Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 40)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб5475
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб4025
…Зорка помітив, що гетьман не слухає, й перестав читати. Старий секретар Хмельницького простецький з вигляду й, може, не надто розумний, але чутливий, як мисливський пес. Виговський тримає його, як часточку Хмельниччини, вона його в чомусь утверджує й збирає на силі, хоч радиться з ним рідко коли. Хіба що за отаких випадків, коли не потрібні зайві вуха та очі – Зорці Виговський довіряє доконечно, та й як не довіряти? Той вже скінчив майже всі порахунки зі світом, ні на що не сподівається і нічого не допинається. Нишком пише свій даріуш, над чим за його спиною насміхаються молоді розгуляні канцеляристи, любить смачні страви, солодкі узвари, любить затишок і тепло, він і зараз, притулившись спиною до добре нагрітих кахель, наледве зборює сон, на його ліве присліпувате око наповзає повіко, й він тре око кулаком. Наледве зборює – а от помітив, що гетьман не слухає. Виговський подосадував: таке з ним трапляється дедалі частіше, часом навіть у найневідповіднішу хвилю… Одначе зараз особливої пильності не потрібно: це не перший московський перелист, все, що там написано, а писано в Полтавський полк, знає й так. Проте хитнув головою:

– Читай.

– «І вам би нашого, царської величності, Запорозького війська полковнику й осавулам, і сотникам, і козакам, а також війтам, бурмістрам, райцям, лавникам і всьому загалу та черні показати нині свою службу й доброхіття до нас, великого государя, пам'ятаючи Бога й православну християнську віру, і свою кріпку обіцянку перед Євангелієм, і нашу государську до себе милість і ударування, і відстати від зрадника нашої царської пресвітлої величності та кривоприсяжця й розорителя християнської віри Івана Виговського. Ви можете погоджувати ваші государські справи з нашими, царської величності, боярами та воєводами й обрати собі всім Запорозьким військом одноголосно іншого гетьмана, якого вподобаєте поміж себе, і будьте під нашою, царської величності, високою рукою у вічному підданстві за своєю обіцянкою, як і колись, і не схиляйтесь ні на які зваби, а, зійшовшись із нашими боярами і воєводами, станьте й почніть боротьбу за святі Божі церкви й за православну християнську віру проти нашого, царської величності, і вашого, усіх православних, зрадника й кривоприсяжця Івана Виговського… А ми, великий государ, наша царська величність, почнемо вас ударовувати й тримати під нашою кріпкою високою рукою в нашому государському милостивому утриманні за вашими правами й вольностями, і будьте в тому всьому надійні без жодного сумніву…» – монотонно, не вкладаючи ніяких своїх почуттів, читав Зорка.

Гетьман далі знову не слухав. Лист був довгий, у ньому кілька разів повторювалося, що цар обдаровуватиме весь український люд і залишить йому права та вольності, й особливо натискалося на православ'я, за яке цар стоїть горою. Мовбито він, гетьман, зрікся чи зрікається віри Христової, православної, мовбито цар, а не Виговський, витримав усі спокуси та приневолі католицизму та уніатства, добре йому звідти, з Москви, белемкати, спробував би захистити святу віру власною шаблею та власною кров'ю.

Гетьман давно знехтував у думці листами царя та воєвод, які розсилали їх по Україні, але щепою в серці стримів лист запорожців до нього. Славетне Запорожжя, без якого важко зажити в народу підтримки, славетне Запорожжя, яке також не раз хилилося в той чи інший бік, зварйоване принуками, славолюбцями і сріблолюбцями, воно не хотіло примиритися з погромом Пушкаря та Барабаша й тепер ставило рогатки на путі гетьмана. «Чуло наше серце, яке живе в клітці пристрасної нашої плоті, що ваша милість не виконає свого зобов'язання, учиненого в листі вашому до нас після смерті пам'ятного гетьмана нашого Богдана Хмельницького і після вашого вибрання у наші гетьмани…» – так розпочинався лист запорожців, підписаний кошовим Павлом Гомоном. І гетьман у думці змагався з ним й зо всім товариством низовим: «А ви своє зобов'язання виконали? Ви заступили поле од чужинців? Чим кращі москалі від схизматиків‑поляків? Нічим. Ви просто не прочитали Гадяцькі пункти і пакти. Ви хочете, щоб я заразом був вашим гетьманом і вашим служкою. Але тоді не буде ніякого ладу…»

Зорка скінчив читати, широко позіхнув і раптом сказав:

– Зуби ріжуться.

Всі, хто сидів у світлиці, подивовано витріщилися на нього.

– У внука зуби ріжуться, всю ніч ревів, не дав виспатися, – пояснив Зорка, і всі засміялися. На лаві сиділи Гуляницький, Богун, Петро Дорошенко, у фотелях з високими спинками Немирич та Тетеря.

Гетьман не велів читати запорозького листа, але сказав:

– Долягає мене, що низовики з Безпалим єднаються.

– Ще не з'єдналися, але з'єднаються, – мовив Тетеря. – Чималенька партія з отаманом Силкою виправилася на Зіньків.

– Хто такий Силка? – підхопився на ноги гетьман. Пройшов по світлиці, щільніше зачинив двері до молільної кімнати, зупинився перед Тетерею. Той дивився незворушно, покірний з вигляду, хижий і хитрий, неначе звір: густий заріст брів, тіні під очима, від чого очі мовби в глибоких криницях, відвислі вниз вуса. Славолюбний, нетерплячий, одначе знає, що рано йому ще змагатися за булаву, козаки керманичем його не визнають. Через те й вірний, через те й годить.

– Силка – отаман курінний… А січовики – зо всіх куренів.

– Звідки все знаєш?

– То вже мій клопіт, – багатозначно мовив Тетеря.

– Всіх нас, – заперечив Гуляницький.

Цей – вірний гетьману щиро, бо ненавидить москалів й на найвищий уряд не важиться. Купідон літає за ним невідступно, разить стрілами жіночі серця; гарний з себе Гуляницький, хоч малюй з нього ікону, чи то хтось, а може, й сам Вседержитель і намалював його – вуса двома легкими мазками, довге обличчя, довгий ніс, чорна, як смола, кучерява борода й очі проникливі, наче в самого Ісуса. Не диво, що жінки німіють під його поглядом. Дивовижної вроди козак. Ще й має мужнє… і трохи жорстоке серце. Жупан на ньому червоний, перським поясом підперезаний, чоботи шиті німецьким ладом… Але чи не ще гарніший і молодший полковник прилуцький Петро Дорошенко. Також борідка, чорна й кучерява, високе чоло, розлетисті брови, крупний ніс, великі губи, кремінь у погляді. Валечний козак! Не обділила доля вродою й Богуна. Але надто багато злигоднів випало на його вік, надто багато битв перейшов, і кожна осідала рисочкою на обличчі. Чоло, щоки – неначе посічені маленькими шабельками, й цілі віяла зморщок у кутиках завжди міцно стиснутого рота. Останній, Юрій Немирич, неначе припутень серед соколів, обличчя тонке, в білій хмарці кучерявого волосся, очі іскрять розумом і переконаністю пекельною, статурою тендітний, руки білі, пальці худі й довгі, але шаблю тримають міцно.

Гетьман обвів усіх поглядом. Щедро сійнула Божа рука, стільки валечних мужів одразу, якщо стоятимуть купно, якщо не відречуться один від одного й від нього, то й чорт їм не брат. Але ж… Вже сьогодні – той у луг, той у плуг… Немає єдності, кожен свою думку пряде.

Першим забрав слово Немирич:

– Треба не допустити цього Силку до Зінькова.

– Він уже досі в Зінькові, – сказав Тетеря.

– Отже, через три дні буде в Лохвиці, – скрушно констатував Немирич.

– Січовики – люди не поспішливі. Чого б їм не погуляти зо два тижні в Зінькові, – розважливо мовив Гуляницький.

– Поки все не вип'ють, з Зінькова не підуть, – погодився й Тетеря.

– Тоді потрібно поспішати, зібрати військо, – знову вихопився Немирич.

Гуляницький пошкріб пальцем за правим вухом, зітхнув:

– Як ти його збереш? Зима люта… Ниньки легше сперти на піч бугая, ніж зсадити звідти козака. Лежить він у просі…

– Колупає в носі, – Немирич.

Всі стримано засміялися.

Гетьман крокував по світлиці.

– І все ж зволікати не можна. Ти, – до Немирича, – збирай затяжні сотні. А ви, – до Гуляницького, Тетері та Дорошенка, – їдьте в свої полки й скликайте козаків. Швидко й без галасу.

– Галаси будуть, – сказав Гуляницький. Таку вже має вдачу – зробить, але спочатку заперечить.

Здавалося, погомоніли про все, можна розходитись, але гетьман знаку не подавав. Пощипував вуса, щось думав. Виважував. Обвів усіх довгим поглядом, у чоловічках очей мерехтіло неясне світло:

– Мисліте: не для себе се все… Я міг би від'їхати кудись і прожити життя безтурботно. Хочу порятувати Україну. Гірко нещасну. Вона ні на кого не зазіхала, кривди приносять тільки їй. Зрадити її, служити їй у напівсерця – найбільша підлість… Ми тут всі свої. Якщо бачите, що хтось захистить і поведе краще, перспективою свого розуму бачить далі… Я від'їду.

– Тебе військо обрало… Немає кращого… Твій розум, твоя мудрість… – запевняв Тетеря, світив до гетьмана чорнющими очима.

«Цей нещирий, – відмітив Виговський. – Але дивну має силу. Навіть його лукаве слово. Не віриш – і хочеться вірити».

Богун прийняв з колін великі, більше схожі на ратайські, ніж на лицарські, руки з жовтим прокуром великого і вказівного пальців, поміж якими завжди тримав люльку, підвівся:

– Ні до чого ця балачка, гетьмане. Сповняй Божу волю.

Гетьману стало трохи ніяково.

…А потім гетьман сидів у світлиці сам – погаслий, втомлений, байдужий. Зайшла дружина, щось запитала – він не почув, увійшов маршалок двору, постояв, подивився на гетьмана й теж вийшов мовчки. Виговський сидів, доки не догоріла свіча.

…У Неділю блудного сина, на Три святителі гетьман вивів козацьке військо з Чигирина. Позаду йшли затяжні полки з Немиричем. Біля Миргорода розділилися за наперед укладеним планом: Виговський лишився під стінами міста, а Немирич повів затяжців під Лохвицю. Назустріч Немиричу вийшло московське військо з князями Пожарським, Львовим і Куракіним, а також вивів своїх дейнеків Безпалий; кволого ранку, у відлигу, коли туман з'їдає сніг, обидві лави зійшлися на орному полі, московити і Безпалий невдало розташували своє військо, і Немиричу вдалося сильно наперти з лівого боку, зламати стрілецьку кінноту, котра побігла й натрутила та потоптала власну піхоту, після чого московське військо і Безпалий відступили в Лохвицю й зачинилися там. Виговський Миргород не приступав, умовляв обложенців прихилитися до нього. За ворота вийшов протопоп Пилип, і розмовляли вони з гетьманом дві дзиґареві години. Непомірну силу має зброя, але іноді слово має силу ще більшу! Коли дикі кочові племена темною галиччю оточили Рим і Атілла зажадав ключі від брами, до нього вийшов босоніж Папа Лев Перший і розмовляв з Атіллою від ранку до полудня, після чого гуннський вождь наказав своїм воякам відступити від Вічного міста. Тут же було навпаки. Порозмовлявши з Виговським, його превелебіє вернувся в місто і вмовив миргородців відчинити ворота. Московських ратників, які були в місті, козаки відпустили.

Так само повіддавали ключі від воріт козаки та міщани ще кількох міст, котрі були піддалися Безпалому та московитам. На третій день Великого посту Виговський ударив на Зіньків, але скурати запорожців не зміг. Потримавши місто в облозі, лишивши на заставі Скоробагатька – не допускати запорожців із Зінькова до Лохвиці, – гетьман вернувся в Чигирин. Вода вже підмивала кригу, заледве встигли до льодоходу перейти на ту сторону.

 

Матвій нашилив на вила оберемок сіна, підняв його і погойдав – щоб не розтрушувалося по дорозі (треба б принести рептухом, та довго натоптувати), як зненацька позаду зашелестів прикладок соломи й щось гупнуло. Матвій звинувся, наче вражений стрілою, миттю обернувся й занімів: з шапки оббирав солому Супрун. Сто думок, сто птиць – білих і чорних – злетіли враз: «Брат, живий. Чого він тут і отак зненацька, отже, ховається? З чим прийшов?». А той стояв, усміхався задиристо, неначе вчора розлучилися, неначе заглянув на хвилину в гостину.

– Я… міг вильми проштрикнути, – все ще не володіючи собою, сказав Матвій.

– Добре стрічаєш… – прискалив око Супрун і став схожий на розбійного півня.

– Добре прибуваєш… Наче блудяга.

– Інакше не можу.

Досада пойняла Матвія.

– Можеш. Покайся… Простять. Мене простили.

– Покаятись? За віщо? Нехай каються ті, що грішили.

Не гоже розпочалася стріча. Матвій замовк. Супрун чекав накібчено. Схудлий, зчорнілий й одначе запеклий, ворохобний. Так і не перегорів, не відлиг, не розвіявся той давній порох.

– Ти давно тут сидиш?

– З ночі.

– Чого не попросився… не постукав у хату?

– Не хотів полохати. А тепер ось… Замерз і їсти хочеться.

– Зачекай тут.

Одначе спершу одніс сіно й завдав коням за драбини. Навмисне голосно озивався до коней, щоб чули, якщо хтось є поблизу, що господар спокійно порається: «Приймись. Праву… Ну, ти, граєш!..»

Зайшов до хати. Федора вже повкладала дітей, але вони ще не спали. Покликав її в сіни:

– Забирай до кімнати Горпину і вкладайтеся. Федора здивовано втупила в нього погляд.

– Супрун прийшов!

Пошук на сайті: