Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 41)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб5475
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб4025
Думав, що Федора скипить, голоситиме, проклинатиме, і вже наперед жорстко озвірчився, але вона тільки мигнула повіками й сказала:

– Уряд твій забрав, прийшов по живіт.

Матвій промовчав: було схоже на правду. «Порятуєш його, згинеш сам…» І – навпаки.

– Завісь вікна.

Приречено пішов до клуні. Сніг вже обтавав, під яблунями – чорні та білі плями.

«Ік ранку наляже мороз», – подумав.

Пригощав брата сам – гороховою затіркою (ще не вичахла), пирогами з квасолею, квашеною капустою та огірками – піст. У піст гріх пити чарку, але бачив, як Супрун бігає по суднику поглядом, приніс заткнуту сіном пляшку. Супрун випив горілку жадібно, Матвій лише надпив з чарки. Мовчав. Ні про що не розпитував, бо й боявся розпитувати: не з добром явився Супрун, звідкілясь він іде, хтось його кудись послав. У кого він – у Безпалого, в Ромодановського, у запорожців? Щось вивідує, щось доправляє? Куди не потикався думкою, скрізь наштовхувався на гострий шпичак. И не хотілося, не випадало йому сваритися з Супруном. Мовчанка була важка, липка, неприємна. А Супрун смачно хрумкотів огірками, пучками брав капусту. По його худому кібцюватому обличчі проковзувала насмішкувата, задьориста посмішка: «Боїшся? А я не боюся нічого». Супрунова тінь на стіні була схожа на розтріпаного кібця.

И чомусь згадалося, як пасли з Супруном у нічному воли; вони вже напашені, ремиґають неподалік у видолинку, а брати варять у казанку куліш, котрий булькає, плюється, червоні відсвіти грають на лицях, і здається, що вони на весь світ удвох, – за кілька кроків темрява стіною, і там притаїлося щось хиже, обоє бравують, поглядають на старий самопал, який вистрелить від ґнота або від жарини (а може, й не вистрелить), і надію мають тільки один на одного, й обом страшно й водночас хороше. Як то хороше в цьому широкому, накритому темною повстю ночі світі!

– А пам'ятаєш?…

Спогадували пастівник, річку, дитячі ігрища та кабеші, згадали, як, нікому не сказавши, пішли в Полтаву й по дорозі назад заблудилися, ночували вдвох у копах, й щось ходило вночі по стерні, й шамотіло в полукіпку…

Супрун відхилив крайок ліжника, яким було завішене вікно.

– У таку ніч розраховуються з ворогами.

Матвій промовчав.

– Час порахунків надходить, – не вгамовувався молодший Журавка. – Думали, залили крівцею вогонь, а він горить. Погасла Іскра, є Безпалий.

Матвій дратувався.

– Безпалий, безносий… Всі кличуть – за мною. На смерть за мої добра, по мою славу. Якби менше кликали, а орали поле… Всі хочуть возвеличитись… – І вже мовби про себе: – Йди, куди тобі призначено. Не колотися… Так ні. Рвуть на шматки єдине тіло, кожен тягне на своє, – скрушно вів Матвій.

– А що, один має володіти всім? Отакий плюгавий…

– Неправда. Чесний і правдивий…

– На собі спізнав?

– Так… Інший би… слушно скарав на горло. А він… Повинився б ти, – сказав безнадійно.

– Кому? Отому ляшку? Скоро він проситиметься, та ніхто його не помилує. Військо московське стоїть… І нове йде…

Матвій стенувся душею. «Он воно що… Он які вісті несе комусь Супрун. Треба сказати гетьману». И інша думка: «Запитають, звідки дознав…» Знову хитавиця – сказати, не сказати…

– Гроші москалі плататимуть, від чиншу увільнять? – мовив насмішкувато.

– Платитимуть.

– Канчуками по плечах. Дурне поспільство вірить у ті листи облесні, репетує і нікого не слухає. Де таке бачено: кожен городовий отаман – сам по собі, кожен бурмістр править, як хоче, вищого не слухає.

– І всяк гребе під себе, – підтримав Супрун.

– Суди – продажні, перевелися ні на що. І все то через під'юджування чужинські, через ворохобство отаманців наших…

– Риба гниє від голови…

– Буває, і з хвоста… Нехтують добрістю гетьмановою й не відають, що чинять і що їх чекає. Шарпають тіло єдине.

Матвій довго не наливав, і Супрун налив сам.

– Щож… Давай вип'ємо… Нарізно… Кожензасвою Україну. – Очі в Супруна жорстокі, на денцях – холодний жар.

– Вона єдина.

– Либонь, ні.

– Вас купляють…

– А ви вже куплені…

Ніч розносила їх по краях безмежного поля. Матвій терпко, до болю відчував це й сказав уголос:

– У нас ніби дві правди. И неначе стоїмо на одному полі, й плуг поміж нами пройшов.

– А що, може, й справді доведеться стати на одному полі… – Тверді Супрунові губи склалися в тугу складку, а в очах – пороховий дим.

– Не доведи Боже!

– А станеться, що робитимеш?

– Не кажи такого, – майже крикнув Матвій і оглянувся на двері до кімнати. – Вже й так… – Рвонув комір сорочки. – Душно… І темно… Не знаю, чого ти…

– Іншої дороги в мене немає.

Аби не починати сварку спочатку, аби справді не опинитися груди в груди на тому полі, на яке натякав Супрун, Матвій одним махом допив чарку й підвівся. Був суворий, рішучий – все‑таки – старший брат:

– Лягай спати. Лізь на піч, вигрівайся.

Аж тепер на обличчі Супруна появилася тривога:

– Жінка, і ця, жінчина…

– Жінка і Горпина не скажуть нікому… Діти…

А сам думав: «На чию погибіль прийшов Супрун? Може, було б не впускати? Не впускати… – рідного брата? Але ж впустив лихо. Собі і всьому, чому служить».

– Збуди вдосвіта. Пересиджу в клуні. Мені – кілька днів.

Матвій лежав на самому дні ночі, заклавши руки під голову, намагався впорядкувати думки, але це йому не вдавалося. В глибині ночі й гадки важкі, чорні, й щось тисло на голову, і розпач хапав за горло. Що ж воно буде далі? Чому так сталося? Одна мати народила їх із Супруном, до однієї ікони молилися, з однієї криниці пили воду, одні пісні співала їм мати, одна стежка водила їх у поле, одна верба шуміла над хатою й однаково дорогі їм та ікона й спомини про матір та батька, про криницю… Є щось у світі більше за це? За рідну матір, рідне поле, що і є вітчизною, яка радістю і болем увійшла в серце і яку повинні захищати? Чому ж тоді так сталося, що співають ту саму пісню, а стоять на батьківській стежці один супроти одного, й не любов палає в їхніх серцях, а ненависть? Чиї підступи, чиї кличі подвигли їх на це? Ще й виявилися ці кличі дужчими за те, що ввібрали в себе з материною піснею! І як розпізнати, де слова правдиві, а де обман?

Відав одне: чужі кличі й чужі слова не можуть бути правдивими для них. Чому ж так сталося, що стоять на одному полі, а думають не однаково? Бо один має більше поля? Він у тому не винуватий і готовий поділитися… Хоч це… не вельми просто. А інші поділяться? Ні. Виходить, власні гаразди, власні добра важливіші за спокій вітчизни й за все на світі? Сього не може бути!

Страшно як! І що зробити, аби стало інакше? Того не знав. Відав одне: чужинці ніколи не розсудять їх правдиво. Треба доходити порозуміння самим. Але як? Якщо ось вони, рідні брати, не можуть дійти згоди.

За відтуленим вікном ще було темно, коли загриміло в двері. Посхоплювалися обоє. Супрун гарячково одягався, заздалегідь поклавши на лаву два пістолі. Матвій стояв посеред хати в споднях: що робити, брати рушницю та шаблю й боронитися разом із Супруном чи сховатися в кімнаті?

А воно вже тарабанило у вікно:

– Хазяїне, вийди… Коні в стайні… показилися.

Каленик Нишпорка, підсусідок. Крижана грудка скотилася з душі.

– Сховайся на печі.

Одягнув кожуха, засвітив ліхтар. Удвох з Нишпоркою зайшли до стайні. Там стояв вихор: відірвався жеребець і ввірвався в стійло до кобили. З несподіваною жорстокістю і люттю Матвій бив його вилашником по крупу та хребтині, жеребець харапудився, метався на всі боки, тріщали стійла, наледве не роздушив Журавку, притиснувши його до стіни. Врешті вдалося загнати його за товсту, з теслиць, огорожу та накинути недогнуздок. По тому заложив стійло обаполом.

До ранку вже обоє не спали. На світанку Супрун вийшов з хати. Тяжкий день пережив Матвій. Що від почуття небезпеки, яке повисло над його хатою, що від пекучого Федориного погляду, що від власних думок. Ходив по двору – від хліва до комори, від комори до сажу – і йому здавалося, що ступає по розжарених вухналях. Ішов від клуні й спиною почував небезпеку, повсякчас пам'ятав, що он там, в прикладку соломи сидить його брат, вар'ят, і тим самим розрушує його спокій, життя його і всієї родини. Бо ж так чи так, Матвій з ним у спілці – проти влади, проти гетьмана – свого добродійника, Супрун – пушкарівець, дейнека, якого шукають. Він може виявити себе сам – чхнути, закашляти, або виявлять його підсусідки – прийде котрийсь з них по солому, – загавкає на прикладок пес, знайде сторожа. Вже не раз, ще раніше, зринала думка про те, що коли б Супруна впіймали (звичайно, не тут, а деінде), все скінчилося б, він жахався її, бо ж уже не раз рятував брата з чіпких лабет. Найкраще було б, якби Супрун кудись з'їхав назавжди, але він не поїде, буде колотитися й далі, не відаючи (чи й відаючи), якої муки завдає братові. Вони вдвох неначе забиті в одну колоду, волочать одного, волочиться й другий. І тільки якщо врятується один, врятується й другий, найгірше ж, що це все не має кінця. Невідь‑скільки воно тягнутиметься і навіть чим закінчиться – невідомо.

І знову оглядався на клуню. Матвієві здавалося, що в груди йому щось поклали – колюче, гостролезе, й що б він не робив, у який бік не похилився (тілом чи думкою), щоразу наколювався на вістря. Викинути б той колючий клубок, позбутися його… щоб знову жити й спати спокійно. Як викинеш! Мусить важити власним життям, життям дітей і Федори. (Ну, Федори!..) Чи рівні вартості? (Прости мене, Господи, на цій думці!) Ні, повинен терпіти й пильнувати, аби ніхто не викрив Супруна. Через те всенький день товкся у дворі… Он побіг з цуркою Дениско, загилив цурку, вона впала біля воріт клуні… І Матвій з несподіваною злістю пожбурив її на середину двору та накричав на Дениска. Трохим В'юн прийшов з рептухом, хотів узяти в клуні сіна, і Матвій сказав, щоб наскуб зі стогу. Той здивувався, пішов. Так аж до вечора.

Ще одну ніч Супрун переночував на печі, а наступного вечора не відгукнувся з прикладка соломи на Матвіїв голос. Матвій відчув мимовільну радість, хоч трішки й подосадував, що Супрун пішов не попрощавшись.

Через чотири дні зустрівся йому на порозі корчми Сидір. На його тлустому обличчі плавала темна посмішка. Він пропустив Матвія й кинув йому в спину:

– Не гостинний ти господар, Матвію, і родак поганий. Доводиться твоїм родичам тулятися по чужих людях.

Матвій здригнувся. Він зрозумів, що Супрун жив, а може, ще й досі живе в Сидора.

 

XVIII

 

За давньою регулою віншувати гетьмана з Великоднем до Чигирина з'їхалася вся старшина. Не було тільки Гуляницького – з своїм та чернігівським полком доглядав московського пограниччя, а також Дорошенка, який з Прилук тримав на відстані шаблі Безпалого в Ромнах.

Разом відстояли всюнічну, розговілися паскою в малому замку – паски святив сам митрополит Денис Балабан, бесіди вели святобливі, про мирське майже не говорили. Сиділи за двома довгими столами – по старшинству й за віком, упокорені святою молитвою та святим хлібом. Неначе діти, грали навбитки, відбирали програні крашанки й клали біля себе. Тетеря наскладав цілу купу. Були схожі на збитошних хлопчаків і сердилися за програне по‑дитячому, й раділи також, і гетьману степліло серце, на них глядячи. Виговський пригадав, що й батько його Остап вельми полюбляє гратися навбитки – така собі майже дитяча забавка‑пристрасть, виходить на вулицю й перестріває першого‑ліпшого прохожого: «Діставай крашанку»; він готується до Великодня заздалегідь, відбирає яйця, обстукуючи їх об власні зуби, ще й сам розфарбовує. Одного разу програв псаломщику цілий підрешіток крашанок. Потім хтось сказав, що псаломщик проколов голкою яйце, видув жовток та білок, а натомість напустив у шкаралупу розтопленого воску. Батько страшенно сердився.

Пошук на сайті: