Крапля крови - Юрій Мушкетик (сторінка 12)

Лілин вчинок — то лише дрібний камінчик під ногами. Але вона не поспішала розпитувати, знала гаразд, приспіє час, і Олександр розкаже сам. Він не вміє ховати в собі власні невдачі. І коли приходить радість — теж намагається розділити її. Мабуть, це найбільше єднає їх. Ні, вона взагалі не може поскаржитись на нечуйність чоловіка. Він вгадує її думки, бажання з одного погляду, вволює їх. От сидить Тоня на тахті, їй трохи незручно, але встати за подушкою ліньки, вона не мовила й слова, але Олександр сам приносить подушку, підклада під боки. Дехто називає таких чоловіків жіночими догідниками. Але кому з жінок чоловіча увага не лестить самолюбства? Антоніна Михайлівна давно уяснила собі: любити — це давати насолоди іншому, а не брати їх. Давати безкорисливо, так, щоб людина, якій вони призначені, не почувала себе боржником. Олександр знаходить радість і в тому, щоб допомогти їй по хатній роботі і часом, коли вдома немає нікого, навіть зварити обід. Його кортить здивувати всіх своєю вправністю кулінара, і деякі страви він готує смачніше, ніж вона сама. От тільки її робота... Антоніна Михайлівна працює в технікумі, читає студентам біологію... Олександр говорить, що йому з дитинства були відворотні всілякі жучки та метелики. Мабуть, тому він ніколи й не запитує її про технікум. До того ж власний великий клопіт поглинає його. Хоч часом їй теж хочеться поскаржитись, попрохати поради.

Дітям Олександр потурає вельми, більше любить малого Костика, зате частіше й осмикує його віжками батьківської суворості. “Я хочу, щоб козаком ріс”, — каже знайомим.

Син у його мрії мак стати знаменитим поетом, затьмарити батькову славу.

Зараз син живе на селі, в баби. Олександр наполіг, щоб віддати його туди на літо. “Нехай набирається сільської науки. Баба в нього проста, та життям вчена. Нас усіх у люди вивела. Та й побігати босими ногами по землі йому теж хороше”.

— Що тут, вдома? — запитав Олександр Кіндратович, ааходячи до себе в кабінет. — Мене ніхто не шукав?

Запитання звичне, він знає — його шукають щодня. Адже він в десяти, якщо не більше, комісіях, комітетах.

— З редакцій кілька разів дзвонили. І з обкому. А ще приходила жінка. З Білого Броду. Ота, що весною...

— Яка жінка? — Олександр Кіндратович наморщує чоло, потирає його рукою. Та хіба пригадаєш! Скільки до нього ходить прохачів... І в клініці, й тут.

— Пенсію за чоловіка клопоче. Машиною його переїхало. Ти б допоміг... Ось вона справки залишила. Білан знає: справа це дрібна, місцевого масштабу.

— Я не начальник собезу.

Антоніна Михайлівна заперечувала тихо, м'яко. “Мабуть, з наради виніс якесь невдоволення”.

— Вона ж ще й ніби колишня твоя сусідка. Розказувала, як ви колись разом корів пасли, телицю загубили...

— То це Наталя!

Його пам'ять вихоплює з далеких літ високу двогорбу могилу, широкий луг — Велику, маленьке чорненьке чортеня в червоних чунях — Наталочку, з котрою ніхто з хлопців не міг збігти наввипередки. А далі пам'ять прудко перескакує одразу через кілька літ. Вона підсовує йому під руку зв'язані ремінцем книжки, виводить на зарічанську стежку. Так випадало, що вони з Наталочкою завжди верталися з школи отією стежкою вдвох. Виходили до річечки, сідали під вербою. Кидали в воду палички, слухали, як ниже в лісі по той бік лугу намисто зозуля. Вона низала його спільно для них обох.

Дурні, наївні діти. Не знали, що дитяче намисто рветься дуже легко і що потім можна відшукати лише окремі намистини.

Але скільки Білан не брижив зморшками чоло, не міг пригадати доярки Наталки, в чиїй хаті пив воду три роки тому. Він приїхав до свого села на зустріч з виборцями, разом з школярами садовили топольки під школою, вона теж вийшла з відром, поливала деревця. Кожної весни він збирається поїхати туди, але робота, всілякі справи заступають від нього село. Костика відвозить Тоня або Ліля.

— Вона казала, якісь топольки виросли, — чомусь тихо мовила Антоніна Михайлівна.

“Треба їй допомогти. Подзвоню в райком, у виконком...” Олександр Кіндратович підсовує до себе стосик конвертів, бере той, що зверху. Все це — скарги виборців. В того відрізали кілька метрів городу, тому виплатили за контрактоване теля на десять карбованців менше, ніж обіцяли, тому не дають квартири... Дрібні, малозначні справи. Хіба над ними сушити депутатові голову? Однак всі листи доводиться прочитувати, на кожен відповідати. Минулого й позаминулого року він наймав собі секретаря. Студент юрист розсортовував листи, віддруковував на машинці відповіді, розсилав по установах. Тепер той хлопець перейшов на п'ятий курс, виїхав на практику.

— Треба знайти іншого студента, — поклав у стосик конверти, лишивши посеред столу Наталиного.

— А може... Ти сам...

Олександр Кіндратович повів плечима, немов йому за комір кинули крижану бурульку, спантеличено подивився на жінку. Не те щоб він подивував, що вона заперечила йому, але його збентежив її голос. Не прохальний, а докірливий.

І, мабуть, вперше він відповів різко:

— Ти б краще своє... Сипала обідати. Зголоднів я. Але Антоніна Михайлівна бачила — їсти чоловікові теж не хочеться. Він би давно побував на кухні, заглянув у всі каструлі. Тепер, мабуть, не виповість їй і тієї своєї турботи, а ранком піде на роботу знервований, зім'ятий. Завтра в нього операційний день...

Якщо Олександра хтось може розрадити, то лише Холод. Постерігши такий товаришів настрій, той завше втягне його в суперечку, і в оцій змазі Олександр, камінчик по камінчику, викидає весь тягар, котрий наліг йому на душу. Антоніна Михайлівна сама не знає чому, але й їй вельми затишно почувається тоді, коли за дверима Олександрового кабінету гуркоче басовитий Прокопів голос і поскрипують під дужою ходою дощечки паркету. Вона вірить в Холода. Вірить в людину, серцеві й талантові якої Олександр може віддати всі свої сумніви і вагання.

— Прокіп чогось вчора заходив. Може, покликати його, пообідаєте вдвох? — мовила, забираючи з чоловікового плеча рушника.

— Що йому?.. Хіба не знає, де я? — в голосі Олександра Кіндратовича Антоніна Михайлівна вловила дратівливе невдоволення, не знайому раніше вкрадливість. Вона здивовано глянула на чоловіка, пішла на кухню.

 

 

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

 

— Заходьте, заходьте, — відгукнувся Холод на несміливий скрип дверей. — Це ти, Лілю? Ніби в клас, та ще й не виконавши завдання... — Він таки здивувався. Чому Ліля прийшла сюди, а не додому, чому така тиха, серйозна? Присіла на краєчок стільця, крутить в пальчиках ремінчик сумочки. Вона вся ніби одмінилася. І одягнена незвично. Прості, на низенькім каблуці черевички, чорна суконька, волосся зачесане в строгий, тугий вузол.

— Від Олега... нічого немає? — запитала тихо. “Он воно що. — Тепла лоскітлива хвиля хлюпнула Холодові в груди. — Все-таки... Болить їй”.

— Поки що нема. Він поїхав до тітки. Колись маленьким Олег жив у неї. Я вже написав їй.

Ліля хитнула головою, її очі затепліли посмішкою. Відтак посмішка згасла, дівчина знову опустила погляд.

— Я, Прокопе Гордійовичу, справді не виконала завдання. Жодного завдання... А хотіла б виконати... Я прийшла проситися на роботу.

Тепер Холоду стали зрозумілі і строга зачіска, і скромне вбрання. Однак здивування від того не поменшало.

— Чому ж до мене, а не до батька?

— Я хочу працювати, як усі. Ви розумієте... Якщо у вас немає місця...

— Ні, місця є, — поспішив заспокоїти дівчину. — Навпаки, бракує людей. Ми зараз не можемо приймати на роботу тих, в кого немає київської прописки. Хочеш санітаркою, а то — в лабораторію. Батько не заперечуватиме? Ти запитувала його?

— Так. Ще після екзаменів.

Холод говорив, а думка його прямувала до іншого. Він думав про те, як міцно, часом немилосердно, зв'язує людей одним вузлом доля. Прийшла до нього Ліля... Йому радісно, що вона прийшла з таким проханням. Але серце щемить іншою стрічею. Він може уникнути тієї стрічі, але не втече від неспокою.

Олександрів скальпель карою лягає на клініку. Білан го-' ворив, буцім працюватиме, буцім облишить на якийсь час свої експериментальні операції, але не дотримав обіцянки. Тільки щільніше зачинив за собою двері. Та хіба таке можна приховати! Треба забрати з ного рук смертоносного скальпеля, яким крає все, що зробив раніше. І мусить забрати він, Холод. Забрати не зволікаючи.

Холод важко підвівся з стільця. В нього боліла голова, тупо, важко, так, немовби після чадного газу. Професор лікує інших, а вилікувати себе не добере способу. Він навіть не знає, від чого в нього біль: від контузії, кисневого голодування, нервової перевтоми? Часом біль проходить зовсім, та потім наповзає знову, іноді на кілька днів відбирає книжки й газети. Йому тоді здається: вийди на свіжий вітер — все мине. Але виходив, і не минало.

Провівши до дверей Лілю, Холод покликав чергового лікаря, сказав, щоб готувалися до обходу. Години обходу — години важкої праці: терплячого вислуховування скарг, шукання розв'язків формул, де іксами і ігреками виступають людські хвороби. Це величезна п'єса, в якій просто з залу на сцену один по одному йдуть актори-стажери, за кожним з яких треба пильно простежити, відгадати, де в нього вдаване, а де справжнє. До всього, режисер звикає до своєї сцени. Але він повинен боятися, щоб професіональні навички не переросли у байдужість.

Кульмінаційний момент трагедії — в операційній. Режисер-лікар повинен не просто зшити шматок плоті. Він мусить ще подбати, щоб з лікарняного ліжка знову встала Людина. Часто, залишаючись нею, вона встає людиною іншою, ніж була до хвороби. Прокіп Гордійович постеріг — перенісши тяжкий недуг, людина змінює характер, спосіб думання, іноді навіть звички. Часто це вже зовсім не та людина. Завдання лікаря — привести її до того самого стану, в якому вона була в переддень хвороби.

Ось тут, під час обходів, професор-режисер і спостерігає, як пильнують цього його помічники, скеровує їхні дії.

Холод звик, приріс душею до своєї сцени, до своїх артистів. Ні, професор їм не вельми потурає. Він їх і сварить, він над ними й кепкує легенько, він їх і любить. Ну як не любити оцього шибеника, оце капловухе паця? Вткнулося писком у подушку, сопе, аж губенятами плямкає. Ігорьок — так звати хлопчика — давній житель палати. В нього — непрохідність стравоходу. Три роки тому, недоглянуте мамою, дитя випило півбанки каустичної соди.

Хлоп'я зовсім не знає смаку хрумкої шкоринки, зуби його не врізалися в м'якуш яблука, не розлузували горіхів. Во-їю тільки здогадується, яке то заласся, і відвертається, коли хтось при ньому розв'язує вузлика передачі. Ігорьок вже перетерпів три операції. Лишилася четверта, остання. В сусідній палаті лежить дівчинка, котрій вже звершено весь цикл. Тепер, щоранку, хлоп'я бере дівчинку за руку і веде по коридору. Воно заводить її по черзі до кожної палати, тицяє в руку суху шкоринку:

— Їж.

Дівчинка охоче виконує його прохання, жує швиденько, мов кізка.

Хлопчик обводить палату тріумфальним поглядом, підносять вгору пальчика:

— Бачите!.. І я буду отак. Вже швидко. Професор сказав!

В хлопчика на тумбочці — низка виліплених з пластиліну фігур.

Холод нахиляється, розглядає процесію. На його вуста лягає тиха посмішка. По тумбочці прошкує лікарський обхід. Прокіп Гордійович упізнав і себе. Он він — попереду, великий, волохатий, схожий на ведмедя. За ним — інші лікарі. Майже в кожному вловлено щось. Хлоп'я талановите. Однак композиція здається професорові не довершеною. Він бере з коробочки надломлену плитку пластиліну, розминає. Пальці його працюють швидко, не здивитись. Ось вже шестя йде не просто на край тумбочки, а до ліжка, на котрому капловухий хлопчик натягує на голову ковдру. Він ховається від лікарів.

Критично прискаливши на свою роботу око, професор вичапує з палати.

Обхід пливе далі... Білі халати, білі простирадла, білі пов'язки... Білі стіни. Рум'яні багрянці життя. На них спочиває лікареве око. Професор розмовляє в палатах голосно, свідомо уникає незрозумілих недужим слів і термінів. Навіть коли перемовляється з колегами. Ніщо не страхає хворого так, як лиховісний шепіт, незрозуміла латинь. Ті слова його б'ють, мов сліпі кулі. Хворий воліє знати правду, хоч водночас хоче применшити небезпеку. Він з одного погляду вихоплює з лікаревих очей іскри віри, впевненості, невіри.

...Оцей професор. Він не вельми ласкавий. Не називає своїх пацієнтів “голубчиками”. Але з того, як слухає, як в глибокій мовчанці кроїться мислю десь в твоїй хворобі, як креслить їй смертельне коло, — зринає в тебе довіра і певність.

Ось і остання палата. Палата для тих, які одужують. Давня пацієнтка, бабуся з-під Білої Церкви. Не хотіла лікуватись. Мав він з нею клопоту. Старенька сидить на ліжку, в неї в руках поблискують металеві спиці. Чорним жированим котеням крутиться біля неї клубок шерсті, втікає по ниточці в дитячу рукавичку.

Котеня шкрябнуло лапою, притихло.

— ...Мені вже, синок, не треба нічого. Спасибі тобі. — Старенька пильно вдивляється добрими очима в обличчя професора, схитує головою. —А ти сам... Поблід, на виду упав. І очі червоні. Може, застудився? Ти перележ день-два. Випий на ніч липового чаю...

— Добре, вип'ю. А ви ще поп'єте порошки. Сестра принесе. Баш на баш. Згода? — він підморгує бабусі, мов давній змовник.

— Хитрий ти...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_kraplya_krovi.docx)Yuriy_mushketik_kraplya_krovi.docx337 Кб2469
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_kraplya_krovi.fb2)Yuriy_mushketik_kraplya_krovi.fb2704 Кб2297

Пошук на сайті: