Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 19)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб5475
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб4025
І боярин, і Виговський грали гру зі зціпленими зубами: Хитрово обвішав гетьмана соболями (безмірна, завойована царськими ратниками Сибір постачала їх в достатку) і вручив грамоту з царською печаткою на гетьманський уряд, а Виговський обдарував боярина турецькими шовками, перлами та діамантами й напував такими винами, од яких у боярина злипалися губи. Знав гетьман смак у винах – угорських і румейських, – вмів піднести келиха, вмів і слово мовити: розкутурхав царського посла, аж розтанув у його очах мідний блиск, і розправилися на великому, що зливався з лисиною, лобі брижі‑зморшки, закружеляв, загуляв боярин, заговорив людською мовою і в кінці, здавалося, вельми заприязнив Виговському. И вельми йому смакували козацькі страви – холодці та ковбаси, вареники та ковбики, гречані та пшеничні галушки, тушкована з бараниною капуста, локшина і пундики. Проте клопітними, важкими для Хитрово і всього московського посольства були ночі: боялися самі спати, в ногах та головах у кожного куняло по козакові при зброї, а який то сон, коли всю ніч хтось кашляє та чхає в тебе над головою. Настирився всім боярин – і старшині, й козакам: зупиняв козаків просто на вулиці й розпитував про те, як вони обирали гетьмана в Чигирині та Корсуні, тицявся зі своїми порадами, навіть архієреєві зауважив у церкві, що той не так править літургію.

Гетьман хилив кубки такі самі, як і боярин, і сидів за столом до третьої свічі, одначе справжні його мислі не спливали наверх румейських і угорських вин, міцний горішок був гетьман, і звитяги, й зачаєності набрався од покійного гетьмана, ще й усі щілини в душі позаливав сургучем та позапечатував печатками. Суворий і підтягнутий, незворушний, ледь усміхнений, а що там, у душі, ніхто не знає. Пив з польськими та московськими послами – з польськими по‑польськи, по‑шляхетському, з московськими по‑московському, пив з старшиною, пив з козаками й вдавав з себе простого козака, а то не за ката – чиєсь пильне око одразу помітить найменшу фальш. Не помічали! Бо, вдаючи з себе простого козака, водночас давав відчути, що він‑таки гетьман, він – такий, як вони, але долею поставлений над ними. Жартуй, гомони про що хочеш, але не заривайся. Та й нечасто він гуляв у козацькому крузі. Що менше ти на людях – більше таємниці й шани!

Матвій підполуднував у корчмі при дорозі між Безпальчим і Білоусівкою й розмірковував: заночує він у Білоусівці чи, може, до ночі доїде до Круподерівки. Йому хотілося швидше добутися до Синичок; поки гетьман кружлятиме з боярином варенуху та вернеться в Чигирин, він погостює вдома. Кутуляв галушки з салом – сало посмажене великими кришениками, галушки плавають у жирі, наштрикував їх на шпичака, ковтав, майже не пережовуючи. Вже мовби й наївся, й шкода було лишати півмакітри галушок.

Заіржав за вікном кінь, почулися тпрукання та тупотіння, одутлий, з налитим червінню обличчям корчмар – либонь, сам вельми часто цілується з шийкою пляшки, – побіг надвір. Матвій подивився у вікно, але нічого не побачив: хоч надворі й відлига, але воно геть у намерзлях, кимось прохукана тільки малесенька дірочка. По хвилі затупотіло в сінях, до корчми ввалилося троє козаків, скидали важкі киреї, знімали зброю і валили все це в кутку просто на долівку й одразу, похукавши та потерши руки, полізли за стіл.

– Гей, корчмарю!

Повільний і огурний корчмар зачовгав ногами швидше, корчмарка дістала рогачем з печі горщика – на такий саме припадок – з гарячим борщем. Козаки замолотили ложками. Всі вони були незнайомі Матвієві, й не міг визначити з одягу, якого полку. Сьорбали борщ, сьорбали пиво з глиняних кухлів, гомоніли. Матвій спочатку не дослухався до їхньої гутірки, але щось змусило його відволіктися від власних думок про домівку, щось насторожило, якісь слова ввіткнулися в вуха й застряли там.

– …Ще й поперевдягалися…

– Якби не Микола…

– Я коня за гнуздечку, а він – нагайкою по руці…

– Запеклий…

– Той, дзьобастий, з розсіченою бровою, запекліший. В'яжемо, а він кусається.

– Жилавий. Худий, а дужий. Пушкарик. Листа доносного в шапку зашив.

– Тепер з них смальцю натоплять.

– Той, з бровою розсіченою, гукав, що з Хмельницьким ходив у походи…

– І що з того, що ходив? Однак на дубі висітиме. Мало, що листа доносного боярину доправляв, то ще й гетьмана ганив невшетечними словами.

Матвій сидів змертвілий. З розмови зрозумів, що дозорці впіймали двох Пушкаревих вивідців, які везли бояринові в Переяслав наклепницького листа, й страшна підозра заворушилася в його голові. Проклюнувся здогад, та вже не здогад, а майже впевненість, хто той дзьобоносий козак з розсіченою бровою. Та й хто ще є в Полтаві відчайдушніший, сміливіший і… дурніший. Тільки Супрун. Під серцем засмоктало, кольнуло тонко й уразливо. Він поблід, стиснув губи й боявся поворухнутися, аби козаки не звернули на нього уваги.

– А де шапка? – раптом кинувся білий, ніби сметаною облитий, козак. – Не згубили?

– Та ось вона, – дістав з‑за пазухи дорогу, з кабарги шапку пласколиций, схожий на карася козак і знову засунув її назад за пазуху.

Матвій стиснув зуби – то була шапка, подарована ним Супрунові. Груди стисло, стало важко дихати. Перечекавши хвилю, вийшов з хати, вдав, мовби йде по нужді, – шапку і рукавиці залишив на лаві, наїдок – на столі. Переступив сінешній поріг і пішов під повітку до коня. Повітка була біля самої корчми. На розгородженому подвір'ї – корчма занепадала – ще стояли старий лісяний хлів, комора та саж. Комора геть роз'їхалася, кілька плах випало, й там зяяли чорні діри, саж, також рублений, зацілів, але вріс у землю, двері осіли, їх підкопували, аби відчинялися. Свиней там вже не тримали, туди, вочевидь, закинули пушкарівців – двері сажу підпирав спиною козак з рушницею.

Матвій не одважився підійти до вартового, підклав коневі сіна, неслухняними ногами почовгав до корчми. Йшов, і тужив душею, і проклинав усе на світі. Перший страх минув, натомість наплинули досада, й розпач, і гіркота, аж печія стояла в горлі. И знову хитавиця – колись підпарубчаками вони отако гойдалися на високій лозовій гойдалці над прірвою. Матвій тільки декілька разів ставав на ту дощечку з зарубнями – випробовував себе. Хить – земля, хить – небо. А де ниньки земля й де небо? Де обов'язок і де любов? І який його, Матвіїв, обов'язок? Відносно кого він? Відносно гетьмана чи брата? Один обов'язок потинає другий. Безвихідь і страх. І печія в грудях. Братерство – це таки не любов, а обов'язок, ноша, яку не можна покинути… И чомусь випливло з білої піняви: «А вода по каменю, а вода по білому…» Натягнений, як струна, мотузок, і двоє життів з кінців. И раптом скипіла ярість: чим, чим я винуватий, які віщі сили перехрещують мою путь з Супруновою, розпоряджаються моєю долею, крутять і ламають, не дають жити! Мушу до кінця життя платити за той мотузок… А чи за те, що обох нас родила одна мати? Який же несправедливий світ, він сповнений зла, злоби, нещадимості, добра ж у ньому, як олії в борщі бідняка у Великий піст. Він, Матвій, хотів жити у своєму гнізді тихо та мирно, зростити дітей, забувши все – війну, злидні дитинства… й брата також…

Ні, забути Супруна, звіяти його з думок, з душі не міг. Та й брат сам ось вже вкотре тяжко нагадував про себе. Не слухався Матвієвих порад, робив усе наперекір. Маючи такого брата, хіба проживеш по‑людськи! Хто йому винуватий! Відхреститися раз і назавжди… Запрягти коня і втікати геть… І тоді не спати ночами. Щодень, щогодини ятрити душу каяттям… Поганий Супрун, добрий, справедливий, несправедливий – він йому зараз тільки брат. І винуватий у чомусь чи не винуватий, те – на його совісті. Брат! Посланий Богом на щастя, щоб не тинявся по світу сам‑самотою.

І ще одна думка – як виблиск ножа – це ж гетьман і всі довідаються, що його, Матвіїв рідний брат, – пушкарський вивідач… З канцелярії декретують… Бог з нею, з канцелярією. Гетьман може зажадати, щоб повернув грамоту на маєтності… Поставлять на суд… Ні. Судити його ні за що…

І все ж було б найліпше, якби Супруна не побачили в Переяславі. Але як він може тому зашкодити!.. Тільки… повбивавши сторожу. Сторожу й корчмаря… і корчмарку… Інших свідків немає. И розумів, що та думка – дурна, невідь‑звідки. Звісно, було б добре, якби так сталося. Але він цього не зробить. На таке не здатен. Це – понад міру його гріха, його душі. А що він зробить? Матвій відав: що б він не зробив, як би не вчинив, шкодуватиме довіку. Життя загнало його в пастку. Зробить – шкодуватиме, не зробить – шкодуватиме… Матвія аж струсило, й він пристояв у сінях, перечекав, поки вляжеться дрож. Зайшов і сів на своє місце до столу. Козаки довечерювали, гомоніли про те, що не кепсько б випити по чарці, так грошей катма.

Ще нічого не думаючи, нічого не вирішивши, Матвій показав корчмареві на карафу горілки на полиці по той бік шинквасу. Той запитав:

– Скільки?

– Кварту. – Підсунув до себе відкорковану пляшку, підморгнув: – Може, хлопці, по одній, з дороги?

Зраділі несподіваній гостинності, козаки поприсовувалися ближче до нього. Він поналивав у порожні пивні кухлі. Козакам горілка пішла легко, Матвій свою ледве проковтнув. Чорна думка стриміла в ньому, наче приламаний ніж. Одразу ж налив по другій. Але сам тільки вдавав, що п'є. Вже аж за третьою квартою білобровий козак схопився:

– Піди, Микито, підміни Гордія. Він досі закляк.

– А чого я… – запротестував Микита, але під твердими дулами очей підосавул встав і пішов за двері. На його місце сів молодий, гарний, з чепурними вусиками, козак, Матвій налляв йому майже повен кухоль: шинкар подав четверту кварту.

Матвій хотів розпитати, де дозорці захопили пушкарівських вивідників, проте не одважився, вирішив не насторожувати дозорців. А вони хилили, наче за себе лили, й вихваляли щедрого козака. Матвій їм сказав, що в нього радість, дружина народила сина, уконтентував їх дуже швидко. За сина осушили по дві чарки. Молодий чорнявий козак, дарма, що розпочав пізніше всіх, впився перший, кілька разів зривався на пісняка: «Ой п'є козак, п'є», але чи то пісня була надто п'яна, чи то козак забув подальші слова, обривав і затягував знову.

Козаки посоловіли, почали клювати носами, один заснув просто за столом, поклавши на руки голову, двоє інших якийсь час боролися зі сном, а тоді так‑сяк порозправляли на долівці киреї й повдягалися на них, забувши про вартового біля сажу. Покльовував носом і шинкар за шинквасом – Матвій пригостив і його. Зачекавши ще трохи, вилив рештки з кварти в кухоль і вийшов з хати. Вартовий козак сидів на кулях околоту під звислою майже до землі стріхою сажу, вткнувшись носом у коліна.

– На, підкропи душу, – навмисне голосно, щоб чули його ті, що в сажі, сказав вартовому. – Хлопці вже погуляли, добре погуляли. Сплять! А може, тобі годі, ти вже й так носом клюєш?

– Дай! – простягнув руку козак. Він похлинувся на останніх ковтках, довго кашляв, спльовував на сніг. – Тьху, гидка.

– Гидка, – погодився Матвій, – а душу веселить. Ну, бувай, дай я тобі розстелю солому, – виявив турботу, боявся, що козак замерзне на снігу.

Більше Матвій не робив нічого. Навіть не вийняв з прибоя кілочка, яким було защіпнуто саж. Поклався на долю, він пам'ятав не раз мовлені Супруном слова: «Якщо справжній козак, то визволиться й з пекла». Матвій не вчинив злочину, його душа чиста, а що пригостив козаків, то кому яке діло! Нехай не п'ють! Запріг коня й, хоч заходило на ніч, виїхав на дорогу, сподіваючись до повної темряви доїхати до Білоусівки. Рушницю та два пістолі – від вовків та й од двоногого звіра, – підсипавши свіжого пороху, поклав у передку на соломі.

 

X

 

Матвій віддав сотникові папір, кинув до кишені півталяра. Не яка вага, але гаман одразу поважчав й став не просто гаманом, а гаманом з грішми. А сотник пішов до сіней і зайняв своє місце на лаві. Папір, що його написав Матвій, був на маєтності, на займанщину. Добре укладений папір – половина справи. Лава в сінях витерта сукманами до блиску, шмалюють її і полковники, й сотники, і осавули та хорунжі, значкові товариші, – поспішають закріпити за собою маєтності або випрошують займанщину. Гаразд, що він, Матвій, такого папера має. Маєтності його скромні – не волость і не село – всього лиш хутірець, але ошатний, – раїна – ще й придбаний на власні гроші, а тепер закріплений гетьманською грамотою.

Позавчора приїхав до Чигирина Богун, кілька разів заходив до гетьмана й щоразу натикався на тих прохачів, й врешті невідь з чого скипів, вперіщив по лаві нагайкою, аж відлетіла волосяна китиця:

– Чого тут тирлуєтесь? Чого стіни обтираєте? Україну продаєте!

– Не продають, а купують, – підправив його колишній київський полковник Жданович, зсунутий з уряду Москвою за похід на Польщу.

Богун подивився на нього вогнистим поглядом і враз зів'яв:

– Що ж ви, хлопці, робите… Україну любите, а себе во сто крат дужче! На бояр рівняєтесь…

– А чого не на шляхту? – чомусь білозубо засміявся Жданович і загупотів важкими чоботиськами з ґанку.

Матвій пішов слідом за ним. Не міг вирішити для себе: правий чи не правий Богун. Справді, з усіх щілин полізла всіляка нечисть, на одну чисту душу, яка вірить у добро та справедливість, припадає півдесятка нечистих. Той перепродує, той гендлює товаром, той дає вріст гроші в півталяра на таляр… Багатіють люди. Інші ж швидко впадають у злидні. Але ж ті, що чисті, чесні, мають право на статок!

Пошук на сайті: