Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 26)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб5446
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб4002
У цю мить вірив, що справді може покинути булаву. И почував себе дужим, сміливим – справжнім гетьманом. Сила, певність вселяють віру в інших. Старшина, полковники дивилися на нього з повагою. Гетьманів гнів нагадав їм Хмеля. Так само жахтіли в гніві гетьманові очі, так само рубав правицею повітря… И не тільки голою правицею. Згадалося: вже після Батога, коли на Україну знову рушив король з військом і Богдан скликав під свій бунчук козаків для відсічі, надійшла звістка з Молдавії, що Тимофій Хмельниченко обкладений в Сучаві молдаванами, волохами, трансільванцями та поляками, ще й сам небезпечно поранений, гетьман вирішив вести полки в Молдавію, але прийшли полковники й мовили: «Не треба нам чужу землю обороняти, не підемо туди…» Гетьман оскаженів, вихопив шаблю, посипалися з полиць дорогі кухлі та кубки, впав перерізаний навпіл шаблею рушник, полковники сипонули хто куди, вхопився за порубану руку черкаський полковник Єсько, задзвеніла чиясь шабля, вибита з руки Хмелем, зойкнув молоденький джура біля кахляної груби… А наступного дня Хміль напував полковників медом і вклонявся їм: «Діти, пийте й мені не давайте». Але стояв на своєму, – в тому й сила його була, – і повів козаків на Молдавію, та зустрів по дорозі чорну домовину з тілом Тимофія, заплакав над нею і повернув під Жванець на поляків, й тут повторилося те, що вже сталося під Зборовом: Хмельницький потиснув ляхів, обклав їх так, що їм не було ніякого викруту, але знову його зрадив підкуплений королем хан, дав можливість полякам відступити. Нова війна скінчилася нічим, це була остання безнадія втомленого Хмельницького, після чого він поїхав у Переяслав, де на нього чекав московський посол Бутурлін… Виговський помалу вичахав.

– А ти, стольнику, нишпор, а ти наглядай. Може, щось і вгледиш… Якщо не повилазить… – сказав утомлено.

Скуратов принишк, мовчав, проклинав власну нерозважливість – не втримав на припоні язика – зірвалося оте капосне слово. Хотів надати більшої ваги своїй особі, хотів прилякати гетьмана, через те й сказав правду…

Гетьман відвернувся, показуючи, що аудієнція скінчилася.

Уночі до гетьманського намету увійшов Богун, – вартівничий хотів його не впустити, але він відсторонив його.

– Це я, гетьмане, – означив себе ще у вилозі. – Либонь, ще не спиш? Я ось не можу спати. – Сів у ногах Виговського на похідному ліжку. – Муляють мені… думки всілякі. Скажи мені: для чого посилав Лісницького до Москви? Чи правда, що просив реєстру шістдесят тисяч, просив комісарів московських, просив воєводів у Білу Церкву, Корсунь, Ніжин, Чернігів, Полтаву і Миргород?

У наметі було темно, ледь сіріла пляма з південного боку – там стояв місяць, пропікав цупке полотно. В темряві говорити легше: більше довіри. Гетьманів голос аж хрипів з щирості:

– А ти б хотів, щоб москалі в потилицю вдарили? Вони нас дурять, і ми їх одуримо. Лісницький… Слова – горобці. Спурхнули – й у сусідньому лісі. Ми не підписували на те пунктів і не підпишемо. У нас своє небо і своє сонце.

– Дивися, гетьмане, не одури себе… І нас з собою.

– Не одурю. Не можна перетягувати струну. Іноді її треба трохи одпустити.

А сам думав: хоробний воїн Богун, тільки бачить на п'ять кроків поперед себе, не далі. Він не розповів йому, чому ще із зими сидить у Межиріччі на Волині Павло Тетеря. Всім сказано, що Тетеря посланий залагоджувати граничне непорозуміння з Польщею, розстежити козацькі скарги на поляків. Насправді ж Тетеря поїхав зложити нове перемир'я і вже зложив його. Українцям – зась за Случ, полякам – за Горинь. Поміж ними нічия земля. За Горинню стояли великі польські гарнізони. Страхали. Одначе Тетеря залагоджував не тільки ці справи, а й конферував з Беневським значно далі. Донедавна Виговський ще й сам не знав, на що заноситься. До нього кілька разів приїздив Беневський, йому на вухо туркотів Немирич, він вислуховував їхні постулати, а сам шукав заступи ззаду і стежки на можливий майбутній перелаз. Лише на можливий. Вже не сподівався загородитися міцним тином зо всіх сторін. Одначе не хотів прибирати його з жодної сторони.

Вельми тішив гетьмана один лист – львівського каштеляна до короля. В тому листі писано: «Як все наше лихо почалося від козаків, думаю, що й наша доля і супокій тільки від них може початися. Видать вони добре, що ані наша свобода не може обійтися без їх свободи, ані їхня без нашої. Як же ми з ними злучимося, наступить знову для вітчизни час блиску і сили, яко найвище добро. Нехай з ними буде такая унія, як литовська, нехай один нарід не має над другим ніяких прерогатив, бо тільки через законно унормовані відносини держаться царства, а через вивищення одного народу над другим скоро постає розпряження. Як се водиться споконвіку, тільки щира обопільна любов і забуття давніх провин служать найважнійшими і незаперечними умовами доброго пожиття і тривалої згоди. Також рівність тут потрібна, що підносить правдиву свободу, – хоч часто й під покровом свободи гнітять других і змушують до потакування злого стану. Отже, згоду з козаками треба заключити з добрими намірами, з щирим довір'ям і вірно, і найостаннішими карами карати всіляких насильників миру». Багато разів перечитував Виговський того листа, обмірковував кожну його фразу. Тетері, Немиричу наказав пильно розвідати, чи багато людей у Польщі мислять так, як автор цього листа‑трактату, чи багатьох навчила розуму Хмельниччина, чи захотіли б король і сейм злучити Річ Посполиту з Україною не вузлом підданства (absoluta subiectione), але унією, якою була злучена з Литвою, себто самі обирати власних урядників, виправляти послів на сейми – творити, власне, в собі замкнуте тіло. Він ще нічого не намислив, просто шукав ще одного хідника на випадок відступу, хотів убезпечити себе від несподіванок. Щось роїлося, вироювалося в його голові, він також пильно доглядався до європейської мапи: де хитро, а іноді віроломно грали між собою важку, часом криваву партію в шахи французи, шведи, датчани, пруссаки, поляки, австрійці, угорці. На тій дошці, супроти всіх правил, білі фігури перебігали до чорних і навпаки. Здавалося, якомусь королеві загрожує неминучий мат, але король із сусідньої шахівниці посилав йому на поміч своїх офіцерів, і все мінялося. Ставив на ті шахівниці й російського короля‑царя, але тільки в чорному вбранні. В душі остаточно розплювався з ним у Переяславі, царева нещирість і підступність роз'ятрили його. Виговський умів любити, але ще дужче вмів ненавидіти. И ненавидів царя люто, яко власного ворога, зневажав його й поклав собі, що швидше помре, аніж залишиться під московською кормигою.

Нічого цього, ясна річ, Богунові не сказав. Той прямий, як колійська швайка, і гострий, як бритва, ніяких дипломатій розуміти не хоче. Він вірить тільки в шаблю, доброго коня, вірного товариша. На бойному полі він і спритний, і хитрий, а на полі дипломатій – ні. Богун – товариш вірний. Якщо вірний йому ти.

Гетьман умів бути вірним тільки самому собі. И любив найбільше себе. А ще він любив Україну. Був великим ревнителем благочестя, членом багатьох православних братств, щедро давав гроші на церкви. Богуну порадив добре виспатися й викинути дурні думки з голови.

 

XII

 

Матвій чипів на колінах, перед ним стояло порожнє барило, на ньому лежала широка вигемблювана дошка, на дошці білів папір. З боку сидів на лаві Груша, колупав пальцем у носі, наглядав за ним, гетьман ступав по килиму м'якими чобітьми без закаблуків, кидав під ноги: «…Тільки й чути про душогубство; ми довго терпіли, але тепер мусимо боронити життя свої і йдемо на вас зовсім не для того, щоб кров розливати, як запевняє вас ваша старшина, а щоб втихомирити своевольство… Що не хочемо розливати крові, можете з того знати, що ми, затримавши своєвольних неслухняних людей, не вбивали нікого, а бережемо їх. Сам Барабаш за свідка нашої кротості й розсудливості. Хоч він багато лиха накоїв, проте ми маєтностей у нього не видерли, як він набріхує на нас, а навпаки, хлібом та грошима запомогу йому дали; отож і думки не маємо помщатися над ким‑небудь з вас… – Гетьман замовк, зупинився, прислухався. За наметом на грушці галасувало птаство. Перші дні воно боялося, спурхувало з найменшого згуку, а нині освоїлося, обзвичаїлося, цінькало й цвірінькало, свистіло й витьохкувало. Гетьман похвалив у думці козаків, що так вдало розбили намет. Матвій водив пір'їною по підборіддю. Він не чув пташиних голосів, у вухах йому шумувала кров, і мислі плуталися в колючий клубок. Кожне слово гетьмана вгрузало йому в серце, неначе цвяшок. Гетьман промовляв не до когось, а до Супруна, промовляв Матвієвою рукою і Матвієвою болістю, просив і застрашував, закликав і погрожував. А якщо Супрун (і всі, хто читатиме цього листа) не скоряться і цього разу? Гетьманове військо пошаткує їх на капусту. Це ж і Матвій мчатиме у тій лаві… Мчатиме з шаблею на Супруна, на єдинокровного брата. Їх двоє у світі… І один потне другого. Чому? За віщо? За чиї гаразди, за чий хосен? Гетьманів? Пушкарів? Царів? Матвій був не гожий стати певно на чиюсь сторону. Його душа двоїлася, краялася, розум промовляв за гетьмана, а серце квилило за Супруна. Всі давніші й недавні Матвієві тривоги справджувалися найгіршим способом. Як він по тому житиме? Що скаже Супруновим дітям, коли вони запитають про батька? Своєю рукою посиротить братових дітей… Ну, звичайно ж, пушкарівці не скоряться на лист: – Покиньте тільки ваші вигадки та не слухайте своїх старшин, що брехні вам пишуть, буцімто прислано від царя заплату війську за чотири роки, а ми, буцімто до своїх рук прибравши, вам не даємо; старшини ваші у своїх руках мали оренди горілчані й тютюнові й усі доходи полку Полтавського, а ми з того не користувалися, й тепер вам нічого вертати не можемо; коли не хочете терпіти ніякого лиха, то присилайте швидше своїх товаришів, скоро ж того не вчините, то вже опісля вам часу не буде, бо війна почнеться».

«Опісля вам часу не буде», – повторив у думці Матвій. І не буде мені життя, не буде просвітку. Горе‑горе, лихо несосвітенне… Й посипав пісочком чорні рядки. Неначе чорну ниву, зорану під посів. Під кривавий посів.

Гетьман мовчав, дивився у вилогу намету. Був ясний сонячний ранок, сонце черкало червоним, але ще не гарячим ободом по вершечках верб і осокорів за річкою, козаки купали у Пслі коней. Перепливали з ними на той бік, пирхали, борюкалися у воді, неначе малі діти, мовби не знали, чим по кількох днях може скінчитися їхня плавба й попадають вони на мертве, чорне, глевке дно навічно. Не хотіли того знати? Кожен сподівався, що саме його омине смерть. Як ото в пісні співається, щоб шаблі не тяли козацьке тіло… Тнуть шаблі, й кулі не минають, люблять вони козацькеє тіло. А найстрашніше, найгірше, що шаблі ті ковані в козачих кузнях козачими руками, й кулі відлиті там‑таки, тими ж руками. Як тільки Господь допускає до того? Чи ми є найгіршим народом на землі, чи кращими є чужі кличі та святині, мудрішими чужі проводирі, що коримося та слухаємося їх і витинаємо один одного? Невже те ніколи не скінчиться?! Цілий козацький вік засіваємо й жнемо ниву для когось, тисячу літ чужинці купають у наших ріках свої коні (татари саме перепливали через Псел, тільки трохи далі), тисячу літ чужинці везуть у неволю наших дітей. А ми кланяємося їм та пишемо до них шанобливі листи.

Мабуть, щось подібне думав у ту мить і гетьман, а ще він думав про близьку волейну потребу, поразку чи перемогу. Переможе – житиме, буде переможений – погине. Його зіштовхнуть до ями і Пушкар, і цар, і ті ж татари, невірні союзники.

– Скажи, Матвію, правду, – різко повернувся гетьман. – Що думають прості козаки?… Про що гомонять? Від тебе вони не ховаються.

Матвій розгубився. Любив гетьмана, був йому вдячний за милість, за добро, але все, що гетьману у возвеличення та користь, ниньки на лихо Супрунові.

– Не шукай відповіді в закутках власного мозку, – суворо мовив Виговський. – Не хитруй, кажи, як є.

– Різне думають козаки і різне гомонять, – таки вирішив сказати правду Журавка. – Одні вважають, що цар потурає Пушкареві, а той домагається, аби скрізь у нас управляли царські воєводи, й вони того б хотіли, інші їм на відповідь: вже були воєводи польські…

– А простіше не можеш сказати?…

Матвій зам'явся.

– Є такі, котрі за Пушкарем руку тягнуть… Але їх менше. Більше тих, які москалів не хочуть.

– А кого хочуть?

– Не знаю, – знітився Матвій. – Нікого.

– А так можна?…

Матвій дивився в списаний власною рукою аркуш, неначе хотів вичитати звідти відповідь.

– Не моєї голови се розмисел, пане гетьмане. Чоловік я маленький, ще й обичайний. Кому не кортить загосподарювати на власному грунті… – й несподівано для себе мовив: – Декотрі татар бояться. На вас за них осуга…

– Без татар ми Пушкаря не скураємо. Потім спровадимо… Хміль їх теж прикликав не раз.

«Вся лиха слава на Хмелеві саме за них», – спливло на мисль Журавці, але він промовчав.

Пушкарівці з покорою не прибули. Виговський віддав війську наказ виступати. За годину зібрали намети й рушили. Лишився тільки намет Скуратова, стольника гетьман з собою не запросив. Але Скуратов виліз на коня й потрюхикав услід за військом: мав від царя наказ не спускати гетьмана з ока. Всі ці дні його людці швендяли поміж обозом, дослухалися до розмов, підпоювали козаків, прикидалися п'яними – вивідані й підслухані таким чином вісті носили до стольникового намету. Але певної думки Скуратову так і не вдалося укласти.

 

Пошук на сайті: