Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 30)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб5446
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб4002
Сидір бачив, як утікала охорона обозу, як припадали дейнеки до барил і бочок й навіть обливалися брагою, й занервувався, й пошкодував, що поспішив у Жуки, може б, і сам чимось запомігся в тому обозі, а що вже напився б донесхочу, то напевне, але небавом запримітив косо летючу козачу лаву, а далі й татарську, й затремтів увесь, затіпався, аж Груня сполошилася: «Що з тобою?» – «Он що! Там і я міг бути!»

Тепер і Груня дивилася в проріху в стрісі, і її нижня губка дрібно тремтіла, й вона до крові прикусила її, й вчепилася руками в його важку тлусту руку. Й кілька днів не було поміж них ніяких любощів, а після того, як татари хотіли заарканити Груниного батька, обоє сполошилися й вирішили перемінити сховок. Грунині батьки знали, що їхня дочка переховує козака й кого саме, либонь, се їх і заспокоювало. Груня пропонувала Сидору одкритися перед ними до кінця й попросити в них благословення, але Сидір виклав значні резони: «Не оддадуть вони тебе за мене зараз… Нема в мене нічого… А надто оце… дейнецтво. Я мовби там не був, а мовби й був… Нехай трохи перемежениться…» Груня мусила погодитися. Вночі вона відвела його в ліс на Вовкове, на свій сінокіс. Вовкове – це луг за лісом, у лозах і вербах, диких грушах та берестах, болітця та грудки, на одному з таких грудків стояв плетений лозовий набитий сіном курінь, а довкола нього – з десяток копиць. З куреня легко шаснути в лози.

… Вони лежали в зручному, витовченому в сіні кублі на старій киреї, яку принесла Груня, бавилися любов'ю. Груня впивалася своїми тонкими губами в товсті Сидорові губи й завмирала так, а потім вони, тісно притиснувшись тілами, починали розгойдуватись, вигойдували одвічний, немислимий танок кохання, й ноги їхні перепліталися, й тіла зливалися в одне, й медялася, паморочилася Грунина голова, і все ж кожного разу, в останній момент вона відсахувалася, впиралася кулачками Сидорові в груди, підтискала ноги до живота. Це був божевільний крутіж, – солодкі муки любові, хитавиця над прірвою і відчайдушний ривок на волю‑неволю.

…І все тіло налилося солодкою імлою, медяниста мука поплинула по жилах, й перехопило подих, і вже не стало сили – вигоріла вся, википіла, – обезволило, й не ворухнути ні рукою, ні ногою, і тільки солоний присмак на вустах та щось кругле, золотисте, неначе пасхальна крашанка, у свідомості. Політ від землі в небо – крізь солодощі муки й пекельний біль.

…Той біль пронизував її ще не раз, вона чувала від молодиць, що спершу є тільки він, але в неї було інакше: і біль, і мука, й невситимість насолоди, яка забирала її геть усю, без решти. И над усім тим (по дорозі додому) – лячне, студене, моторошне – що ж буде далі?

 

Перед тим, як від'їхати з Полтави, Матвій ще раз збігав конем до Жуків, навідав Мокрину та племінників, привіз їм гостинців. Від Супруна не було ніяких вістей, і Мокрина термосувалася душею, Матвій її заспокоїв: не подає звістки, то й добре, десь надійно сховався, серед полонених, похапаних його немає, нехай сидить у своєму сховку, як миша у норі. Перемежениться (ниньки те робиться швидко) – потихеньку вийде.

На вулиці його зупинив Овсій Качуренко. Ще раз подякував за рятунок і, дивлячись у землю, запитав:

– Цей, твій годованець, що він за людина?

Матвій здивувався:

– А на хворобу він вам?

– На хворобу чи не на хворобу… Либонь, коб не став моїм зятем. Ниньки в лісі ховається, Груня йому туди їсти носить.

– У лісі? – ще дужче здивувався Матвій.

– Еге ж… Скажи мені: вельми він у пушкарівську збродню закалявся?

До сьогоднішнього дня Матвій не знав, куди подівся Сидір, і ось така новина.

– Та вважайте, що не закалявся… Випив трохи горілки з пушкарівцями, побродив на сходках. Я довідувався: на валу він не був і біля обозу також. – Казав не всю правду – одводився.

Качуренко й далі не підводив очей, здавалося, він розглядає свої збучавілі, з чорними волоками постоли.

– А ти… йому щось даси? Хоч волів пару? Матвій подумав.

– Мабуть, дам.

Аж тепер Овсій підвів тривожні, в червоних прожилках очі.

– Так подавати йому рушники?

Колюча хвилька прокотилася по Матвієвому серцю. Ось коли він може спекатися Сидора. Легко, без мороки. Кількома словами поради Овсієві. Але щось і заломилося йому в грудях. Знав Качуренка як вшетечного чоловіка, хорошого господаря… Візьме гріх на душу. Журавка мовчав.

– Ну ти, якби була в тебе дочка, оддав би її за нього? – допитувався Овсій.

Матвій зітхнув.

– Не оддав би.

– Чого так?…

– Довго розказувать… Але… дивіться самі.

Качуренко вдарився в поли:

– От мені лихо. Я й сам… Коли мене татарин тягнув на аркані, Сидір сидів на сіні і жирував з моєю дочкою. А тепер… Ще піде по селу неслава. Що ж мені робити?

– Не знаю, – щиро відказав Матвій.

 

Гетьман ходив стривожений, з прихмареною душею: одну хмару з душі звіяло, другу принесло, один камінь з неї звалився, другий наповз. Донедавна йому здавалося: щойно переможе Пушкаря – позбудеться всіх тривог, усіх клопотів, закозакує на безвік. Пушкаря переміг – йому принесли на списі ворохобну голову, а Барабаш утік під Прилуки до Ромодановського, й той прикрив його полою свого каптана; князь наказував Виговському прибути до нього, а Виговський гостро відказував його посланцям: «Такого ще не бувало, щоб козацькі гетьмани ходили під царськими холопами», Ромодановський скаженів, похвалявся злапати гетьмана й приволокти у свій табір на аркані. Гетьман Ромодановському писав, щоб той вибирався геть з України.

Тим часом від'їхав з Києва до Москви Бутурлін, який мав хоч якесь порозуміння з українцями, трохи знав українські звичаї, на його місце прибув з військом князь Борис Шереметьев – куцомислий, бундючний, недобрий, і одразу потягнув шворку у свій бік. Виговський опинився поміж двох вогнів – шереметьївського та ромодановського, у які підкладали дрівця й недавні пушкарівці та барабашівці. Непокоїли гетьмана й кримчаки, він відвів їх у Полузор'я, під Стасівці, але вони не трималися там, розбігалися ватагами по Полтавщині, брали полон.

Кругом непевність, хитавиця, неясність. Хотілося з кимось порадитися і не мав з ким – влада не знає дружби, один угорі, другий внизу, – яка там дружба, і все ж згадував, як зачинявся з ним покійний Хміль і вони шепотілися до світанку, гетьман потягував густе вино, Виговський пив березовий сік, й перетрушували вдвох січку буденності, й знаходили в ній приховані цвяхи – викидали. Він такого чоловіка не має. Здебільшого бачить довкола себе людей маленьких, хитрих, над якими вознісся і які його бояться, сподіваються на винагороди, намагаються відгадати, що думає він сам, і підтакнути, віддалилися навіть ті, що допіру були найближче, вони ще мовби на дружній нозі, мовби кажуть в очі правду, але лише ту, якої йому хочеться, й помаленьку лестять, хитрують. «Мудро, мудро, гетьмане, кажеш, а я й не додумався до такого». Гаразд, що він не піддається на лестощі. Хоч у світі немає людини, яка б не піддалася на них, не повірила у власні чесноти, які в ній знаходять, не утвердилася в достоїнствах, перед якими схиляються. О, то страшна омана, яку не вдалося оминути нікому. Є біля нього вірні йому люди, але або несамостійні, як Зарудний, або безпечні, ворохобні й прямі, неначе хвіст у хорта, коли йде по сліду, як Богун, чи ж надто хитрі, лукаві, як Тетеря, й почував, що варто йому зробити один необережний крок, і віддані можуть одхитнутися, а байдужі не прихилитися. Надто тяжкий час, надто розв'южено довкіл. Поспільство – неначе кваша, бродить, кипить, переливається, немає справжніх святинь, немає справжньої віри, Україна наскрізь пронизана супротивними вітрами. З усіх сторін трублять лудовані голоси, обіцяючи панське життя в обмін на свободу, й багато людей вірять тому, згодні на будь‑чию кабалу, аби були цибуля та юшка, аби не мислити, не клопотатися самим про свою вітцівщину; шумить у головах чужоземний хміль, плутаються з власними чужі слова, які вже також здаються власними, кожен поспішає перетягти ближнього у свою віру, а якщо той, другий, приймати тієї віри не хоче, намагається потяти його. Ніхто нікого не слухає, визнає лише одну правду, одне, власне, право. Зібралося п'ятеро‑шестеро в шинку й замість погомоніти ладком про воли половії та про ячмінь вусатий, як бувало колись, ліплять одне одному в вічі москалів, ляхів, литвинів, виговців та пушкарівців, а по тому ще й повчіплюються в чуби, порозквашують носи, повибивають зуби. Бог того не бачить, диявол торжествує. У світі все особисте, бо такими є народження і смерть, воли і обори, болячки та хвороби, радощі й горе, ми тільки кажемо, що служимо істині, громаді, ми служимо собі, лише іноді обманюємо самі себе. Ми крихкі й минущі, як мітлиця, яка сьогодні вивелася, а завтра впала на землю й згинула, лишивши по собі послід нової мітлиці. А якщо все минає, то для чого воно? Для чого? Стільки любові, пристрасті, злоби перекипає в ніщо, чи воно хоч щось принесло людям, піднесло їхній дух, зробило кращими душі?! Гай‑гай! Дух занепадає, душі міліють. Тоді чи правильно зробив, що взяв до рук булаву – владу над тисячами душ, – ще й допинався її; справді віриш, що мудріший, розважливіший за інших, що виведеш їх з повинутого туманом байраку на світло? Вивів… з Полузор'я!

Хотілося розмови щирої з людиною, яка не підлещуватиметься, нічого не проситиме, ні на що не сподіватиметься. И тоді згадав про Братка, ченця Хрестовоздвиженського монастиря, колишнього однокашника‑спудея, який не дійшов з ним до богослов'я, а відколовся ще десь на піїтиці, щез на довгі роки, потім об'явився в Києві, по тому знову щез, а недавно, навідавши святих ченців і зробивши обзір Полтави та околиць з монастирської дзвіниці, гетьман довідався, що Браток відмолює свої чи чужі гріхи в схимі.

Наказав осідлати коня. Розпитав, де сидить Браток, не захотів, щоб йому показували дорогу, з ним їхало тільки три козаки охорони.

Сподівався зустріти виснаженого молитвами, хирлявого старця, а зустрів міцного, червонощокого діда з довгими сивими кучерями, які спадали з‑під бриля на плечі, й з густою, як непрорубаний ліс, сивою бородою. И не був він доконечно схимником, бо доглядав пасіку: з півсотні дуплянок стояло на невисоких помостах поміж дерев. Місце дике й принадне: гулясті дуби, бронзокорі сосни на уступах кручі, кілька з них, повалені буревіями, лежали, наче велети, розкидавши окостенілі руки‑віти. На галявині стояли чималенький омшаник і хижа з обмазаним зеленою глиною димарем. Від хижі – стежечка в ліс, і вниз – до струмка чи озерця.

Браток упізнав його одразу (та й відав, що гетьман пробуває в цих краях), підвівся з ряднини, на якій сидів, зняв бриля, вклонився, одягнув його знову – спокійно, без запобігання, без страху. Стояли один навпроти одного: Браток – кремезний і червонолиций, у білій полотняній сорочці і таких самих штанях, гетьман – стрункий, підтягнутий, у вірменській шапці з ріжком, у червоному жупані та синіх штанях, добре вичищених чоботях – шляхетний з вигляду і в поведенції – рознесені рікою життя, зведені докупи на хвильку.

– Сідай, – тихо мовив господар.

Гетьман сів, підігнувши ноги по‑татарськи.

– Вже навчився? – сказав Браток.

Був це натяк чи випадково сказані слова? Виговський черконув по ченцеві поглядом, той раптом усміхнувся:

– Я ні на що не натякаю.

Гетьман здивувався, знизав плечима. Він дивився на мальований полумисок, у якому лежало велике гусяче яйце. Показав на нього очима.

– Для чого?

– Все для того… Курка з яйця чи яйце з курки? Найбільша таїна світу. Од неї – все…

– То це ж не куряче…

– Немає одміни… Я вже майже відгадав…

Виговський не знав, кпить з нього Браток чи трохи з'їхав з глузду. Подивився в очі – вони були розумні, іронічно змружені. В повітрі дзижчали бджоли, одна сіла гетьманові на чуба, він хотів скинути її в траву, Браток застеріг:

– Не чіпай. Укусить. Нікого не чіпаєш – не вкусять.

– А коли перше чіпають тебе?

– На твій розсуд…

За кілька кроків від гетьмана на підмостці стояв вулик. Бджоли летіли із взятком, інші викидали щось з вулика, ще інші махали крильцями – гнали у вулик свіже повітря, ще інші стерегли…

– Чому в них так, а в нас?… – запитав гетьман.

– У них немає розуму…

– Розум – зло?

– Дурний розум… – І по хвилі: – Тебе пригостити медом?

– Не треба.

– Вина в мене немає.

– Я не п'ю… Хіба… коли… нікуди подітися…

– Такого не буває.

– В тебе – ні… В мене… Я не завжди вільний у власних вчинках. – І подивився пильно на Братка. Той знову усміхнувся. Тільки очима. Його вуста ховалися в густій зарості бороди та вусів, і слова, здавалося, вилітали з дірки, схожої на льоток вулика.

– Ти хочеш запитати, чи я задоволений?

Пошук на сайті: