Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 31)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб5486
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб4034
Виговський вигнув дугою праву брову.

– Ти вгадуєш мої мислі.

– Це цікавить тебе з самого початку… Не ми обираємо путь. Нас ставить на неї Бог. Кого на яку.

– Не зовсім, – не погодився гетьман.

– Згадай свою… Жовті Води…

Виговський здався.

– Ми всі приречені. На любов, на зло, на отаке життя… Особливо ми, українці… Приречені й приспані… И не можемо здерти полуду з мозку та з душі…

– На все воля Божа, – смиренно, по‑чернечому.

– Але чому ж вона не для всіх однакова? У кожного свій Бог. У татар, у поляків… У нас з москалями Бог один, але він не заступається за нас.

– Не богохульствуй.

– Я не богохульствую. Я шукаю справедливості…

– Для кого? Для себе?

– Для себе… І для всіх. Але її немає.

Чернець раптом розхвилювався. Це було видно по очах: зіниці розширились і в них заграли зелені вогники.

– В тобі страх і непевність. І ненависть… І сумніви.

– А в кому їх немає? Покажи такого. Я шукаю праведну путь.

– Знову ж таки – для кого?

– Для поспільства. Для народу. Для України.

– «Для народу… Для України», – повторив Браток. – То й зроби… Для всього народу… Одним універсалом. І всі вузли розв'яжеш…

Виговський ударив кулаком по коліну:

– Хміль не зробив, побоявся. Хміль! А він же тримав у кулаці… Пищали… І полковники, й генеральна старшина. А я… Вже за годину лежатиму з перерізаним горлом.

– А сам хочеш – щоб для всіх?

Гетьман мовчав. Ся думка не раз скресала в його серці, билася, як птиця… Проголосити всіх козаками, одним універсалом: підсусідків, брагарників, наймитів… Зробити всіх оружними… і гордими. Либонь, одіб'ються і од Москви, і од Польщі, і од Туреччини… Але… що тоді буде? Хто кого слухатиметься… Почнуться переділи… Та до того й не дійде. Старшина не дасть проголосити такого універсалу. Гетьман попихав нею і боявся її. Вона за ним ревно і пильно стежила. Не дала б йому проголосити себе королем. Навіть Хмеля не допустила б до корони. Він – один з них. Тієї ж крові і тієї ж породи. Тільки вознісся вище… Одначе старшина… Лише вона по‑справжньому мислить і клопочеться прийдешнім України, її свободою, її долею. Вона розуміє, що ні під Москвою, ні під Польщею Україна ніколи не буде господарем на власному полі. А ще вона пильнує власної користі, і всі дудять не в одну дуду…

– Ті, що йдуть на нашу землю з мечем, не думають про справедливість, – сказав Браток.

– Певно…

– …Беруть бранців. А це не прощається ні людьми, ні Богом.

Останні слова різонули гетьмана ятаганом. Він зціпив зуби. Допікає йому колишній однокашник, застерігає його? Людина сама не знає, де їй безпечніше: застережешся від одного лиха, втрапиш під друге. Перевели розмову на інше. Згадали Київ, школу, навчателів, бешкети і кабеші. Навіть трохи посміялися. Пружина, яка бриніла впродовж усієї розмови в гетьманових грудях, розслабилася. Він підвівся.

– Можу стати чимось у поміч?

– Маю поміч найвищу.

Біля ґанку хижі цвінькала синиця. Вона знайшла розсипані крихти й скликала знайомих та родичів. З'явилася ще одна синиця, відтак ще дві.

– Досконале створіння, – сказав Браток. – Знайшла корм і одразу: «цвінь‑цвірінь» на весь ліс. «Сюди, сюди». А людина… Вхопить і сама жує, жує… І все їй мало…

Виговський легко вискочив на коня.

– Прощавай, Брате, – аж тепер згадав Браткове прозвисько. – Може, ще зустрінемося… Тут чи там…

Кінь розірвав підковою дернину. Хвиснула по голові ліщинова гілка, але шапка втрималася. Кінь помчав його по дорозі.

У ту мить з‑за омшаника вийшов Супрун – босий, у шкіряних штанях і спідній сорочці. В руках тримав татарського лука, на тятиві нервово тремтіла стріла.

– Не встиг… – прохрипів він.

– То Бог оберігає розумних людей від дурнів, – суворо сказав Браток. – Хизуєшся! Якби ти таке вчинив… Згинь з моїх очей. І нікому не кажи, що ти мій родич.

…Увечері гетьман покликав Богуна. Розмовляли недовго, півголосом. А вранці чотири козацькі полки оточили підковою Полузор'є. Богун послав до Карач‑бея осавула з ультиматумом – відпустити всіх бранців. Татари довго вар'ювали, комашилися в долині, козаки ж обступили всі горби, чорніли на них, як велетні. Зо два десятки гармат було спрямовано дулами на Полузор'є.

Татари від'їхали ні з чим.

 

Долягав гетьмана Скуратов – нидів, пиляв, в'їдався в печінки, – таке мав веління й таку вдачу: аби їхав у Москву, аби розпустив козаків, аби вклонився Ромодановському. Дірочки кирпатого носа весь час до чогось принюхуються, щілини‑очі приглядаються, ріденька борідка теліпається то в той, то в інший бік. Четвертого червня, в п'ятницю, військо виступило на Чигирин, Скуратов не відставав від гетьмана ані на крок, метлявся за ним, наче солом'яний хвіст на свиті перезв'янина, боявся відстати, мовбито гетьман міг покинути військо й кудись щезнути. За містечком Манжеликом до гетьмана прибув козак, посланий білоцерківським полковником, зупинив Виговського просто посеред дороги й довго шукав листа. Його змилений, ухорканий кінь склячився посеред дороги, пускав у дорожній пісок шипучий струмінь, а козак мацав у себе за пазухою, зіпав ротом, – йому здалося, що загубив листа, – врешті вигріб з‑за пазухи шкіряну торбинку, подав. Гетьман читав, не злазячи з коня, брови його викруглювалися й викруглювалися, кутики рота посмикувалися, Скуратов аж підвівся в стременах, намагався зазирнути йому через плече, але гетьман враз повернув голову й жужма тицьнув листа просто в пику стольнику:

– Читай…

Той ухопив листа, впився в нього вузькими очицями.

– Я по‑вашому не вмію…

– А наш куліш по‑нашому їсти вмієш! – гарикнув гетьман. – Вже і в Білу Церкву приїхав воєвода, і в інші міста сунуть, наче сарана… Ідуть бунти заводити, людей під'юджувати… За мною наглядати.

Скуратов змигнув рудими віями, напнув лівий повід – його кінь тягнувся до придорожного куща.

– Ти сам просив воєвод…

– Я?! Приснилося тобі. Ще ж ніби з глузду не спав…

– Як же приснилося… Я сам тобі привіз лист великого государя, де оповіщалося про воєвод. Ти листа прочитав і жодного слова не сказав.

– Таж не сказав. Мовби не знаю, чим це має скінчитися. Он у Києві не перший рік наші люди з царськими киями б'ються. А довелося Пушкаря вкоськувати – царські люди де були, га? З ким? Я сам бачив барабан, який відняли у них мої німці.

– То не барабан, а бубон… Ваші люди їздять у наші міста і купують, що їм хочеться. Мабуть, і того бубна купили та загубили. Наших людей з Пушкарем не було.

– І не переховують вони недобитих пушкарівців? І Барабаш не в них, не в Ромодановського? І воєводи ваші по‑граничні не переховують тих людей?

Гетьманові очі бризкали іскрами.

– Віднині і я ваших злочинців вам не видаватиму. Жодного. І воєвод ваших до нас не пущу.

– Жени їх, гетьмане, втришия, – гукнув Богун, який вже давненько під'їхав і стояв за спиною в гетьмана. – Ідуть жінок і дітей наших переписувати. І ти, стольнику, лисом крутишся, не згірший за тих воєвод. Чого в Чигирин прешся? Наглядати! Доносити!

– Пане гетьмане, – осідаючи в сідлі, закричав Скуратов. – Я царський посол. Як він сміє!

– Цить, – блиснув до Богуна очима Виговський. – Се не теперішня річ. – Його очі пригасли, він дивився на спохмурнілий – хилилося на вечір – луг, на молоді отави і молоді копиці в лузі, на коршаків, які сиділи на копицях. З вуст злетіло зітхання. – Вже казав: вам потрібно такого гетьмана, щоб ухопити його за чуприну й водити, наче теля по ярмарку… Себе не вмієте шанувати і інших теж. Ні, себе ви любите і про своє дбаєте. Ляхи нас гнули… Підхитнулися ми до вас, а й там не краще. Намагаєтесь пожаковати, де тільки можна, ні на цалю не попустите…

– Їдь, пане гетьмане, в Москву й сам побачиш до себе царську ласку…

– Ех, та царська ласка, – з досадою вимовив Виговський. – Навіть усіх моїх посланців затримують у Москві. А мене батогом на дибі лоскотатимуть. – Відпустив повід, вороний румак, круто вигинаючи шию, помчав його навздогін за військом.

Під Чигирином гетьман розпустив військо на жнива.

 

XIV

 

Одягнувши стару (до скотини) свиту, Матвій вийшов у двір. Під перекинутою догори дном бочкою глухо квохала квочка, випустив її (сидить давно, ще здохне), попередньо вмочивши у зріз з водою, – обтріпуючи воду, квочка побігла в бузинові хащі під тином, – сипонув качкам посліду, постояв, поки качки поїдять, – кишкав на горобців, викидав з‑під коней гній і взявся за шкребло. Робив усе завзято, охоче – скучив по роботі, шкребло аж сичало в його руках, по тому ще протер боки та крижі Зірки солом'яним віхтем (решту коней почистить наймит), взявся за сокиру, щоб обтесати нового вилошника (цей вже закороткий), і в цей час Федора покликала його до хати. Снідав неквапливо, мовчки, Федора присідала на мить і знову бігла до печі, вдавала, що там щось кипить, – їм було незатишно поруч і страва гірчила. Все поміж ними перемінилося, Матвій більше Федорі не дорікав, нічого в неї не випитував, але охолов, очужів, а основне, тепер у хаті, в господарстві провід вів він. Його слово стало законом, рішення виконувалися безвідмовно. Це склалося мовби само по собі, Федора підкорилася, здалася. Матвія більше не брало замилування на її шляхетність, але Федорині охайність, акуратність схвалював у душі, як і раніше. И краса її палила йому серце, але вже не так, як колись: ятрила, викликала напади смутку та злості. «За все треба платити», – згадувалися десь почуті слова. Він уже заплатив один раз, коли б тільки на цьому скінчилося. У вікні бився великий смугастий шершень, – такий укусить, тиждень болітиме, – Матвій узяв рушника, накрив шершня й поніс з хати. Біля ґанку на нього чекав Трохим В'юн, – побачив у вікно, що господар снідає.

– Я теє… – м'явся В'юн. – Коли будемо починати? На горбках ячмінь вже мовби дозрів…

– Ще рано, – впевнено відказав Матвій.

– Либонь… Я й прийшов… Мені до млина треба.

– То їдь.

– Еге ж, поїду. – Але не йшов. Ковзнув поглядом по городу, де посхиляли великі, з сухими пелюстками одцвітин голови соняхи, далі по своїх чоботях, кинув мовби проміж іншим: – Сидора бачив…

Матвій здригнувся. Гостра скалка стала в грудях.

– Де?

– В лісі. На Ястребщині…

– Прибиш?

– Був без зброї… Гомонів з ним. Сказав, що у Веретенцях живе.

«Як він може жити у Веретенцях, коли був з пушкарівцями», – трохи не скрикнув Матвій, та вчасно спохопився. Либонь, хто про те знає… Сидір тулявся в Полтаві лише кілька тижнів… А все ж…

Журавка вернувся до хати, доснідував мовчки, і вже коли поклав ложку, мовив:

– Сидір не приходив?

Вогняні відсвіти з печі грали на Федориному обличчі, й нічого на ньому прочитати Матвій не зміг.

– Чого б мав приходити?

– Тобі краще знати. Об'явився він у лісі.

Аж тепер миска у Федориних руках дзвякнула об припічок.

– Нехай у лісі й лишається.

Пошук на сайті: