Крапля крови - Юрій Мушкетик (сторінка 21)

— А я, коли б міг, босий побіг би по зірках.

— Щасливої дороги. Тільки не попечіть підошви. В цій іронії була своя логіка. Але він не може пристати на неї. Професор ніби відчував — це не остання їхня розмова. Йому ще доведеться розбивати немало Євгенових переконань. А сперечатися з ним не легко. Його слова — ті ж цвяхи, їх не вхопити голими руками. Мазур сприймає правду, та не до кінця виважує її. Під оцим, під яким щойно зштовхнулися вони словами, кутом зійшлися зараз два найбільші полюси світу. І коли Холод вчора побачив, як у сусіднім родильнім корпусі приймали на латане простирадло немовля, він у ту хвилину подумав так, як зараз Мазур. Майбутнє світу на полотняній латці. Крізь дірку в пелюшці дитя бачить і небо, і зорі. А може, саме воно піде взутими в металеві черевики ногами по зірках. Може, саме це й є вищою людською метою. Ступити на планети. Може... Йому, Холодові, ці питання теж крають душу. Людство, мабуть, навмисне втікає від них, не дає відповіді. Воно згорнуло їх у звичайний, міцний філософський клубок і не хоче перемотувати його. Навіщо? Щоб потім перемотати ще раз? Прокіп Гордійович розуміє це і не поспішає вхопитися за випадкові кінчики. Хоч кінчиків тих щодень виглядає більше. Ми їх просто зв'язуємо, зсукуємо, запихаємо досередини.

Знав він і те, що йому нічого сказати Євгенові. Дивився на Євгена, і думка його двоїлась. Бачив не будеяну людину, напхану знаннями, але видючу й сліпу водночас, її шматують сумніви. І сумніви лячні. Це вже не вагання творення. Не тривога за будучину. Коли людина сумнівається в своїй праці, тоді вона кожного разу починає з новим поривом. Але в Євгена інші вагання. Певніше, відсутність будь-якої віри. Професорові дивно це. “А може, ти й справді обманюєш себе? Все твоє життя — в невдачах, в борні. З чимось, за щось. Ти мав у ньому кривди і радощі. Радість творіння, радість праці. Може, це й не найвища радість, але висока. Вона наповнила всі твої дні змістом, а душу — певністю й силою”.

Ох, яку почуває в собі силу! Він прикро підійшов до того, до чого боявся колись доторкнутися мрією. Що, вважав, призначено іншим. І ось тепер осягнув — не лише іншим. Йому теж. Вони такі ж, як і він. Холод усвідомлював — він не звершив своєї мрії. А чи можна звершити її? Адже чи не найбільше це розчарування — звершена мрія. Здійснена мрія — відібрана мрія. Щастя людини в тому, що мрія росте разом з нею, що попереду завше зоріє нова, незвершена мрія.

Прокіп Гордійович окида мисленим зором свій путь і бачить — весь він у вибалках, байраках, колючім терні. А поруч інші шляхи. Немов у тій казці: “Підеш ліворуч... Підеш праворуч...” І все-таки, коли б знову спинився на роздоріжжі, пішов би цим самим. Тяжким, нерівним. Він виходив його без нарікань, без каяття, без заздрості. Пройшов, мабуть, і тому, що ніс з собою віру. М'яту, топтану, але ніс. Віру в людей, в їхні нові, великі ідеали. Скільки переступив на своєму шляху порад, — мудрих, звабливих на перший погляд, але за ними стояли виготовані каркаси, в котрі заганялися людські душі. Каркаси — міцні і красиві, але людським душам в них тісно і холодно.

Євген побачив ці каркаси. Але, вжахнувшись їх, несвідомо будує свій, одмінний, сталевий.

— Що ж веде, що кличе Євгена? Куди простелилася його путь? Чи ж далеко сягає своїм зором наперед?

Прокіп Гордійович розмовляє з Мазуром, а його натоптана спогадами пам'ять видобуває з товстого стосу іншу стрічу, інші суперечки. Доля привела до нього ту людину, вже покалічену душею і тілом. Хоч зі всього було видно, що ще недавно то був міцний чоловік. Звали його Жоржі. Негр Жоржі — один з революційних вождів чорного континенту. Він захворів у поїзді, його зняли в Києві і поклали до Прокопа Гордійовича. Цей африканець був першим, хто видобув вогонь для революційного багаття. На тому кострищі згоріли чужі фальшиві ідеї і гасла, а відтак, в невміло роздмуханім полум'ї, і ідеї тих, хто його розпалював. На цьому ж вогнищі вигоріла душа Жоржі. В порожнє дупло вселилися зневіра, прокляття і зненависть.

Прокіп Гордійович навідував свого пацієнта щодня. Бо тут доводилося лікувати не лише хвору нирку, а й покалічену душу. Душа ж у негра велика, й зневіра в ній вмістилася теж величезна. Зневіра до всього світу. Він ненавидів усіх. Слова кидав з пристрастю, рвав їх з самого серця. Прокіп Гордійович і зараз пам'ятає його, схожі на промови, розповіді.

“Люди безсилі. Вони нібито зробили страшенно багато, але насправді — мізерно мало. Вони все ще не можуть зміркувати, як поділити порівну шматок хліба на всіх. Вони не можуть спільно користати безмежний зелений простір. Не можуть і не зможуть, бо ділити треба доброту і підлоту, хитрість і щирість, а це неможливо. Не хочуть навіть зрозуміти — чим живе людина, з чого треба будувати життя. Розумні, але наївні люди-утопісти гадали — будівництво нового життя треба розпочинати з театру. Колонізатори були переконані: основа добробуту й порядку — тюрма. Тюрма і місіонерська школа. Остання мусить прищепити зколонізованим людям чужі звички і мову. Вони добре знають, що чужа мова на рідній землі — це весільна музика на похороні. Насправді ж у світі все значно простіше. Людям потрібне житло. Хата, в яку ніхто не має права зайти без стуку. Ви, мабуть, не згодні?”

Холод не згоджувався, хоч і розумів, що йому ні в чому не вдасться переконати африканця. Професор у суперечках просто ставив іншу мету: вивести хворого з тяжкої, гнітючої рівноваги. Щоб кипів злістю, щоб повернувся до боротьби, а значить, і до життя.

Жоржі приїхав до нас, він побачить наші небуденні в буденності дні, і вони одволожать його душу. Він знає багато, але далеко не все. Під кінець лікування негр вже не тільки охоче вступав до розмови з професором, а навіть намагався жартувати. А нещодавно надіслав розважливого листа.

Холод ставить в думці поруч африканця і Євгена, ловить у них велику спільність. “Мабуть, і ліки їм потрібні ті ж самі”, — подумав. Йому й шкода Євгена і трішки гірко за нього. Євген фарбує чорно від власного невдоволення. Він ладен звинуватити в своїх невдачах весь світ. Отак воно часто трапляється в житті... Ми бачимо плями в душах інших, але дуже мало клопочемось власною досконалістю.

І все ж у Євгенові є щось таке, що йому подобається. Пружина, якої, як йому видається, не вистачає в Олега. Такий, як Мазур, прийде до мети. Йтиме до неї і в хурію, і в дощ, і в спеку. Прийде, знайшовши людину. Людей.

їхню суперечку обірвало веселе побрязкування чарок. Шах покраяв ковбасу, розкоркував пляшку.

— Ну ж бо — по першій.

Холод охоче взяв чарку. Вільно йому і просто почувається в Шаха. І він знає — чому. Тимофій не сковував його принизливою шанобою, запобігливою гостинністю:

“Не погребуйте... Ми люди прості”, як декотрі, вже не так-то й прості знайомі.

— За ваше здоров'я, — перехилив чарку Шах.

— За моє здоров'я вже випито стільки горілки, — перехилив за ним і Холод. — Як воно й тримається?

— Слухав я вас, і такі ви розумні, аж мені страшно, — мовив далі без усякого зв'язку Шах. — І весь люд зараз чи то порозумнішав, чи то налякався. Куди не підеш, скрізь про ракети, супутники, якісь розумні машини.

— Роботи, — підказав Євген.

— Еге ж, роботи. А скажіть мені, а ті роботи п'ють горілку чи ні?

— Поки що ні, — посміхнувся Євген. — Хіба не вистачає?

— Ні. А тільки чого горілка погіршала?

— Рецептура не та, або вхідний продукт...

— Хіба... Забули що?

— А чого, як ви гадаєте? — запитав Холод. Він знав, що за Шаховими словами щось ховається, але поки що не міг відгадати що.

— Ну... На горілці важче... Я на чомусь іншому. От, скажімо, на кожусі. Шив мені колись на селі кравець. Після того він щодня зустрічався з ним, з моїм кожухом. Здоровкався, випитував мовчки: “Ну, як, не розшиваєшся? Не жмеш під руками? Не ріжеш? Добре. А ковнір чого ззаду відстовбурчився? Рахуба! Треба хоч цього, що зараз, ушити до ладу”.

Холод весело сміявся на ту розповідь. Своїм прикладом Шах обійняв усю стандартизацію життя. В Шаховій голові заховано в десять разів більше, ніж написано на простакуватім обличчі.

В легкій жартівливій бесіді непомітно сплинув час. Старенький годинник на стіні прохрипів десяту годину, коли Холод став збиратись додому. Євген ще раніше пішов до своєї комірчини. Попрощавшись з Шахом, Холод постукав у двері.

— Мазур, — покликав він. І коли той прочинив двері: — Переступіть поріг, а то посваримось. Я ось що хотів вам сказати. Завтра виходьте на роботу. В наше, друге відділення. З директором лікарні я поговорю сам.

— Може, ви думаєте, що я облишу свої досліди?

— Тоді б я помилився в вас.

* * *

Прохолодна осіння ніч наслала студений ранок. Холод ішов, сховавши руки глибоко до кишень плаща, мерзлякувато зсутуливши плечі. Довкола Прокопа Гордійовича — живий вир. З кошиками, клунками, сітками поспішали на базар люди. Але вони не заважали йому думати. І мідний передзвін прибитого морозом листя над головою, і гудіння перемерзлих за ніч стовпів теж не відлякували його думок. Гамір будив у ньому думку, мов водопад луну в горах. Йому взагалі найліпше думалось у ході, а працювалося в свята, в неділі. Коли на вулиці — гомін, коли за стіною—музика. Може, це був виклик? Мабуть, так. Виклик собі.

Десь ойкнула сирена, страх струснув вулицю. Той звук пробудив і його, повернув думки до сьогоднішнього дня, до роботи. Він саме порівнявся з ворітьми базару. І тут зупинився. Так, ще сьогодні ранком нагадував собі — не забути зайти сюди. Вчора ввечері востаннє оглянув Ігорь-ка. Сьогодні хлопчик має виписатись. “Прижилося паця. До кабінету, як у власну кімнату”. Але професорові чомусь сумно.

Він ходив по базару, шукав міцних, червонобоких яблук. Таких, щоб хрумтіли, щоб бризкали соком, щоб пахли п'янко-п'янко. Щоб... запам'яталися. Здається, оце вони.

— Що коштують ваші яблука?

Недоказане питання вмерло на губах. Прокіп Гордійович дивився на продавця, і в його очах загорівся неспокій. Дядько стояв, обіпершись животом на базарняний стіл, важким поглядом дивився поперед себе. Обличчя його — немов розрізане яблуко, на цій неприродній блідості, неначе причеплені, — вуса. Лівою рукою тримався за груди.

Холод перегнувся, взяв продавця за руку. Той кліпнув повіками, в його очах ледь засвітилось здивування.

— Ви... що це? Я зараз... на ваги...

— Сім, вісім, дев'ять... — рахував у думці Прокіп Гордійович. —Чоловіче, чому це ви виїхали на базар?

— Жінка казала — не їдь, — видавив дядько винувату посмішку. — А я думав — пройде. Завсігди минало. Коли б сісти... Може б, і ниньки...

— Вам треба до лікарні. І — не гаючись.

Прокіп Гордійович, вже не запитуючи згоди, зсипав у мішок яблука, покликавши покупця, котрий саме підійшов до сусіднього столика.

— Допоможіть занести в камеру схорони яблука і здати ваги. Людина захворіла.

Дядько ледве заперечував, — було видно, що йому байдуже все.

За хвилину Прокіп Гордійович вів його під руку до зупинки таксі.

— Маєте клопіт... Даремно ви, — шелестів хворий. — Вже мені не бришкати... Я це знав. Жінці не казав... Щоб не лякати. Минулого літа я в себе в районі лежав. Три місяці. Кажуть, один тільки у Києві прохвесор вміє такі операції... Та й то коли як випаде.

— А я вас і веду до того професора, — сказав Прокіп Гордійович.

Приїхавши в лікарню, він припоручив хворого лікарям з прийомного відділення, а сам пішов нагору. Хотів тільки роздягтися, віддати необхідні розпорядження і вернутися назад.

Але повернутися довелось не скоро.

Біля дверей кабінету його зустрів помічник завідуючого, найстаріший у відділенні, глухуватий лікар, прошепотів на саме вухо, але так, що чули й на сходах:

— У нас комісія. Вас чекають.

Завідуюча відділенням Варвара Іванівна сиділа перед головою комісії, на всю свою силу вдавала байдужість. Але тільки вдавала. Відчувала, як всю її пронизують невидимі струми, печуть, висотують сили. Подумала, що, мабуть, отак почувають себе люди на отім страшнім електричнім стільці. Ой, ліпше вже, коли б під нею був отой стілець. Вона б сама ввімкнула струм. Одна мить — і кінець мукам.

— Хочемо знати вашу думку про професора Холода. Який він?..

Вона вже не чула, що допитували далі.

“Який він?.. Який він?..”

Коли б ви знали, який він... Коли б ви знали, як шалено, гаряче кохає його. Кохає багато літ. Ох, як це тяжко — любити в безнадії. Коли б хоч раз глянув на неї так, як просить її серце. Один-єдиний раз... Нехай би стиснув, щоб вона криком ввійшла в його душу. Жила в ньому смутком, журною мелодією, спогадом, біллю.

А він...

Ні, він лихий. Жорстокий. Адже знає, що тримає в руках чуже серце. Ласкавий зі всіма і холодний з нею. Він для всіх, тільки не для неї.

То нехай же... Нехай і йому від неї мука. Нехай спізнає хоч краплю того, що спізнала вона.

— Так, я мушу розказати правду.

Говорила, обпікалася власними словами. Жаль звивався на серці, страх рвав душу. Розуміла, що топить дорогу людину, що вже втрачає її до кінця, їй було гидко себе, було страшно.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_kraplya_krovi.docx)Yuriy_mushketik_kraplya_krovi.docx337 Кб2469
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_kraplya_krovi.fb2)Yuriy_mushketik_kraplya_krovi.fb2704 Кб2297

Пошук на сайті: