Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 42)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб5446
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб4002
И згадалося гетьману, яким радісним було це свято у дитинстві. Воно приходило з теплом, з першим зелом і прилітними птахами, з прибутніми водами…Мати мастить жовтками паски, садовить їх у піч, пахощі розливаються по хаті, по двору, все село пропахло пшенично‑солодким, духмяним пахом пасок, на синіях вишикувалися соловейки, жайворонки з тіста, їсти хочеться, аж у голові гуде, і все одно неймовірно хороше, тривожно, побожно на серці. Так буває тільки в дитинстві, коли увесь твій світ з віри, з чистих слів, безгрішних бажань і солодких мріянь. Все збудеться! Дрібне й велике… Світ котиться під ноги, неначе крашанки з маминих долонь. А яка то великодня ніч у церкві! Щоправда, там стоять тільки дорослі, парубки та дівчата ходять довкола церкви парами або гуртами, дітвора пурхає, неначе горобці в молоденькому садочку. Прив'язують парубкам та дівчатам солом'яні «хвости», задмухують свічки (хоч то й гріх), ховаються одне від одного. А яка смачна паска з крашанками, ковбасами і який солодкий сон після великодньої ночі! А потім, виспавшись, діти повибігають на вулицю, дівчатка в стрічках і квітах, хлопчики в нових шапках та свитках, а в теплінь то просто в сорочечках, і граються у «вовчка», «в довгої лози», «в масла». И перші доторки до дівчачих – майже дівочих – долонь, і скрадливі погляди спідлоба…

…Край столу, під образом грізного Спаса, сидів Богун. Голову схилив на руки, час від часу підводив її й мовчки пристукував кулаком. Щось його полягало, щось йому муляло, щось його гнівило. Шуміла йому в голові горілка, шумували ворохобні думки – міг зіпсувати застілля.

Не личило гетьману йти з келихом до свого підданця, але це все‑таки Богун – пішов, вдаючи нудьгу та нічев'я. Зупинився край столу, пахолок миттю примчав фотель.

– Давай вип'ємо, Іване.

– За що вип'ємо? – вперся закипілим поглядом Богун. – За що?

– За все краще… за наше.

– Наше, це чиє? – Богун недовірливий, як чорт, і довірливий, як дитина. Його легко вкинути в гнів, легко розчулити. Його неважко підмовити до пиятики, так само просто повести на майдан, де співають козаки та лірники, там він розм'якне душею й пустить сльозу. Але стережися оскаженілого Богуна!

– Ти знову плетеш з Москвою одне лико. Послав туди Кравченка з вітальними листами. Безпалий туди пише й ти пишеш. Кажуть, Старкова приймав і таємну розмову з ним мав. Це правда?

– Правда, Іване. З одного кінця…

– Такого не може бути. Правда – вона одна, – напорапливо мовив Богун. – Кого дуриш?

– Кожна палиця має два кінці, – м'яко заперечив Виговський. – І ця – також. А дурю не я… Москва намагається одурити нас і нарід наш. Я пишу в Москву, щоб спинили колотнечу, а Безпалий просить пороху та олива. Мені пишуть ласкаві слова, а йому шлють бойові припаси. Така їхня правда.

– Так нащо ти пишеш?

– А нащо вони пишуть? Щоб людям голови затуманити, щоб виставити нас розбійниками та колотниками. А самі тим часом… – Гетьман навмисне обірвав мову. Навіть узяв прозорий, що аж світився, шматочок паски й поклав до рота. – Смачно!

– Що – тим часом?

– Ми тільки обороняємося. Ми завжди тільки обороняємося… Князь Олексій Микитович Трубецькой веде величезне військо. Він вже в Путивлі.

Одначе це не було великою новиною для Богуна.

– Казали – в Сєвську.

– Вже в Путивлі.

– Гомонять, ти з ним згоду вчиняєш.

– Такий надійшов йому голосний указ – щоб всі знали – учинити з українцями згоду. Його скрізь вичитують. Аби всі знали… про добрі наміри і турботливе серце царя. Цей указ князь отримав тринадцятого лютого. А через тиждень отримав вісімнадцять підбурювальних карток, підступними писарями зложених на під'юджування козацького люду. Аби ширив їх у полках.

– Чому вісімнадцять? – в голосі Богуна недовіра.

– Бо стільки є, – майже роздратовано (але роздратування не на Богуна, той відчув це) відказав гетьман. – Стільки встигли наскладати. А в першому листі велено Трубецькому зійтися зі мною в Переяславі. І направити справу так, щоб сталася там велика рада… з черні. Перекабатити її на свій бік. И настановити іншого гетьмана. А поки що велено князеві йти на всілякі поступки. Почитати Гадяцькі пакти й скласти словесну обіцянку підписати з нами такі самі.

– Звідки знаєш? – вражено запитав Богун.

Гетьман поморщився.

– Либонь, Іване, живеш на світі не перший рік. Не в тім справа… Ти віриш, що цар і бояри погодяться на ті пакти? Щоб короля… себто царя обирати? Сейм з двох палат – їхньої і нашої?… Щоб наш митрополит не їздив на поклик до московського патріарха?

Богун рубонув долонею повітря.

– Не вірю.

– Ось так. А є такі, що вірять.

Гетьман підсунув до себе келих варенухи з родзинками, але тільки понюхав її.

– Вірять. Або вдають, що вірять… Щоб домогтися свого. Кривди свої і приватне самолюбство ставлять вище України. – Останнє мовив на чутливе Богунове серце, і в того очі затуманилися. – Ще й моляться Богу. А він терпить.

Богуна зморозило. Серце наливалося гнівом. «А мені все це не в шапку», – хотів сказати, не сказав. Не зрозумілі Богунові потайні людські стежки. Якщо вони навіть на добро, якщо навіть топтані мудрим гетьманом. Для нього – все інакше… Отако стій, отако йди – гордо та прямо.

Зчепив руки на литому з срібла поясі, задумався. Гіркота давньої слави і поразок душила горло.

– Були вкупі. А тепер?… Кожен хоче возвеличитися. Для чого?

Се йому було незрозуміле. Враз підхопився:

– Чого ж ми тут сидимо? Жуємо ковбаси… Треба вдарити.

Виговський м'яко натиснув на полковникове плече. Той підкорився.

– Не поспішай. Ось зберемося в міжсвяття, порадимося. Чей, не тільки нам двом болить Україна. А поки що – гуляй. Нехай очиститься душа від клопотів і думок.

…Бенкет уже втратив єдиний стрій. Як річка, що розбивається на потоки й потічки, розтеклися, розбилися балачки, пристрасті на окремі струмочки, в однім гурті сміялися, в другому сварилися, двоє сотників христосалися вже в сотий раз.

Засвітили свічі. Трисвічники, п'ятисвічники стояли на столах, на карнизах кахельних печей. Гетьман непомітно вийшов на челядницьку половину. В алкірі – кутовій кімнаті, що за великою світлицею, – сидів хлопчик‑білявець, син, Опанас (на честь діда) й плів нагайку. Таке синове заняття здивувало його. Не знав: печалитися чи радіти. Опанас – ще малий, помислами він далекий від війни, зброї, гарячих коней. Се – від матері. Надивилася на війну, навиглядалася чоловіка, не хотіла бачити сина на коневі. Прихиляла до молитви, до книги. Опанасові навчателі не нахваляться ним: такий дошпетний хлопець, вправний у чистописанні, і в латині, і в грецькій мові. Донедавна це влаштовувало Виговського. Але з того часу, як став гетьманом, почав замислюватися в інший бік… Якому батькові не кортить побачити сина на путі, котру проклав. Гай‑гай, до того ще, як до неба. Але… Бог‑вседержитель може посприяти. Батькова слава – не абищиця. Юрка Хмельницького кричали в шістнадцять. Хоч і бачили, який він нікчемний. Ще й попсувало його трохи вчення… Рука звикла тягнутися до книжки, а не до шаблі. Батькова слава й нині ходить за Юрком голубою хмарою. Деякі козаки і полковники знову воліють мати його гетьманом. Славного Хмельниченка, а не якогось Виговського! Тоді їм буде послабка. У Юрка рука квола, безвольна. Кожен – чини свою волю. До цього зараз пориваються і козаки, й посполиті. Юрко покинув науку й подався на Запорожжя. Січовикам лестить, що Хмельниченко приїхав на батькове токовище. Гудуть довкола нього, наче бджоли довкола матки, яка ще не вилетіла… Обвівають облесними словами, вшановують і вславлюють. Гадають, на добро, а насправді на власне і всього народу безголів'я.

Такий і його син? Ні, не такий. Беручкий і розумний. З недавнього часу Іван Остапович почав спрямовувати його на Марсові стежки. Підсовував книжки про Македонського, Цезаря, Ганнібала, Карла Великого. Розповідав про Хмельниччину, про морські козацькі походи, хоч сам у них ніколи не бував. Дуже мальовничо оповідав йому про те Богдан‑Зіновій. Запам'яталося й згодилося. Подарував синові доброго коня. В міру гарячого і в міру слухняного. Але на більше хлопця не вистачало. І ось тепер ця нагайка. Звідки? Плести нагайки – челядницька справа. Хоч… справжній козак повинен уміти все. Він багато чого не вмів. Вив'язати петлю на аркані, викресати вогню в дощ, приготувати на рану мазі з пороху, дьогтю та часнику, й з нього кепкували козаки, а він тратився. Щоправда, в його руках була міцна зброя – перо та каламар. А основне – мудрість, розум. Потроху почали визнавати, заповажали. А він непомітно навчився всього іншого. Давно знає всю козацьку регулу, і звичаї, і стрій, військових замислів учився в Хмельницького, дипломатію осягнув сам.

– Сьогодні робити гріх, – все‑таки сказав синові. Остап підвів на нього його, Іванові, очі, й щось затремтіло в глибині батькового єства.

– І воювати гріх?

Спочатку подумав, що це підступ, але по очах побачив, що син запитує щиро.

– Війна законів не дотримується. Ні Божих, ні людських.

– Виходить, вона понад усе? Понад Бога.

Гетьман замислився.

– Понад Бога немає нічого, ти це знаєш. Просто… – И не міг пояснити. – Так складається, що люди чекати не можуть.

– Не можуть чи не хочуть?

– Не хочуть.

– Тоді їхні хотіння понад усе?

– Так виходить. Але те не во славу Божу.

І подумав: «Не знаю, як ти козакуватимеш на бойному полі, а на цьому ти вже козакуєш добре».

Увійшла Олена, дружина, – жінка гордовита, вдачею гостра й тверда. Виговський знав: йому неймовірно пощастило в одруженні, він ніколи не почув від Олени жодних нарікань, докорів, завжди мав підтримку й підпору. Шляхтянка з народження, – в господі, де все було польське, – зуміла перебороти себе, перейняти український стрій життя, також високий, шляхетний, зуміла змусити за якийсь час українську старшину і їхніх дружин заповажати себе. Тримала на собі дім, господарство, через це мав більше часу віддатися канцелярії, роботі. Ще й зараз пишалася вродою, одначе це вже були оддвітини – останні пелюсточки на обнесеній вітром вишні – віяла зморщок біля очей і губів, присмерк брів. Проте очі вицвіли не зовсім, ще недавно це були надзвичайно гарні очі – небесно‑голубі, з зірочками зіниць.

З сина хотіла зробити книжника, вела його по книжній дорозі, а коли зненацька змінилися обставини – Виговський став гетьманом і почав настановляти Остапа на нову дорогу, – зрозуміла все й допомагала, чим могла.

Одразу помітила неспокій у чоловікових очах. Легенько махнула рукою, син вийшов.

– Щось трапилося? – запитала співучим голосом, у якому не стільки тривоги, скільки заспокоєння, певність, що все буде гаразд. О, скільки разів допомагали йому в житті її розважливість, її поради, її спокій, її голос. Отож відповів:

– Нічого особливого. Богун трохи перепив… і зворохобився. Я його уговтав… Москалі прийшли під нашу границю.

– Опріч тих, які в Лохвиці?

– Так.

– Їх багато?

– Та… немало. – Не сказав, що військо величезне, більше, ніж те, з яким Москва ходила на Польщу, Литву та Швецію.

– Залагодити не можна?

– Не на те вони прийшли.

– Ну що ж… Бог бачить правду. Він допоможе.

– І я так думаю. Скличемо велику раду. – І по хвилі: – Мабуть, буде велика війна.

А сам подумав: що станеться з нею і з сином, якщо переможуть московити? Вони не пощадять їх. Олена подумала те саме.

Пошук на сайті: