Крапля крови – Юрій Мушкетик

Тесля ще раз оглянувся. Він таки справді був вельми здивований. Адже пам'ятав усе добре, хоч і лежав на операційному столі. Тяжко йому було. Ох, як тяжко. Не ста-чало дихання, туманіла наморочилась голова. І страх гадюкою звивався по серці. Але тесля чув. Чув усе. Професор запитував когось, хто вчора їздив на Поділ, чи виконав його замовлення, чи купив гвіздків. І той відказав — забув. Професор сердився, буркотів, адже він давно збирався поремонтувати паркан біля садиби. А зараз у нього на столі — Тихін. Він, кажуть, гарний тесля. За тиждень випишеться з лікарні і перемонтує паркан. Хіба, може, не захоче… Отоді Тихін вперше повірив, що житиме. А не захоче? Та як то не захоче! Йому б тільки встати, а він би тоді хоч і всю лікарню парканом обгородив. В післяопераційній палаті Тихін розгомонівся з Іваном: Іван теж тесля. Професор, коли оперував його, теж говорив про огорожу. Мабуть, паркан у нього справді великий, роботи стане на двох. А ще за день принесли в палату зварника, цей збирався зварювати професорові моторного човна. А потім, мабуть, за клопотами професор забув згодити теслів. А може, так і не дістав гвіздків.

— Так ми з своїми гвіздками…

Але Іван вже збагнув усе. Він бачив, як покусував нижню губу професор,-вловив хитрі смішинки в куточках його очей і смикнув Тихона за рукав.

— Ходімо. В голові в нас гвіздки. Пробачте, Прокопе Гордійовичу, ми не гвіздки… Пам'ять гарну про вас… Спасибі.

Теслі пішли. Ще довго оглядалися. Аж ген, за кіоском, розреготалися.

Холодові теж смішно і водночас легко, ніби знайшов щось, чого й не сподівався знайти, ніби зробив відкриття, над яким мучився довго.

І, мабуть, від того ранок сміявся йому, мов сонячний зайчик безжурній дитині. Плескали в зелені долоні каштани, тополі спиналися навшпиньки — котра вища. Двірники вже змили з асфальту вчорашні сліди, та пішоходи поспішали веселими вулицями, карбували нові. І все — умитий ранок, каштановий передзвін, сонячні зайчики на вітринах — сповнило Холода ніжністю, що йому жагуче захотілося зробити щось таке, в чому б він розчинився весь, без решти. І водночас — думка про те, що хоч і легко змитисліди людей, але люди прийдуть знову і знову полишать їх. Холод аж осміхнувся своїй сентиментальності. А може, й не сентиментальність це? Прокопу Гордійовичу здається, що він прожив дивне, незбагненне життя. Певніше, не одне життя, а двоє. Щось велике, радісне, не знане раніше відкрилося йому враз, відкрилося пізно, коли вже одірвав від календаря життя більше тридцяти новорічних листочків. Оце нове ввійшло в нього і працею, і вірою в себе, і шумом лісу, і співом соловейка. Увійшло і залишилося. От соловейко… Скільки він переслухав їх за дитячих літ! А не чув жодного. Може, то суворе життя так порубцювало душу, що її не торкався той спів. І навіть пізніше, в пору кохання, тільки вдавав, що слухає його.

Тепер же… Кожного весняного вечора він виходить в садок біля лікарні і стоїть там довгими годинами. Соловей б'є піснею по не відчутній раніше струні в душі. Прокіп Гордійович навіть не знав, що вона в нього є, та струна, не знав, що має такий скарб. І як не дивуватися цій пташці? Сіренькій, непримітній. Схожій на маленьку, як ми її звемо, звичайну людину. Звідки видобуває такі звуки! Що кличе її? Певно ж, кличе щось велике, всесильне, красиве. Могла ж дрімати десь у кущах або набивати живіт всілякими комашками та черв'яками. Як деякі… птахи… І люди. А вона — співає. Але лишилося в ньому щось і від того, колишнього, Холода; мабуть, поклали на душу карб і всі злигодні дитячого та воєнного життя, бо був у глибині її ще й трішки скептиком.

Ось уже дорога береться під гору. Професор пішов не навпрошки, а звивистим, далеким узвозом. Тут місто і село сплелися в міцні обійми. Тихі садки, хатки під бляшаними покрівлями, і навіть буслове гніздо на старому колесі на осокорі. Тільки вже колесо не з воза, — автомобільне, і заводські гудки врівень з ним, і пальці телеантен. Може, тому професору найбільше й подобається це місце. І діти тут бавляться на вулиці, як у селі. Ось вони обліпили колоду, неначе горобенята з гнізда, зазирають через паркан. Він високий, і ворота оббиті бляхою. Неначе фортеця. Мабуть, нечасто туди заходять люди. Що ж там побачили діти? Он вони відбігли… Цікаво.

Холод теж ступив на колоду, вхопився за верхні дошки паркана. І враз… Гаряче, боляче оперезало щось його по руках. З несподіванки він ледве не впав навзнаки, стрибнув на землю, і тільки поминувши два чи три двори, зупинився. Аж тоді оглянувся. За парканом капловушилася стара заяча шапка, блищали злі очиці.

— Я покажу, де вони спіють. Я покажу, — шамотів старечий голос.

Прокіп Гордійович поглянув на руки, на яких вже понабігали червоненькі пухирці, і зрозумів усе — кропива. “Став жертвою чужого зазіхання на приватну власність”.

Хлопчики реготали, аж по землі повзали…

Прокіп Гордійович поправив капелюха, нахмурив грізно брови, та враз не витримав, засміявся й собі.

Регіт позад нього не вщухав, доки він не завернув за дальній ріг вулиці. Хлопчаки забавлялись безплатним атракціоном.

Ось вже й кінець узвозу. Холод зупинився, щоб віддихатись. Звідси видно все місто. Щедро залите сонцем, закучерявлене садами, воно ніби дихає одними велетенськими грудьми. Десь поза твоєю волею думка розкрилюється, лине над ним. І здається, що розкинь руки, відштовхнись, то й сам легко перелетиш аж ген на золоту софіївську баню.

Поруч з цим, на якому стоїть він, ще горб. Кажуть, з того горба завойовники дивились на Київ, перш ніж грабувати місто. Звідти вони кидали погрози, бойові поклики до свого війська. Щоправда, Київ знає й інших войовників, тих, які вповзали тихо, мов чума. Ці зазіхали на більші скарби, намагалися пограбувати мову, пісню, дитячу колиску.

Горби одвічні… Й скарби ці одвічні… Прокопу Гордійовичу здається, що й він одвіку ходить по цих горбах, що він ще не звершив того, що судилося йому, судилося його люду.

Професор на хвилину зайшов до себе і, запитавши чергового лікаря, чи нічого не трапилося, піднявся на поверх вище. Олександр Кіндратович був уже в операційній. Треба було спочатку поговорити з ним, але чи варт турбувати його. Оці останні хвилини перед операцією… В житті людини вони важать найбільше. Останні хвилини перед битвою, останні хвилини перед стартом, останні хвилини перед пуском гідростанції. Холод завжди волів побути в ці хвилини на самоті. Ще раз обдумати план операції, пригадати подібні випадки. Зібрати, зсотати в одне увагу, волю. І отак перед кожною операцією. Комусь, може, це й дивно? Він і сам заздрив тим, для кого операція — просто чергова година праці…

Підкликавши завідуючого, пішли по відділенню. Той ішов попереду, завбачливо відчиняв дпері; високий, худий, він гнувся, немов лозина під вітром. Холод аж осміхнувся в думці. Адже пам'ятав, як стримано вітався той раніше. Отаку, подумав, має силу в людській уяві посада. Кілька слів перед прізвищем, табличка на дверях здатні знести людину до хмар або втопити в багнюку.

Відправний пункт ревізійної подорожі, як і звичайно, — прийомне відділення. Саме там розпочинається боротьба. Боротьба в серці людини. Люта, нещадна. Там чатують на хворого двоє: Віра і Зневіра. “Не наш”, — карбує, як присуд, слова Зневіра. “Наш, паш, ми швидко вилікуємо його”, — рішуче відповідає Віра. Хворий одразу бачить, хто з них дужчий. І вже з тією вирушає в мандри.

Холод, не вибираючи, взяв з стосика історію хвороби. Першу, яка трапила. Звичайно, це лише папірець. Але це й дисертація, по якій видно, на що здатний дисертант, це повість людського життя, а від того, як її поведено від перших сторінок, важить і те, як скінчиться вона. Приймаючи на роботу лікаря. Холод обов'язково, ніби так, випадково, мовляв, — усі зараз зайняті, — дає заповнити історію хвороби. Ця повість — часто трагічна — ніким не прочитана. Підпишуть її внизу автори — лікарі, здадуть у архів. Лежатиме вона в архіві довгих двадцять п'ять років, забута, нікому не потрібна. А десь там, у житті, ще довго блукатиме по хаті пам'ять про людину, людина говоритиме, сідатиме за робочий стіл, пеститиме по голівці своїх дітей.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: