Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб5475
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб4025
– А хоч би й так…

– Пішли ви супроти закону, супроти законно обраного гетьмана, на розор і нещастя краю, а найперше – на власне безголів'я.

А на думці крутилося: «Всі ми діти однієї неньки. Але чому такі? Україна дорога всім, і всі – врізнобіч. Свої вигоди ставимо вище її, ще й молимось Богу: покарай сусіда. Як Господь це терпить! Були вкупі. З цим ось козаком також. Я його не обібрав. І ось… Зустрілися друзями, а вже – вороги. И нічим його не переконаєш, не перекабатиш на свій бік. Загрузла в серці ненависть… Легше можна шаблю виправити руками, ніж розраяти, розупевнити ось такого дейнеку».

– Це вже побачимо, на чиє.

– Побачимо. Ночуватимеш чи підеш?

– Мені більше ночувати ніде.

У тісній кімнаті ночували два неприятелі, а може, й вороги. Матвій засинав і просинався щохвилини. Лежав нещасний, з розтерзаною душею, чув, як то приливає, то відпливає від серця кров, думки стрибали в голові, не міг зосередитись на жодній, хапався за своє нещастя, як за лезо ножа, шукав винуватців своєї біди й боявся вимовити ім'я, нарікав на долю й просив її змилостивитися. Бачив, на нього насувається грізне, в сто крат більше від того, якого вже зазнав, лихо. Найстрашніше було, що не стояв на березі правди й не міг її шукати, не міг нікому виповісти того, що катувало його, бо нічого й не залежало від нього, нічого він не міг змінити, хоч як того хотів. Залишалося покластися на волю випадку, який вже стільки разів виручав його, лягти в чорний човен і плисти за водою.

Матвій перекидався з боку на бік, чув, що й гість його не спить також. Либонь, боїться, щоб Матвій не пішов тихцем і не видав його владі. Звичайно, Матвій нікуди не піде, хоч за законом мав би повідомити. И таким чином виконати обов'язок перед гетьманом і перед урядом, якому служить. Але видати – це стати донощиком, видати якусь часточку самого себе, своєї совісті, своєї порядності, а основне – вчинити зло супроти Супруна. Так, він нікуди не піде й нікому нічого не розкаже, але цей чоловік може подумати в цей бік… і про всяк випадок вбити його… Різні є люди на світі. Він боїться Матвія, як і Матвій його. Тобто мусить боятися. Отож треба пильнувати.

Від цих думок, від напруги боліло серце, глибокі розколини зміїли по ньому. Свердлив поглядом пітьму, боровся зі сном, а потім раптом відчув, що лежить у човні й кудись пливе.

…Він плив довго, аж поки на нього не навалився худющий, з запалими щоками і скронями козак та не почав душити за горло. Неймовірним зусиллям скинув з себе козака й скинув сон.

 

Відпущений на весняні роботи, Матвій приїхав на хутір. Повитягував з‑під повітки обидва плуги, понагострював лемеші, наймити‑підсусідки ще раз перевіяли на току зерно… Та враз наступили відзимки, – зима не здавалася, надолужувала своє. В ставках, озерах знову позамерзала вода й на полях по долинах також, – Матвія брала тривога – чи не вимокнуть, не виклякнуть озимі, – а на горбах рілля лежала чорним груддям, по розпругах, ярах і в лісі ще білів сніг. А в небі тягли й тягли ключі журавлів та гусей – величезні, по сотні й більше, – і це вселяло надію, що відзимки не надовго. Птахи знають більше, ніж люди, їм видніше з високості. Турботи, клопоти, тривоги обсіли Матвія – не розвіювалися думки й про Супруна, і все ж він почувався налитим життєвою силою, радувався хутору, змитим ромашкою дитячим голівкам, чорномурим волам і, звичайно ж, Федорі. Вона була ласкава, весела і вночі притискалася до нього міцніше, ніж раніше. Ну, не так вже вельми. Від козаків Матвій чував, які бувають гарячі, шалені жінки, але йому було достатньо й Федориних ласк.

Та враз те тихе, лагідне життя розлетілося, як полив'яний горщик на підлозі. Спершу захворів Дениско, з полудня в нього почався жар, а на вечір він уже весь палав, чеберяв рученятами, не міг утримати голівоньку на в'язах. Горпина покликала бабу Вощиху, та кропила хлопчика свяченою водою, водила над ним розчепіреними пальцями, шепотіла якісь дивні слова, удвох з Горпиною вони радили класти Денискові до голови лід, а на ноги квашене капустяне листя, а Денискові все гіршало, він уже й очей не розплющував. Матвій дибцяв по хаті, серце йому рвалося з болю й розпуки й спікалася в гарячий корж кров. Погляне на дитя, яке вже й оченят не розплющує, і обіллється все у грудях гарячою кип'ячкою. Краще б сам помер. За дітьми вболівав страшенно, а діти – це безкінечні хвороби й болі, – але такого ще не було. И тоді виявила твердість Федора, й піднеслася над селянською темнотою своєю шляхетною вченістю, прогнала бабу Вощиху, наказала Горішні топити піч, послала Сидора до пасічника Оверка по барсуче сало, а Матвія – по м'яке лугове сіно, розігріла піч, як олійний казан, змастила хлопчика барсучим салом, поклала на вистелену сіном черінь і вкутала ліжниками. Всеньку ніч просиділи втрьох у хаті, Федора то напувала Дениска окропом з малиною, то прикладала до голови змочену в оцті шматину, Матвій кидався їй допомагати й тільки заважав. Аж перед ранком жар почав спадати, Дениско почав дихати певніше, заснув глибоким сном, і вони поснули біля нього – Федора на печі, Матвій на лежанці. Пізнього ранку Дениско попросив їсти, зраділі Федора та Горпина нашаткували йому їжі зо три полумиски, вистачило і їм, і Матвієві, який після того осоловів і ходив, як солоний заєць.

А після обіду до нього прийшли кутківчани й покликали з хати.

– Йди за нами! – сказав Хома Колотило, і в його голосі шкіргнуло залізо, що дуже здивувало Матвія.

– У мене дитя хворе, – спробував відмогтися, бо кепсько почувався після безсонної ночі.

– У жінки дитя, а не в тебе! – відітнув Хома й повів його на звикле місце, де грачиною зграйкою стовбичили кутківчани. Сонним поглядом Матвій обвів сусідів і побачив, що вони дивляться на нього, як собаки на впольованого вовка. Але гріха за собою не почував («може, пес поколошкав чиї‑небудь гуси»), стояв спокійний. З натовпу вихопився Єсько, стрибнув, як заєць, вхопив щось на землі:

– Твоя рукавиця?

– Моя, – знизав плечима Матвій.

Єсько оглянувся переможно.

– Знайшли біля казанів.

– Яких казанів? – запитав Матвій.

– А біля тих двох моїх казанів горілчаних, мідних, які сеї ночі вивернуто і які опинилися на твоєму болоті Терехівщині, в комишах, – пояснив очевидне всім, і – на його погляд, – Матвієві також, – Колотило. Це був старий, але дуже міцний дід, з червоним, як буряк (але не від горілки) обличчям, таким же червоним носом у синюватих прожилках, довгими вусами та широкою бородою, шанований на хуторі й по сусідніх хуторах та селах, козак‑дідич з роду‑прадіду.

– Та ти що, Хомо К‑карповичу, чемериці об'ївся чи з воза впав? – заїкаючись від обурення, вихекнув Колотилові в обличчя Матвій клубок білої пари. – Я що… не зміг би купити собі тих казанів?

– Не знаю, – налився кров'ю Колотило, ображений за чемерицю і воза. – Хто вас знає. Братеник твій, кажуть, чуже шарпає. Рукавиця твоя і казани в твоєму болоті. Учиняю винуватим.

– Вчиняю одказ, – рішуче заявив Матвій, – вину одводжу.

– А рукавиця? А слід як очистиш?

– И не спробую. Дитина в мене хвора, і ми всі троє – я, Федора і Горпина – очей біля неї не зімкнули. Складемо присягу всі троє… Хоч у церкві. З хати не виходили…

Кутківчани переглядалися. Присяга на хресті та Євангелії – сам по собі одвід поважний.

– А Сидір, а під сусідки твої?

Трохим В'юн, котрий стояв на копі, сказав упевнено:

– У мене ченці мандрівні гостюють, я та Сидір допізна з ними розмовляли, разом спати облягайся, ми в хаті на соломі, Сидір – у комірчині, двері з неї тільки одні – в хату, якби він виходив – почули б. До мене ж рукавицю вчепити не можете, – й одвернувся.

Копа й далі зимно дивилася на Матвія. Зимно було в нього на душі, зимно в лузі. Гойдалися в інеї верболози з примороженими котиками, пускали за вітром пух торішні розтормошені, розшарпані качалочки, осоки зчорніли й вилягли, тільки очерети стояли стійко, руді, палені морозами, шорстко шелестіли на вітрі. Копівчани втоптували під дубом залежаний сніг, сварилися між собою. Згоди дійти не могли, бо й не було її. Капнув з дуба комусь на шапку торішній трухлявий жолудь і мовби поставив крапку.

– Пороблено!

– Хтось наводить на Журавку вину.

На тому стали копівчани, потягли по домівках. Матвій покинув копне місце останнім – аби не склали підозри, що втікає. Ішов і думав, що вже й сюди докотилися вісті про Супруна, либонь, долине чутка й до Чигирина, тоді й сам може втрапити на приціл підозри, не менше долягало – хто хоче підвести його під кару? Тицявся думкою в той бік, у інший… Чомусь випливло, як посилала учора увечері Федора по боброве сало Сидора… Він заспокоював її й погладив по руці. И інші підозри соталися в клубок. Розум відкидав їх: Сидір зобов'язаний йому всім. А як він линув до нього, Матвія, хлопцем, як пишався ним перед іншими хуторянами! Повсякдень удвох у роботі: Матвій за плугом, Сидір поганяє воли. Удвох у нічному при багатті, вкриті однією киреєю. Матвій розповідав Сидору про війну, той слухав, розкривши рота. Мріяв про козацтво, про Січ, і Матвій обіцяв спорядити його туди з конем та зброєю, вчив стріляти, битися на шаблях, тільки відтягував Сидорів від'їзд на Січ – не вистачало в хазяйстві чоловічих рук, він – у канцелярії, під сусідки найперше пильнують свого.

Зледеніла стежка привела в двір, посеред двору вона розчахувалася на три, перша – у власний дім, друга – у вишняк до Трохима В'юна, третя в калини до Каленика Нишпорки. Пішов у ліву руку до хати Трохима В'юна, власне, його, Журавчиної хати, тієї, першої, яку купив з обійстям. Хата стара, похилилася на один бік, покрівля поросла мохом, димар розтріскався й чорнів, неначе обгорілий пень. Вліті ставитимуть нову. Якщо, звичайно, ніщо не завадить, збиралися будувати ще минулого літа. З минулого літа лежить на попідкладених обаполах ощеп, два дубові сволоки й підвалини.

Зайшов до хати, привітався з замурзаною в сажу Дунькою В'юнихою, яка роздмухувала під комином жар.

– Оце дивлюся… Сього літа безпремінно треба будуватися, – сказав.

В'юниха заторохтіла, показувала затеклі кутки, тріснутий трямок, Журавка покрутив головою, мовби й далі розглядаючи хату, штовхнув двері до кімнати‑комірчини, там не було грубки, скільки натече тепла з хати – оте й усе. Влітку в ній спали Трохим з Дунькою, взимку, якщо траплялися гості, підночовували вони. В комірчині лише одне, в півтора лікті заввишки і в лікоть завширшки віконечко. Матвій обдивився підтрухлу раму: гвіздки, які тримали її, повихитувані. Повихитувані недавно чи давно? Може, сам В'юн влітку виймав раму?

Хотів запитати В'юниху – не одважився. По тому може статися… Може статися лихо. Він не бажав його будити. Хотів миру та тиші…

Одначе підозра не полишила його. Ставав нитковим, скрадливим, дратівливим. Стежив за Сидором. Примічав, як дивиться той на Федору, як розмовляє з нею, і підозра його розбухала. Рятувався роботою. Вона чигала на нього, як голодний вовк на зайця. Після відзимків настала теплінь, весна йшла навально, розтали сніги, прибутні води затопили луки, розбурхана Синичка рвала з припону човни, хуторяни розривалися: треба було орати та сіяти, й хотілося не впустити нересту риби; щуку, судака, сома, ляща, котрими кишіли прибережні очерети та лози, били остями, ловили сітями, ятерями, вершами. Кілька разів Матвій також ставив на ніч крильчака, одного разу його не знайшов, шукав довго, намацав у верболозових нетрях, затягнув туди двопудовий сом. На луках галасувало птаство – качки зривалися парами, чайки та крячки кружляли зграями, по садках галасувало інше, дрібніше птаство.

Благословенна пора! Благословенне життя! Проткнули торішнє перепріле листя гострі ножі півників, кущиками полізли з землі Федорині півонії, пробудився, викинув сині бубочки барвінок – єдине зело на Матвієвому подвір'ї од Журавчиного кореня – відсадив з батьківського подвір'я; земля парувала, просила плуга, просила зерна. Чотири паровиці Матвієвих чорно‑мурих тягали два важкі плуги: Нишпорка і В'юн орали Холерне – там у кожну руку по двадцять десятин поля і по дванадцять толоки, – Сидір волочив кіньми засіяне вчора Пшикове. Матвій готував зерно на посів на Холерному, набирав відром з кадубів і насипав у мішки в сінях. Помітив мишоїд біля одного кадуба, подумав, що треба не забути вкинути на ніч у комору кота. Насипав чотири мішки, пішов до криниці напитися, погнав у глибінь цебер на тичині, й раптом тичина вишмульгнула з долонь, брямкнув об воду цебер, заскрипів, загойдався журавель, – обірвалася і впала на землю колодка, прив'язана для рівноваги. Напружуючись щосили, витяг цебер, вилив з нього воду, поставив на зруб, пішов до сіней шукати новий мотузок, щоб прив'язати до зводу колодку.

Пошук на сайті: