Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 16)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб5486
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб4034
Казав так, мовби Матвій був у чомусь винуватий. І він не знав, що відповісти. А поки шукав, Супруна покликали, вони кволо домовилися знову зустрітися увечері у Драба, але Ілля Царгородський не захотів залишатися ще на одну ніч, – ніякого виводу в справі, у якій приїхав, не добився, ні з полковником, ні з суддею йому зустрітися не вдалося – всі полкові урядовці лишилися ті самі, тільки помінялися на гірше, ні за що не відповідали, службу справляли через пень‑колоду, та й те, що побачив у Полтаві Царгородський, посунуло у дальній закуток думку про смерть одинокої нещасної жінки, він поспішав, аби виповісти про все побачене й почуте гетьману. Оскільки ж вибралися одними саньми, Матвієві довелося їхати з ним.

 

VIII

 

Всю дорогу кучер Іван не знімав пуги з кінських спин – Царгородський поспішав у Чигирин, коні водили крутими запіненими боками, пара клубочила над ними, неначе над діжками з золивом. Два дні у відлигу йшов сніг, дерева стояли в білих саванах, віття низько гнулося донизу; з півдороги повіяв вітер, і сніг почав облітати, спадав пластами, гухкав, і там, де він опадав, куріли білі димки. Чорні дерева, білий сніг, – і думка про Супруна, крихка досада й злість, і жаль за чимось, далеким, гірким, але дорогим. Душа ж летіла поперед коней додому.

Царгородський не захотів заїжджати на хутір, і Матвій устав на шляху, закинув за спину мішок з гостинцями, пішов додому. У виярку йому під ноги кинувся рудий клубок – стрибав, вертівся, качався, – Ґнотик, улюблений пес, невідь‑як і звідки він знає, якою дорогою і коли – вдень, увечері, вночі – вертатиметься Матвій, завжди зустрічає його. Він вищав і шкірив зуби – найвищий вияв його радості – Ґнотикова усмішка, хто того не знав, боялися, думали, що Ґнотик шкірить зуби з лютості, ось‑ось хапне за литку, він довірливо біг до всіх, обнюхував чоботи, але на вулиці не чіпав нікого, у дворі ж – всю ніч, як дзвіночок: дзяв‑дзяв, дзяв‑дзяв, потрачений на нього харч відпрацьовував. Хоч вмів роздобути його й сам: знав усі дірки й перелази на хуторі, зрання оббігав увесь хутір, і якось йому минало, вертався з цілими боками. А що вже ласкавий, а що вже грайливий і розумний, іноді Матвієві здається, що Ґнотик розуміє його мову, хоч то він просто дуже тонко відгадує настрій господаря. Довелося Матвієві розв'язати міха й відломити Ґнотикові шматок пирога, а серце тануло з ласки.

Одначе, як йому здалося, в хаті такої зустрічної радості не знайшов, хоч ще з сіней почув сміх і перемови: Федора та Сидір за столом грали в карти. Матвій здивувався, Сидір – завше понурий і мовчазний, і хати не тримався, він здебільшого й спав у когось із підсусідків, у В'юнів або Нишпорок. Йому здалося, що Федора сфрасувалася, а Сидір одразу вийшов з хати. Матвій мить постояв у роздумах, розв'язав мішок. Він мав дуже мало часу, всього три дні, а треба було і олії набити, й льоду нарубати та закласти в льодовню, а тут ще ось‑ось розтелиться найкраща корова – Татарка, а ще ж кортіло пройти попід лісом з рушницею та Ґнотиком. Звичайно, все поробиться й без нього, одначе не так, як під його наглядом, льоду він таки рубати не став, діжечки з олією, яка пахла так, що аж паморочилося в голові й хотілося вмочити в олію хліб (він таки об'ївся її), поносив у комору сам, і з Ґнотиком попід лісом пройшов, щоправда, вполював лише одну лисицю – Федорі на опушку до грезетового кунтуша, – кинув її в сінях і вона там довго лежала, поблискуючи осклілими очима. Нагримав на Сидора, що той не знімає шкуру, Сидір стояв перед ним мовчазний, похмурий. Матвій чомусь вперше зауважив, що його годованець гарний з себе, тільки та його краса напівзагадкова, понура, хмарна, без усмішки, без ласкавого погляду. Такий вже є. Матвій довгий час вважав, що Сидір відданий йому душею, піде за нього, якщо доведеться, на муки й смерть, і справді мав його майже за сина чи за молодшого брата, раніше, до одруження, давав йому зрозуміти, що все, що має, – їхнє спільне (одначе тепер у тому не впевнений, Федора поклала на все свою міцну руку), але з якогось часу почав у Сидорові сумніватися. Так, Сидір їхній сім'янин, але й не зовсім; хто зна як і з чого, але це почали відчувати всі, Федора вміє повестися так, – при тому не обронивши жодного образливого слова, – що кожен знає своє місце, саме те місце, яке вона йому вкаже, й той незримий пруг не вдається переступити нікому. Матвій не раз розпочинав з нею розмову про Сидора, але вона тільки здивовано знизувала плечима й викругляла плисові брови: «А хіба я що?…» І ось тепер, як здалося Матвієві, щось змінилося, але що саме, він не знав, мав би радіти, та не раділося. Та й чи могла оселитися в його душі радість, коли чорним коршаком кружляла й кружляла думка про брата, щось йому підказувало, що добром все це не скінчиться, що сам по собі цей вогонь не вляжеться.

Хмарні думки не відпускали, вночі, повернувшись від корови, поставивши на підвіконня важкого мідного ліхтаря, довго сидів, підперши голову обома руками, а тоді, аби хоч трохи піднести настрій, дістав із прискринка дубового футлярика, вийняв цупкий папір і, розгорнувши його на колінах, почав читати. Він читав його часто – веселої і сумної години, – жоден папір у світі не мав для нього такої ваги, не приносив такої насолоди, як сей. «Ознаймуймо сим письмом нашим кожному, кому о тім відати належить, що ми, гетьман Іван Виговський, респектуючи писаря Матвія Журавку за військові заслуги, до яких і наперед видячи його згідність, надаємо для підпори його господарства хутір Синички і грунти за річкою Синичкою з людьми, які на тих грунтах оселилися, і зо всіма добрами, і з сіножатями Ястребщиною та Обложками і озером Рогачиком.

Стверджуючи це надання цим листом, варуємо пильно і розказуємо, аби в заживанні того хутора ніхто не важився чинити перешкод та перепон і посполиті на хуторі оддавали послушания, окрім козаків, яким при вольностях бути. Гетьман Іван Виговський, рукою власною».

…Матвій заплющив очі і усміхнувся. Тепер вже він господар цих добр на віки‑вічні, й ніколи не платитиме чиншу, ані яких інших податей. Сю землю він купив за власні гроші, і все ж, поки не отримав цієї грамоти, не був певний у ній. Це – один із перших універсалів гетьмана. Поки що Матвій не показує його нікому, й насамперед селянам, які обсілися на його ґрунтах. Їх всього п'ять сімей… Він їх не утискує і роботизною не морить. У кожного свої коні та воли, й корови та вівці. Двоє підсусідків – їхні хати на його обійсті, троє підпомічників. Мріє Матвій купити й ліс за Синичкою. Вже зібрав гроші…

Сховав листа, й аби не будити Федору, задрімав на ослоні, йому хилитатися поміж хлівом і хатою всю ніч. Корова розтелилася на світанку.

 

Матвієва тривога була не марна. Неначе накружляв той коршак біди на його голову. Повернувшись до Чигирина, Журавка довідався, що гетьманові урвався терпець, і він поклав вгамувати Пушкаря збройною рукою – послав на нього два полки: Ніжинський і Стародубський. Матвій дибцяв по кімнаті, наче поранений журавель довкола лугового озерця, біля якого журавлиний ключ сів на перепочинок, і всі відлетіли, а він залишився. Немає сили злетіти, й страшно чекати зими. Гризла скруха серце, що таки не зумів переконати брата, аби той вернувся в Жуки й сидів там, як миша в норі. Щось не те зробив, щось не так сказав, не знайшов слів застрашливих і правдивих, бо, либонь, ще й сам не до кінця вірив у те, що мало статися. Здогадувався, промацував оком розуму, і все ж на щось сподівався. Було б їхати до Мокрини, під'юджити її. На роботі сидів знічений, понурий, до пивної комори ходив не погомоніти, розважитися, як раніше, – а щоби не пропустити якоїсь новини про похід ніжинців та стародубців. Хоч ті новини не обминуть гетьманської канцелярії, найперше сягнуть туди.

Чекати довелося не довго. Вже через тиждень прибіг змиленим конем сам стародубський полковник і доповів гетьману, що і його, і ніжинські козаки розбіглися по хатах, сказали, що не будуть бити на братів та здобувати українські міста. Першої миті Матвій невимовно зрадів, наступної прихолонув серцем: мала гроза не відбулася, тепер доводилося чекати грози великої. Розказували джури: при тій вісті заскрипів гетьманський стілець; і заскрипів зубами гетьман, ходив похмурий, важкий, зачинявся у своїх покоях і щось думав. Мабуть, немає у світі пронозливіших людей за гетьманських канцеляристів, вони перші довідуються про те, чого ще не знає генеральна старшина, а іноді про те, про що й гетьман тільки помислив, але ще не додумав до кінця. Виговський опоряджував на пушкарівців затяжний – з сербів – полк. Те тримали в таємниці, ніяких наказів про похід, про фураж з канцелярії не виходило. Матвій хотів розвідати про все достеменно, крутився біля генерального судді, генерального осавула, біля генерального обозного, але всі вони неначе води в рот понабирали. А обличчя заклопотані, і в кожного в очах ниткова думка. Заходив Матвій і до гетьмана: підписати універсал, отримати дозвіл повісити печатку; ходив туди поза чергою, яку встановили канцеляристи та писарі; справа в тому, що ніхто з доброї волі перед гетьманські очі ставати не хотів: гетьман нібито й добрий, розважливий, поштивий (це не Хміль, котрий міг з'ятритися з нічого; заревіти звіром, а то й ударити), одначе в поганий настрій міг і він вилити своє пересердя на безневинного чоловіка, того, хто першим трапить на очі, сам сварив і ганив рідко коли, але, затямивши невдаху, вказував на нього генеральному писареві, а тому нічого не варто й платню зменшити, і в маєтностях відмовити, й просто під будь‑яким приводом виперти з канцелярії. Матвій же почував, що гетьманське серце леліє до нього, що гетьман ніколи не розгнівається на нього (а все через оте: «Гетьман на той час», другу половину якого Виговський давно загубив і підписувався – «Гетьман»), не одмінить до нього доброго ставлення; Іван Остапович, як іноді любовно, скоротивши в думках аж так відстань між ними, називав гетьмана, відколи взяв у руки булаву, хоч і не помітно для стороннього ока, перемінився. Довгі роки писарювання наклали на нього свої карби: лишився акуратним, доскіпливим, недовірливим, так само тихо й рівно походжав по покоях, так само потирав за столом білі пещені руки, іноді дошкуляв дрібницями, – полюбляв усілякі уточнення в універсалах і листах, надто латиною. Одначе появилися владність, нетерпимість до чужих думок: «А я вам кажу…». З його очей годі щось прочитати: темно‑голубі, красиві, але якісь водянисті, мовби в них плаває туман. А в тумані що побачиш! Коли гнівався, починав посмикуватися кутик лівої губи, права ж рука «грала» пальцями на поясі. Іван Остапович – вищою мірою порядний, не любив нецнотливих людей і навіть розмов про зальоти, всілякі гульки, одначе з якогось часу Матвієві почало здаватися, що гетьман ні в що не вірить, окрім у Бога, та й то, коли Бог сприяє йому та його справі, хто зна, з чого уклалася в Матвієвій голові така думка, все ж він її розвіяти не міг. При тому Виговський був якоюсь мірою лицедієм, умів прикинутися простаком, таким собі сільським дядьком, цим збивав з пантелику, обамбурював старшину, в одну мить прихиляв на свій бік козаків, його простецькість, дядькуватість не раз давала йому можливість розкрити інших й водночас повернути справу так, мовби вона розв'язувалася сама по собі. Не простий чоловік був гетьман, що розуміли не всі. Івана Остаповича Матвій любив за ту ж таки цнотливість, акуратність, за глибокий розум і ще глибшу освіченість. Кілька разів спостерігав, – і млів, і займався радістю, – за розмовою Виговського з Юрієм Немиричем. То взагалі чоловік не сього світу, викупаний у грецьких і римських купелях, ткав розмовні мережки з срібла й злота, мабуть, не було того у світі, чого б він не знав, і водночас не возвеличувався ні над ким тими знаннями, мався просто, мав веселу вдачу, любив жарти, бенкети, жінок, розмови про перелюб – тільки йому прощав таке гетьман, тільки його не обривав. А ще за віщо любив Івана Остаповича Матвій, те знав Бог та вони двоє…

Притрушуючи пісочком гетьманський підпис на листі до щойно обраного архіпастиря, київського митрополита Дениса‑Діонісія Балабана, перемовляючись з гетьманом, Матвій витрусив з гетьмана такі слова:

– Вже не довго втішатиметься зловорожець, супостат… Десниця звелася… Сила солому ломить. – У гетьмановому голосі владність і твердість.

– А якщо… десниця… Як ніжинці і стародубці?… – одважився Матвій.

– Серби – не ніжинці… Там ще Богун з козаками. Вдарять знеобачки… Про те ніхто не знає.

І подивився пильно, проникливо, мовляв, одному тобі така довіра. В Матвія чомусь затремтіли в колінах ноги, й стало йому жарко, аж хотів розстібнути жупана – не одважився. А поверх тієї лячної новини впала інша, приємна, гаряча до сказу, навіжена, давно очікувана:

– І годі тобі, Матвію, сидіти в підписках. Я сказав Груші… Від сьогодні маєш повний писарський ранг.

Матвій уклонився низько‑низько, а гетьман усміхнувся загадковою усмішкою. Він любив робити добро, умів його робити, тоді ставав кращим у власних очах… Матвій і сподівався й не сподівався на таку гетьманську ласку. Сподівався, бо відав про прихильність гетьмана до його скромної персони, не сподівався – малу мав освіту, малу грамоту, повести самостійно посольську справу, написати листа реляційного або посольського – те понад нього. І все ж – реєстровий писар війська Запорозького!..

Одначе лиха вість має силу більшу, доброю ми тішимося мить, в наступну вже звикаємо до неї, а то й прагнемо ще чогось, лиху ж з власного овиду не звіяти ніякими думками. Смак доброї страви перебиває одна дрібочка солі, одна гостра перчина, одна грудочка землі.

Весь вечір і всю ніч горіла лампада у Матвієвій кімнаті у вдови Клименчихи, де знімав мешкання для себе та для Сидора. Дістав з‑під лави бутельку з тернівкою, але не пив. Думки – круки над бойовищем, яке тільки розпочинається. Ще немає вбитих, ще гарцюють, іржуть коні, але чорні вісники смерті вже бачать, де мертві, а де живі, й не має Матвій радості від того, яка лава потне. Лягав на лежанку – натоплену до гарячого – й підводився знову. Велика й страшна довіра гетьмана… Величезна його милість. А ще страшніше, коли зложить голову Супрун, а він, його рідний брат, не запобіжить лихові, хоч може запобігти. Супрун, звичайно, там, у Полтаві… Перший полізе на вал…

Заплющував очі й бачив кібцювату постать брата з келепом у руках… Збита на потилицю шапка, закушений вус – такий він у бою. Дзизкала, крутилася довкола лампадки муха – де вона взялася в цю пору, – плутала думки. Десь з дна душі піднімався страх за самого себе, він затоптував його…

Пошук на сайті: