Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 27)

Спробували взяти місто з ходу, зненацька – накотилися разом з ранковим туманом, поставили драбини, кинули на стіну гаки, але пушкарівці пильнували, вдарили з стін з самопалів, смагівниць, покотили колоддя, каміння, збивали виговців з драбин ратищами та тичинами, обливали смолою та окропом. Мали також втрати – туман осідав, вони стояли на стінах на осонні, зручні для поціляння, але той‑таки туман спричинив і до великого неладу в піхоті Виговського: переплуталися сотні, драбини тягли не туди, куди треба, налітали одне на одного, збивали з ніг. Врешті, з туманом і відкотилися по головешках – пушкарівці заздалегідь спалили посад, – чорні й замурзані, втомлені й злі. І ще раз гетьман погнав козаків на вали, поставив музики, щоб вони збадьорювали наступаючих, по музиках ударили з валу одразу дві гармати, музики втекли у виярок, але осавули, за наказом гетьмана, висвідчили їх звідти канчуками. З дванадцяти музик полягло семеро. И валу виговці знову не сягнули. Й тоді зрозуміли всі – од гетьмана до останнього нетяги: з ходу місто не взяти – вгрунтоване міцно, оперезане валами в дві лави і в два рови, й палісад новий, міцний, і гармат багато. Пустити вибух з підкопу теж нема як – два вали, а посад спалений, все видно, немає сховку, з якого розпочати підкоп.

Приступати Полтаву можна тільки із західної сторони, зі сходу місто захищене Ворсклою та високою кручею, далі над Панянською горою зависла фортеця, ще далі – високий вал над Подолом; зі сходу також подвійний вал і частокіл, одначе – приступніший – на рівнині. Насипали копець і метали з нього в місто бомби та гранати, заплели коші, понасипали їх землею, поставили поміж кошами гармати, запалили жаровні. Розпечені ядра шугали в місто, але великої шкоди не вчинили, проломів у палісаді зробити не вдалося. Для цього потрібні осадці гармати й насипні копці не менші висотою, ніж вали в місті. На се гетьман часу не мав. Боявся, що ззаду вдарять москалі. З валу били гармати й били влучніше – відстані виміряні, пристрілені, ядра вибухали посеред лугу, зносячи вгору кім'яхи глевкої землі з травою та квітами, розметуючи по лузі жар і валячи гармашів та піхотинців. Хтось зойкав, хтось шкандибав, притиснувши до живота культю одірваної руки, валялося тіло з одірваною головою, після влучного пострілу заходилися реготом гармаші на валу, чорний пороховий дим клубочив до неба, здавалося, горіло півсвіту.

Над лугом стояло важке, стоголосе гудіння, неначе десь неподалік двигали колоддя. Зброя, яка мала стинати ворогів, стинала козаків. Кожен вибух – і меншало України. І ніхто того не клав до голови, не брав до серця. Знесися хто‑небудь під хмари, подивися звідти, і вжахнися, й розкажи цим людям, що вони творять: брат побиває брата, син – вітця, вітець – сина, й вони зрозуміють, попадають в каятті та щирій молитві на коліна й випустять з рук шаблі, й погаснуть ґноти, й засвітяться їхні серця…

Не зрозуміють!

Не погаснуть!

Не засвітяться!

На довгі віки!

Запалали вітряки на горі, при самому в'їзді в Полтаву їх стояло з десяток, від них загорілася олійниця – шваркнула під саме небо, просякнуте олією дерево тріщало й гоготіло, і давкий, жирний олійний дим зносило в бік Хрестовоздвиженського монастиря. Там бемкали похоронні дзвони.

А пушкарівці на валу розпустили переможні корогви – дратували виговців, їх марно намагалися збити пострілами.

Півтора тижні приступали Полтаву, й половину чигиринських гармашів пушкарівці побили, половину гармат потрощили, ще й дві самі розірвалися від перегріву, від надміру пороху, завалили власними трупами рів під палісадом, а на вал так і не видряпалися. На валу галасували пушкарівці, шапки вгору кидали, з самопалів салюти пускали, й сам Пушкар хилитався на валу – високий, довготелесий, рукатий; найвлучніші стрільці цілили в нього з‑поза порозбиваних кошів, ніхто не встрілив – надто велика відстань. Вночі, при світлі неповного, на ущербі місяця козаки полізли в рів за тілами своїх полчан, щоб забрати і поховати їх, але пушкарівці помітили те, сипонули з брами, й поверх тих, які вже лежали в рову, поклали ще немало тіл.

У гетьмана вуса обвисли, то було все вгору підкручував, а то забув про них, і вони теліпалися, наче дві розсмикані вервечки, й увечері наказав джурі налляти в срібну чарку горілки, хоч раніше наодинці ніколи не пив. До півночі не спав, кахикав, люльку палив, накинув на плечі тонку, саєтового сукна, обшиту жовтим шнуром кирею, вийшов – довго дивився, як переморгуються зорі, як тичеться в хмарах, неначе сліпе цуценя, місяць.

Вранці поїхав крутою, що звивалася поміж дубів та чагарниччя, дорогою до Хрестовоздвиженського монастиря, виліз на дзвіницю й звідти довго дивився на Полтаву. Дивився, міркував, посмоктував порожню люльку, видивлявся знову. Місто лежало перед ним, неначе іграшкове: брами Курилівська, Київська, Гадяцька, тісні вулички Розкату, церкви, криті черепицею та ґонтом хати, полкова канцелярія, Пушкарева хата з високим дахом, така ненависна, така проклята, палив її поглядом, а вона не горіла. Виговський озирався доокіл і знову думав. Прикладав до ока оглядову трубку, промацував поле.

По дорозі до табору налетів на козаків у чорних, вимазаних глеюкою споднях – бовталися підсаками в копанці, ловили карасів: гинуть люди, гетьман не може здобути Полтави, скурати ворога, а вони колотять чорну воду, кидають до шаньки червоненьких круглих карасиків та рябих, схожих на вужів, в'юнів, шмагонув одного нагайкою по голому тілу й полетів лугом, виполохуючи куличків та чайок. У наметі довго сидів сам, щось вимірковував. Розстелив на скрині мапу й малював на ній стріли, дуги, ламані лінії.

І скрізь ставив цифри. А тоді підвівся й наказав знову подати коня.

Мабуть, ніде у світі немає таких долин, як на Вкраїні. Широкі й просторі, сповнені якоїсь особливої тиші, лагідності, ніжності, м'якими хвилями перекочуються вони одна за одною, всі схожі одна на одну і всі різні. Зеленими барвистими килимами розкинулися левади, й сторожують ті килими білокорі осокори та берести, загубленими дівочими хусточками голубіють ставки та озерця, неначе горох у спориші, розкотилися по зеленотрав'ю вівці; схожі на старих чепурних бабусь, повклякали на мілководді чаплі, ниже в білому кипінні калини намисто зозуля, а по горі, на городах, вже синьо, рожево, червоно квітує мак, і візерчасте кавунове бадилля розповзлося по баштану, а на обрії тополі проткнули білі, подібні до пишних подушок хмари, й понад усім тим вітер гойдає напнуті жайворонові струни. Густо, до похлипу пахне материнка. Одразу за долиною байрак, також рутвяно‑зелений, закучерявлений лозами, синя стрічка річечки губиться в очеретах та ситнягах, в густій, у пояс, траві підпадьомкає перепілка, а десь далі дере старі, закоржавілі онучі деркач. Привілля для птаства, для худоби, для людей. Байрак називався Соколячим, а долина – Полузор'ям.

Гетьман поставив татар у Соколячому байраці, а козаків у Полузор'ї. И наказав обозникам запрягати воли та коні. З обозу вивантажили ядра та порох і увесь військовий припас, натомість повантажили куфи з литовською пінною, оковитою, простою горілкою, барила з вином, бочки з пивом. Обоз був величезний – кінний і воловий – ковані залізом вози під катрягами, високі чумацькі мажари, схожі на здоровенні труни скрині‑вози, у яких возять хлібний припас, фуражні гарби – все це скрипіло, торохтіло, іржали коні, мукали, ремиґали воли, ляскали батогами погоничі, перегукувалася охорона – обоз повільно, довгою змією сунув старою битою дорогою по горі. Кушпеля здіймалася високо вгору, звідтак її зносило на Полузор'я.

На полтавські вали бігли козаки та дейнеки, дерлося старе й мале, витріщало очі, ахкало й охкало, пугутькало, свистіло, лящало, верещало тисячоголосо. Найдужче хвилювалися дейнеки: такого великого, такого багатого обозу вони не бачили зроду. Стільки возів, стільки паровиць волів, стільки коней. І коні все битюги, салотряси, й воли всіх мастей – соловії, муругі, гніді, сірі, попелясті, димки, мурі, полові; породи роменської, черкаської, волинської; й погойдувалося кілька ридванів, запряжених четвірнями – цугом, а один навіть шестериком баских коней.

Обоз вкушпелив у сільце Жуки й потягнув далі, на Рибці, а звідти до Жученкового байраку й застряг там, розтягнувшись від гори біля Жуків до байраку. Від Жуків до Полтави – не більше милі, обоз стояв, неначе святешний обід на столі, дратував, вабив, нервував оборонців Полтави. И військо біля обозу нечисленне. Дейнеки кинулися до Пушкаря, який з даху фортеці спустився на вал, вимагали негайно вдарити на обоз. Вар'ювали, сікалися, погрожували. А він відмахувався довгими руками, косував на роз'ятрених дейнеків, і гірка, зла думка чаділа йому в голові – яке лихе його військо, ні порядку, ні послуху, ні поваги до старшини. Оправляються просто на валу, стріляють кепсько. Оно обозний осавул хлеще з фляги горілку просто біля гармати, інші гармаші поглядають заздрісно. Він і сам не знав, для чого приволікся на гору обоз, чого його голова застряла в Жученковому байраці – провалився місток, вломилося кілька возів – там глибокий вибалок, – і поймала непевність, недовіра, підозра.

– Там війська жменька! – гукали дейнеки.

– А в Полузор'ях? – відмагався Пушкар.

– Де те Полузор'я…

– Та он же воно.

– Нікого не видно. Веди, полковнику. Такий багатий обоз… Ми голі й обтіпані…

– То може бути пастка, – Пушкар ішов, і коштовна, в потертих наділках шабля билася об його ногу. В очах полковника чорніли безнадія і втома.

– Вовка боятися…

– Страхопудом став!

– Оберемо іншого!

Дейнеки приперли Пушкаря до палісаду. Він вже стояв спиною до Полузор'я, йому просто в очі світило призахідне червоне сонце, ятрило, і ятрила злість на оцей непослух, на це безголів'я. Його полк розчинився в гультіпацькому морі, вже й реєстровики погукували на нього та дорікали боягузтвом. И метлялася в тому натовпі кістлява з кібчастим обличчям постать Супруна, крутилося ще кілька старшин – намагалися вговтати дейнеків, відтерти їх від полковника, але їх відштовхували, тицяли в обличчя кулаки, понаставляли синців.

Врешті Пушкар прохрипів з люттю й відчаєм:

– Вдаримо на світанку. Вони проти ночі нікуди не поїдуть.

– Брешеш. Хочеш нас обдурити.

– Правда.

– Перехрестися.

– Їй‑богу, – перехрестився кістлявою рукою.

 

Холодно блищала в траві роса, туман змивало в долини та байраки, стояла млосна, важка, хвора передранкова тиша, й, полохаючи її, пупікарівці вийшли з Полтави. Спочатку надпиляли тишу скраєчку – проскрипіли важкі ворота, далі надколювали брязкотом, подзвоном, покахикуванням і врешті вдарили випалами їй у саме днище. Звився в небо жайвір, з галасом, стогоном, похлипами, ревінням кинулися пушкарівці на обоз, навіть музики покинули вал і побігли до обозу. Одначе там їх чекали, з‑за возів гримнули гаківниці, самопали, мушкети, стрільнуло кілька малих гармат, але дейнеки й козаки валили валом, і півтори сотні тіл, що впали в їхніх лавах в холодну росу, тільки підхльоснули їх. Виговці ще встигли зробити два випали, поки пушкарівці сягнули обозу, далі кинулися навтьоки. Вони відбігли на кілька десятків кроків і, буцімто гнані соромом та нагаями осавулів, спробували вернутися, але тепер їх зустріли хоч і не щільним, але з близької відстані, вогнем пушкарівці, й козаки покотилися в долину. Декілька чоловік полтавців подалися навздогін, але, побачивши, що все військо метушиться біля возів, мерщій вернулися назад, аби не лишитися з порожніми руками. Біля возів і в самих возах зчинився шарварок, там кипіло, вирувало, неначе в пекельних казанах, лунали вигуки, лайка, щось тріщало й гахкало; дейнеки пообпадали вози та мажари, шаблями й ножами полосували катряги, деякі вози поперекидали, й кільком чоловікам повідбивало ноги. Одежі й харчового припасу у возах було мало, зате горілки – залийся. Коли й хто з них мав можливість випити стільки, скільки подужає? Пили з казанків, мисок, шапок, з долонь, просто з куф, припавши до наливних дірок та чопів, у яких були попровірчувані дірочки, пили з калюж і з приполів, і раділи, як діти, й реготілися, наче божевільні. Кажуть, відвага мед п'є, а це злидні пропивали відвагу. Даремно метався від воза до воза Пушкар, закликаючи, заклинаючи, проклинаючи, даремно гамселили по дурних головах кулаками осавули, один навіть вистрілив з пістоля й поклав на бочку чубатого, в розхристаній сорочці дейнеку – голота пропивала свій вояцький чин, свою честь, своє життя. Цвірінчав у небі жайвір, чи то сміявся, чи то плакав, і злякано пугукав у байраці сполоханий сич.

Супрун також допомагав осавулам, хотів зупинити козаків своєї сотні, хапав їх за руки, за поли кунтушів і свит, його відпихали, йому реготілися в обличчя, й врешті, побачивши, що всі його зусилля марні, він сів на дишель воза й тяжко застогнав. До нього підійшов знайомий козак, свиснув з подиву:

– Тю, дурний… Ти ж поглянь, як веселяться наші молодці! Побіда! Випий за неї, – і простягнув ківш.

Супрун підвів голову, в його очах горів вогонь відчаю:

– За погибель! – і припав до ковша.

Молилися явори, молилися верболози, й сльози скрапували на вологу землю, кожна гілочка, кожен листочок молилися окремо, і стояв туман густий‑прегустий, і козаки потонули в ньому; вгорі, над їхніми головами, горіли червоні мечі – промені сонця. Пролунала команда, дзвякнули вудила, коні переступали на місці, не зважуючись розірвати грудьми пелену туману; спонукані вершниками, рушили, випливали з туману, неначе з каламутного виру. Перша сотня потягнула попід яворами – вже видно в тумані, вирвалася нагору, заграла шаблями. Мокрі від роси коні тремтіли з холоду, рвали з рук повіддя. За нею випірнула друга сотня, за другою третя… Щойно вибрався увесь полк, гетьман наказав рушати. Полк котився в густих травах, далі перебіг на пасовиська з двома високими могилами.

…Татари пролетіли через баштан, згарцювавши його до чорного, забігали зліва.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб5511
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб4046

Пошук на сайті: