– Таж дайте сказати!
Виговський спробував підійти з іншого боку.
– Я знаю, тут, на раді, є багато мудрих голів… Але якщо кожне слухатиме тільки себе, спричинимо до лиха. Прошу вас, потримайте ваші думки й поради при собі й не повставайте проти думки громади… Це я вам кажу, – раптом не втримався (на що одразу ж і пошкодував), гримнув на дзюбастого та другого з носом‑пиптем, які кричали без угаву, не давали говорити. В натовпі закричали, засвистіли, найдужче пускали гомони запорожці.
– Ми – громада! А ти нам ніхто! Як порішимо, так і буде, – дзьобастий.
Чи не вперше в житті Виговським оволоділа така лють, що, май волю, посік би на капусту обох заводіїв. Але бачив, що тут його волі вже майже немає, навіть не міг зупинити розбурханий натовп. И тоді на воза вирвався Гуляницький, вистрілив угору з пістоля:
– Тихо!
– А то що? – здалеку.
– Стрільну у твою дурну пику.
– А ти спробуй!
І все ж на якийсь час натовп угамувався. Але Виговський уже розгубив усі думки.
– Після такої перемоги ми можемо самі панувати в краї. Обирати свій уряд, своїх суддів, бурмістрів тарайців. Ми ніколи не мали такої можливості…
– Так нащо ж ти нас ляхам продав?…
– Ми уклали договір на конфедерацію…
– А що це таке?… Нею закусюють?
– Під рукою короля чи ні?
– Під рукою, але як рівний з рівним. Стаємо вільним народом, державою Руською…
– А ти – князем? І знову буде шляхта?
– Шляхта – наша. З вас, козаків.
– Не тре‑е‑еба нам шляхти! Натерпілися! – заревло кілька десятків горлянок.
У гетьмана палало обличчя, він задихався:
– Вас купляють. Вас намовляють…
– Ти – вже куплений.
– Він хану кримському продався, хоче поновити Астраханське царство!
Либонь, нічого дурнішого не можна було вигадати, але, виявляється, безглуздість має велику силу. Розбурханий натовп забирав по краплі у гетьмана його впевненість, рішучість, плутав думки, розсіював увагу. Він бачив, що щось рушиться, що земля випорскує з‑під нього, але ще сподівався втримати її під собою і натовп під своєю рукою. Оглянувся, шукаючи підтримки в генеральної старшини, сподівався, що вона стане поруч нього й це переломить раду в його сторону. Але старшини відводили очі, кожному боліло тільки своє: одному – добутий статок, другому – високий уряд, ще іншого спопеляли заздрощі, комусь не подобалося високодумство гетьмана, а декому світилася повергненням гетьмана булава. Уманський полковник Михайло Ханенко, який клявся захистити гетьмана «зубами та шаблею», микуляв очима, Носач позирав відверто глузливим поглядом, Тетеря взагалі зашився в натовп, Дорошенка не було – сам послав у степи проти татар… И ревів зварйований підмовниками натовп, ніхто не хотів приглушити злого, розшалілого чортика в душі. Нехай все йде на погибель, на хух, аби мені викричатися. А що буде потім…
Наперед посунули запорожці. И приступили ближче полтавці, переяславці з Цюцюрою, ніжинці з Золотаренком. Ці дивилися відверто вороже, озлоблено, хижо поблискували очі, в'їдливо ширилися роти.
– Ви, пси смердючі! – гукнув Гуляницький. – Нема на вас управи… Ви хочете… Страх згубили… Мерзотники! – И розлютив доконечно раду. Тріснув постріл, куля цвьохнула над вухом у Гуляницького. Він рвонув на грудях сорочку:
– Стріляй, падлюко! Я в бою не втікав! – Стояв розвихрений, рвійний, розпашілий, чорнявий, розчервонілий, гарний, як присуджений до страти янгол. Виговський також не похитнувся від посвисту кулі, але йому шерхло в горлі, не ставало повітря в грудях, він ще раз спробував повернути фортуну у свій бік:
– Ви нічого не знаєте! – гукнув щосили. – Послухайте пакти, а тоді кажіть. Як скажете, так і буде. Пакти послухайте!
На воза вилізли Верещака та Сулима. Верещака тремтячими руками дістав з‑за пазухи аркуші, рівняв їх.
– Слухайте Гадяцькі пакти! – гукав Гуляницький, але намарне.
– Не хочемо слухати лядських зброднів!
– Забирайся геть! Воліємо Хмельниченка гетьманом!
– То не лядські збродні, ми самі укладали ті пакти!
– Брехня! їх шляхта накурликала!..
– Таж не крути довбешкою, дай послухати!
– Не хочемо під ляха!
– Хмельниченка гетьманом!
– Слава Хмельниченку!
Верещака зяпав ротом, але чи то стратив голос, чи його слова тонули в галасі та гомоні. І вже ліворуч від воза присліпуватий козак у шкіряному кунтуші тузував дрібненького тонкошийого козачка в лисячій шапці, яка падала тому на очі й він нічого не бачив, а поруч зчепилося ще двоє, і в інших руки падали на руків'я шабель, і дуже комусь не хотілося, аби Верещака читав статті, кілька жилавих рук тягли його з воза, а він відбивався ногою і вже захитався, й зненацька упустив аркуші, рвонув з перев'язі шаблю в наділках, обірвавши їх, і вдарив по руках. Хтось завив, хтось чорно вилаявся, й до воза стіною поперли козаки. Тоді Сулима оголив шаблю.
– Бий їх! – заверещав унизу тонкий голос. То кричав гостролиций козачок із чорними вусиками, чорним, напущеним на самі очі – розжахані, божевільні – чубчиком.
– Рубай!
Бахнув ще один постріл, за ним ще два.
– Своїх поб'єте!
– Тут немає своїх. Усі чужі…
Кілька чоловік підлізло під воза, він заскрипів, загойдався, почав хилитися на бік.
– Що ж ви робите!..
– Ногу, ногу пустіть!
Перед гетьмановим зором ще раз майнуло скажено‑радісне, з роззявленим ротом Цюцюрине обличчя, й він, зойкнувши від страшного болю, стрибнув у сідло. На мить йому затемріло в очах й ще не встигло розвиднітись, як він ударив закаблуками по ребрах жеребця, й той звинувся, порскнув піною, поніс Виговського крізь розчахнутий натовп до містка. За ним кинулося тільки двоє козаків охорони й кільканадцять переслідувачів, але біля містка, пропустивши гетьмана та його охоронців, зімкнулися затяжці, ощетинилися ратищами. Козаки вклякли.
Сухо стукотіли копита, Виговський, а з ним ще двоє козаків мчали по дорозі. Гетьман вже не бачив, як упав, чавлячи людей, віз, як роз'ярілі козаки смугували шаблями Верещаку та Судиму, як, задкуючи, відбивався шаблею Гуляницький і таки пробився до затяжців, як дивився услід Виговському Юрась Хмельниченко й, підстрибуючи, сміявся по‑дитячому, ще й кілька разів плеснув у долоньки.
– Оце вам, паскуди, гетьман! – плюнув у бік Юрася Гуляницький.
Біля Хмельниченка тупцяв джура покійного гетьмана Богдана Іванцьо Брюховецький і, втягуючи в плечі схожу на прокіптюжений чумацький казанок голову, злостиво, з сухим, перепаленим жаскістю сміхом дзиґорів:
– Побіг, як ошмалений з пожежі. Наше зверху!
Юрась згідливо хитнув головою, він сприйняв це «наше» як його, власну перемогу, Іванцьо ж вкладав туди ще й інший, потайний, далекосяжний зміст. Старий, з пошрамованим обличчям, цибатий козак, який стояв обіч того гурту, мовив, ні до кого не звертаючись:
– Все скінчилося. Пес ковбасу з'їв.
Слова були майже безглузді, але Юрасеві чомусь урвався сміх.
І ще двоє козаків: один старший – військовий осавул Дем'ян Многогрішний, другий молодший – попів син, красноколядинський сотник Іван Самойлович, які щойно на раді познайомилися й заприязнили один одному, з терпкою цікавістю спостерігали за втечею Виговського та за фіглярством Хмельниченка. Сиділи на невисокому зрубі криниці біля річечки, лузькали насіння, попивали з липового корячка холоднячок, переморгувалися. Чужі нещастя, якщо тобі самому ніщо не загрожує, круговерть чужого життя завше викликають цікавість та зачудування. И водночас у простецькій чубатій голові військового осавула і в хитруватій, з ранніми залисинами сотника далекими зірницями спалахували неясні, вабливі, схожі на химери думочки, в яких вони не відкрилися б не тільки один одному, а й священикові на сповіді.