Крапля крови - Юрій Мушкетик (сторінка 13)

Проконсультувавши лікарів, зробивши необхідні записи, Холод довго ходив по кабінету. Розмотував думку, мов клубок колючого дроту. Він не зізнався навіть собі, що зволікав, що відтягував цей момент. Втікав від нього, як наляканий звір від власної тіні. Але від цього стекти не можна. Він мусить зробити останній крок.

Холод знає: Білан вже й так запікся на нього образою. “Може, й справді не казати? Для чого знещаснювати людину? Друга?”—скрадається думка. “І тоді нехай нещастя падають на сотні людей! Ти не маєш права мовчати. Як людина. Як комуніст. Ти вже й так запізнився. Дівчинка, яку вчора оперував Олександр, ще могла жити. Її треба було лікувати”.

“А справки? Хворі пишуть Олександрові смертельні справки. З якими думками вони лягають на операційний стіл! Олександре! Що скрижанило твоє серце!”

Останні слова він проказав уже майже вголос, піднімаючись по сходах угору.

В професорськім кабінеті, окрім Олександра Кіндратовича, ще двоє лікарів. З суворого неспокійного Холодового погляду Білан відгадав усе. Він вдав, ніби вкрай заклопотаний, ніби в нього нагальна справа, — щоб хоч трохи відволікти розмову, приготуватись до захисту. Але Холод нецеремонно посунув убік папери, попрохав лікарів:

— Залиште нас на часинку.

Ті здивовано потисли плечима, вийшли з кабінету. Прокіп Гордійович провів їх, пересвідчився, чи щільно причинені двері, повернувся назад.

— Ти не послухав мене, — мовив, зупиняючись навпроти Олександра Кіндратовича. І, вловивши заперечний по-м“х його руки, зупинив: —Не перебивай. Я мусив піти не до тебе, а до головного лікаря. В міністерство, в партбюро, зрештою. Але я прийшов до тебе. Бо я ще вірю... Я просто не можу збагнути, що спонукає тебе. Я знаю: ти не раз толочився посівами, обочинами. Але я думав, ти шукаєш. А ти... Сашко, це небезпечно. Це початок хвороби. Страшної. Коли кров гріє тільки одне серце, своє, власне. Це — білокрів'я.

— Чому ж, було б іти в партком, — врешті витиснув Білан. — І що б ти там сказав? В чому ти хочеш мене звинуватити? Які в тебе докази?

— Докази?—Холод ошелешено подивився на Білана. Почути від Олександра таке — не сподівався. Приглядався до товариша, немов бачив його вперше. А може, таки й бачить його, справжнього, вперше? Ось він сидить навпроти, знайомий кожною зморшкою, кожним порухом очей. Скільки доріг перейдено обопільними розмовами, скільки мрій виважено на одних терезах? А тепер... Затоптати все? Ні, вони не можуть, не мають права вчинити так.

— Доказів? —повторив тихіше. —Ти хочеш, щоб я шукав проти тебе доказів? Скажи, Сашко?

— Хочу. — В Біланових очах злісливі вогники. Злість сталевими пучками стисла йому горло. Олександрові Кіндратовичу в цю мить чомусь пригадався вечір на Дніпрі, каламутний вир під ногами і крик. Розпачливий крик маленького куличка. Жорстокі Холодові слова і болісний віщий пташиний крик. — В мене, для прикладу, летальність менша, ніж у тебе, — сказав і опустив погляд.

Олександр Кіндратович мурував перед ним глуху, непроникну стіну! В останні роки в клініці склалося так, що надто тяжких хворих і призначених на повторні операції клали до Холода. В Олександра Кіндратовича майже половину часу відбирали всілякі конференції, комісії, депутатські засідання. До того ж він готувався до операцій на серці. В другому відділенні й хворих майже вдвічі більше, ніж в першому.

Вони обоє знали те. Холодові жодного разу й на думку не спало протестувати. Комусь же треба сидіти й на засіданнях. А операції на серці!.. Ой, як не вистачало їхній клініці лікаря, який би вмів робити їх. Тепер Холодові почало видаватись, що Білан свідомо уникав тієї чорново? роботи. Щось важке перевернулося в грудях, боляче натиснуло на серце. Він запалив цигарку, перечікуючи хвилинний гнів.

— Я можу вдатися до фактів, — сказав на диво спокійно. — До доказів. Пам'ятаєш, як ти ножицями поранив міокард, спричинив до нового захворювання? Ти зашив... В терапевтичному відділенні є рентгенознімок серця хворої до операції... Зараз його теж зробити неважко. Вісімнадцятого... Бухгалтерові з Вінниці... Вчора.

— Ти... Ти шпигуєш за мною, — стиснув кулаки Білан. Його дратував цигарковий дим, страшенно кортіло закурити, але він не хотів брати цигарки з Холодової коробки.

— Ні, я просто стежив... Стежив, щоб уберегти тебе... Допомогти...

— Допомогти?.. —Олександр Кіндратович перепитав майже згірдно. — Ти — мені... А що можеш сам?..

Душно, тісно в просторому кабінеті. Душно обом. В мовчанці чути, як десь невпинно цокотить, вгризається в дерево шашіль.

Холод розстебнув верхній гудзик сорочки, підвівся. Білан опустив голову, кулаки самі безвільно розтиснулись, лягли на стіл. Хоч він ще вдома пережив думкою таку розмову, але тепер, не знати чому, злякався. Йому стало лячно залишатися зараз на самоті, обірвавши все те, що єднало їх довгі роки.

— Хіба я для себе... На добро ж, не на зло, — спробував стерти все сказане допіру. — Я шукаю. Може, я щось і не зовсім... Може... Трішки. Ти думаєш?.. Я сам собі затискаю горло, щоб не крикнути. Але ж зрозумій — це крапля.

— Крапля крові. Людське життя — це крапля. Всього лиш. Ми не маємо права важити нею.

— Але ж задля того...

— Навіть задля найвищого. Ми не давали його. І вищого за нього немає. Так робили в ім'я всіх жорстокостей. Всіх користей. В ім'я добра... Це щит усіх. І того, хто лікує людей, і того, хто тішить своє славолюбство. Мені шкода тебе, Сашко. Оглянься. Наплюй ти на ту вивіску. Розбий її. Ну, як ти можеш... Справки у хворих...

Те, що Холод відгадав Біланові думки про інститут, знову розлютувало його.

— Пожалій краще себе. І порядкуй у своєму відділенні. Айв себе сам...

Хотів ще сказати: “Ти зависоко замахнувся... Забувся, хто порекомендував тебе на завідуючого відділенням. Забув, по чиїй рекомендації прийнято вдруге до партії...” Однак тільки вдарив по столу кулаком.

— Зважуй. Бо далі я буду змушений доповісти на колегії.

Холод підійшов до дверей, взявся за ручку, але раптом відчув, як гарячий клубок покотився йому до горла, зупинився там. Стало важко дихати, важко вимовити слово. І не міг знайти того слова. А так хотілося...

— В Ленінграді група лікарів спроектувала нове штучне серце... Краще за колосовське... Ти читав?

Білан не відповів.

Важкою втомленою ходою Холод вступив до свого кабінету. Зупинився. Чомусь оглянувся. Ніби все тут, як і раніше. І водночас... Немов розбилося щось, над чим клопотався довго-довго. В кабінеті порожньо, сумно. Тиша по крихті сточує серце. Водночас не хотілося, щоб хтось порушив її. Йому здавалось, ніби одразу здогадаються, де він був і про що говорив.

Біль не проходив. Але поволі на душу спливало якесь заспокоєння. Він вчинив, як веліла совість. Стукала в серце й інша думка: а може, Сашко одумається... Хоч їм вже, мабуть, ніколи не сісти разом до святкового столу, не розікласти на річковім березі веселого вогнища.

Залишатися в кабінеті не хотілося, і він спустився в підвал. Там розміщені дослідні лабораторії обох відділень. Особисто в Прокопа Гордійовича — дві кімнатки. Диво, але йому тут найліпше працюється. Може, тому, що сюди не сягає металевий гамір міста, а може, що в цих кімнатах розплутує найтонші нитки своїх думок. Він морокує над тим, чого ще немає, але що бачить уявою, що промовляє до нього з паперу літерами та лініями, блимає на щитку червоними лампочками, підморгує синьою бровою з екрана. Деталі змонтовані на одній величезній дошці, але все це ще поки що окремі вузли апарата, і Холод не знає, чи вдасться йому коли-небудь побачити в світний окуляр те, що бачить уявою. Звичайний рентген-апарат просвічує лише кістки, старі руїнницькі пухлини, виразки. А в своє скельце Прокіп Гордійович мусить побачити найменші зміни клітин організму, наймолодші новоутворення. Тоді лікарі зможуть вбивати хвороби в коконі, в зародку. Він сам аможе просвітити серце, щоб потім оперувати не наосліп, а за чітким планом. Але робота шалено опирається Прокопу Гордійовичу. Часом апарат видається йому живою істотою. Вони розмовляють одне з одним, втішаються, кпи-нять, сваряться. Холод знає: його металевий опонент — їдкий скептик, але професорові подобається сперечатися з ним. Оцей гіркий песиміст гадає, буцім він з дня на день підгинає Холода під свої металеві лапи, одначе він прикро помиляється.

— Даремно ти підморгуєш, — розпочинає давню суперечку, викладаючи на стіл інструмент. — Тобі все одно не вдасться сісти мені на карк. Так, ти пожираєш мій час, мою зарплатню, навіть мою мрію, але ти безсилий нав'язати свою волю.

“Ти просто короткозорець. Неначе я не знаю, для чого ти клопочешся біля мене? Ти хочеш побачити в моє скельце, який ти великий. Припускаю — побачиш. Та завдяки кому возвеличишся ти?”

— Брешеш. Я побачу не себе, а інших. Всіх нас. Всі разом ми справді великі. Ми возвеличуємось, конструюючи вас, ми щодень віддаляємося од вас...

“Тоді чому ж ти так часто сумуєш в оцій кімнаті? Чому в твоїх очах плеска туга?”

— Це туга... Туга по недосконалості зробленого, по тому, що мусив би зробити. “Тобто по геніальному?”

— Називай, як тобі хочеться.

“Ти думаєш, ви колись подолаєте її?”

— Цього я не знаю.

“І ви вклали собі в голову, що, конструюючи нас, ви все більше віддаляєтесь од свого першороду? Ти гадаєш, ніби втік від отих, чотириногих?”

— Так, утік. Ми й втекли тому, що думали не лише за себе, а за всіх. За всіх тих, котрі за скельцями. Ми жертвували своїми життями заради інших життів. Ми — червоні кров'яні тільця. Ми — фаги. Ми пожирали бактерії, ми гинули, щоб жили наші брати.

“Так, ви — фаги. Ви сліпі, вас штовхає темна, не відома вам, неосмислена сила. Ви не знаєте, що сила та — фатальна”.

— Але ми маємо розум, саме він і підвівся над світом, він переміг. Колективний розум людства.

“Чому ж тоді він знищує себе? Чому вкорочує віку людині? Тобто самому собі. Для чого він вигадав бомбу?.. Хочеш, я скажу, що володіє вами. Вами володіє страх смерті, самотності, страх інших людей. І більше нічого. Ви безсилі перед хибно названою вами неживою матерією. Бо ви самі — лише часточка її. Ви й досі не розгадали, що таке життя, що таке матерія. Бо сього не можна розгадати. Це схоже на те, як, скажімо, камінна порошина спробувала б розгадати, що таке камінь. Частина не знає законів цілого. Порошинку завтра втопчуть в багно, спалять на вогні, а камінь лежатиме вічно. Ти зрозумів мене? Сам процес намагання пізнати себе — теж мить, краплинка матерії”.

— Але ж ти кажеш: камінь вічний. А значить, вічно від нього відпадають і порошини. Виходить, що органічне життя теж вічне. Воно є приналежністю матерії. Матерія створена так, що вона обов'язково викликає життя. Отже, ми теж вічні. Не тут, на землі. А там — скрізь.

Спалахувала лампочка, клацали по металу плоскогубці. Опонент мовчав. І вже по довгій паузі:

“Це твоє відкриття?”

— Так.

Холод не почув, як скрипнули двері. Кинувся, аж коли за спиною пролунав металевий брязкіт. Оглянувся. В яскравому світлі лампочки побачив вибалушені жахом очі, широко розставлені руки. На підлозі поблискувала в'язка ключів.

— Чого ви, Харитино Артемівно?

— Я... Тобто... Ви самі?..

— А, — посміхнувся Холод. — Книжку вголос читаю.

— Слава тобі господи, — перехрестилась прибиральниця, поволі заспокоюючись. — А я слухала-слухала під дверима... Хіба тепер, думаю, довго. Така нервенна робота... Аж знов, слава богу.

— А чого знову? — поцікавився Прокіп Гордійович.

— Та от... — Тітка переступила поріг, підібрала ключі. — І вчора мені притичина. Зібралася на роботу, вийшла на ганок, аж глядь — під грушею сусідський парубійко, Вадим. Ніде ані лялечки, на сьому ще тільки повертало. Думаю, грушок назбирать вибіг. А він стоїть і дивиться кудись. Та так люто... Мене не бачить... А тоді кулаком — тиць. І знов: тиць, тиць. Скік убік, скік назад — і вп'ять кулаком. А перед ним же, як ото лектор читав, один ехвір. “Сердешненький, — думаю, — отакий молодий”. Мене й жаль і острах бере. Ще мене отак тицьне — кісток не збереш. Вернулася, побудила сусідів. За стіною в мене участ-ковий живе. Подивився він у вікно та як зарегоче: “То, каже, Вадька з бокси тренується”.

Холод не втримався, посміхнувся й собі. — А чого ви так рано на роботу виходите? — запитав він.

— Апарата вмикаю дихального. Він же дві години гріється. Я ввімкну, а тоді ще дрімаю до дев'яти.

На високе Холодове чоло набігла крута складка.

“От і вся філософія часу, — думав, несамохіть згинаючи й розгинаючи мідну платівку. — Щоденно вкрадені дві години...”

Тітка Харитина пішла, а він ще довго стояв, крутив у руках пластинку, а в голові — гірку думку. Відтак професорів блукаючий погляд упав на будильник. Його він заводив, коли боявся запрацюватися, спізнитися кудись на призначену годину. Взяв будильника, відгвинтив кришку. Потім відшукав виток тонкого дроту, приніс з комірчини паяльну лампу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_kraplya_krovi.docx)Yuriy_mushketik_kraplya_krovi.docx337 Кб2469
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_kraplya_krovi.fb2)Yuriy_mushketik_kraplya_krovi.fb2704 Кб2297

Пошук на сайті: