи напевне не можуть сказати, читає її недорослий житель цієї миті в бібліотеці книгу чи торгує футбольними квитками під ворітьми стадіону. Вулиця — це величезне осібне життя, це цікава, одмінна од інших, часом сувора, часом легковажна навчателька. Вулиця до заводу, до пивниці, до інституту, до танцмайданчика. Ні, вона поки що — не завжди спільниця батьків. І батьки мусять колись доміркуватися, як повернути її собі в поміч.
В селі вулиця завше перед вікнами — очима хат. Прокіп Гордійович пам'ятає вузеньку, стиснену тинами вулицю свого дитинства. Жорстоку вулицю. Спогад про неї прикипів до серця струпом. Йому навіть не довелося ліпити на ній з піску кавунів і гилити цурку. Він ганяв по ній корів на пастівник і з пастівника, возив у поле гній, гальмуючи на крутім узвозі березовим обаполом, втікав на неї від сварливої господині.
йому сповнилось сім років, коли його і трьох братів стали в селі називати Холодовими сиротами. Найстарший на той час служив у багатого господаря, дядька Клима, чоловіка доброго, лагідного. Брат перейшов до іншого, Гадючки, а Прокопа віддав на своє місце. Дядько Клим таки жалів хлопця, навіть сварив жінку, коли бачив, що та споряджає йому в поле голодну торбу. А потім… Потім брати послали його до школи. “Нехай хоч один з нас знатиме грамоту”. Вони перейняли на себе частку Прокопової праці на його школярські й студентські роки. Найбільшою мрією Прокопа-студента, його обітницею було віддячити братам. Але Прокіп так і не сповнив своєї мрії. Не встиг сповнити її. І зараз, коли згадує братів, котрі позначили своїми могилами героїчний шлях із Сходу на Захід, йому здається, ніби він несе перед ними провину.
Ще довго того вечора брів Холод по життєвій ниві. А вона була геть у бурчаках, корчовинні, поросла будяччям і тернами.
Професор не помітив, як велика стрілка годинника прибрела до дванадцяти, як впало за прочиненим вікном нічне безгоміння. В тому безгомінні, в тиші гойдалися поодинокі сплески трамвайних дзвінків, гаснули. Десь далеко нервово скрикнув паровоз і теж умовк.
Клацнув у замку ключ, скрипнули двері. Видіння щезли, мовби й не було їх зовсім.
— Ох, і їсти хочеться, собаку б з'їв, —гукнув з порога Олег, радий, що батько не спить.
— Собаки поки що нема, є смажена качка. Чому так пізно? — розправив натомлені плечі, пройшов слідом за сином на кухню професор. “От Олег вже приходить з гу-лів, — подумав здивовано. — І коли він виріс? Ще ніби вчора бігав у куцих штанцях. От тобі й круговерть
життя”.
— Так де ж ти блукав? — повторив запитання.
— Ми всі, ті, хто з нашого класу, в сквері зібралися. Хто куди подав документи, де який конкурс… Не згляділись, як і дванадцять. — Хлопець розривав руками м'ясо, поглядав скоса на батька.