Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 45)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб5446
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб4002
…Бачив себе молодим парубійком у рідному Вигові на шляху на колодках, які обнизали парубки та дівчата, виспівували «Ой у полі озеречко», заспівувала, як звичайно, Ярина й перебирала на шиї корали, червоні, як і її губи. Надворі видно, неначе удень, повний веселий місяць світив з‑понад дерев, з блискучого Чумацького Шляху сіялася розсипана небесними чумаками сіль. Іванову сорочку розпирали яблука, він ішов уподовж колод і кожну дівчину нагороджував краденим у багатія Бабоїда яблуком. Отакий він хвацький парубок, не боїться ні лютих псів, що гасають по саду, ні самого Бабоїда з рушницею. Ярині дав найменшеньке яблучко, ще й червиве… Вона знехтувала його любов'ю, і він знехтував її. Вона тоді не знала, який він парубок.

…Двоє хлопчаків бавилося на крижині, її відірвало й понесло по шаленому Ужі, крутячи й нахиляючи, всі репетували на березі, й один він не розгубився, вхопив довгу тичину й кинувся в крижану воду, сягнув крижини та привернув її до берега…

…Дівчата нудьгують на колодках, троїсті музики заблудили на іншому кутку: їх перейняли інші дівчата, й тоді Іван дістав з‑під поли чумарки скрипку і вчистив так, що дівчат неначе вихором понесло в танок. Ярина танцювала також, здивовано зиркала на нього з‑під стрільчатих брів, а коли, втомившись, посідали на колодки, почала тихенько просити хлопців, аби провели її додому. Хлопці відверталися – боялися Миколи Сахна, котрий стояв біля вір'я й чекав на неї. Сахно – дужака на весь Вигів, кинув на землю, вломивши двоє ребер, заїжджого борця. У нього лоб у півпальця й нижня щелепа в півтора вершки. Іван підводиться з колодки й до Ярини: «Ходімо?» Вони не пройшли й десятка кроків, як Микола згріб його за плече, аж тріснула сорочка. Іван вивернувся, майнув у повітрі велетенський кулак, Іван присів і обома руками вдарив Сахна по щелепі, Сахно беркицьнув, аж блиснули підкови козлових чобіт. Він підвівся й з ревінням знову кинувся на Івана, а той підставив ногу й зацідив у плече, Микола знову розпластався в порохні. И так кілька разів, аж поки не лишився лежати посеред дороги. Іван довів Ярину до хвіртки й, не пристоявши й хвилини, сухо та ґречно вклонився: «Добраніч». І пішов.

…І ось сьогодні, коли парубки та дівчата стояли після вечірні біля церкви, Іван позіхнув і, кинувши «спати хочеться», пішов додому. По хвилі позаду задріботіли кроки, він оглянувся й побачив Яринку, яка поспішала до нього. «Проведи мене», – попросила благально. «Сахна ж наче не видко». – «Та не од Сахна… Просто так…» – «Ну… коли тобі вельми хочеться, ходімо», – вдавано байдуже, тамуючи трепет серця.

…Нічого подібного ніколи не було, всі ці вигадки снував у думках‑вимріях не раз, і сьогодні вони також провели його в сон, і приснилася йому Ярина, приснилася сороміцько, в жаркому коханні з ним, і він пробудився з радістю й жаскістю в серці. Давно вже йому так не снилися жінки. И чи то пробудила його жаскістю Ярина, чи то прокинувся від холоду – під ранок похолодало, а кирея зсунулася з ніг, – але почувався легко й радісно. Де вона, Ярина, ще встиг подумати. Вступивши до колегіуму, він так ніколи більше й не побачив її, вона віддалася за багатого дідича‑вдівця на далекий хутір і виїхала з Вигова. А він згадує її все життя – нас найдужче вабить та тривожить те, що не збулося.

У голові теплів приємний туманець, але його нагло пропалила думка про близьку волейну потребу, й серце туго вдарило в груди: тук‑тук‑тук. Козаки годували коней, снідали самі. Гетьман змусив себе прожувати шмат баранячого м'яса, запив студеною водою, привезеною пахолками з села.

У молочно‑жовтій короні туману зводилося над обрієм сонце, від лісу повівав вітерець, шматував туман на клоччя. Низько над землею пролетіла зграя ворон, вони крякали й поглядали вниз, мовби вже знали, хто мертвий, а хто живий. З горба в долину одна за одною спускалися кінні сотні, шикувалися в дві колони. Комонників було небагато. Козаки щулилися чи то від холоду, чи то від тривоги. Орду з султаном гетьман ще звечора відіслав праворуч, до урочища Торговиця, наказавши пильнувати, гаслом будуть помахи білої корогви з могили Чорна Голова. Гетьман об'їжджав сотні, він не квапився, звичайно, знадливо напасти на ворога в тумані, але можна загубитися, розсіятися самим. Він схуд за ніч, ніс йому загострився, вуса хижо обвисли. І в зорі, у складці губів – зібраність та хижість, рішучість. Все життя вклав у цей день.

Туман димів, сонце спалювало його червоним промінням. Порядок, за яким ітимуть і розгортатимуться сотні, визначено, аж тепер гетьман скликав сотників, вони з'їхалися до гурту, й сказав, що від ворожих шанців вони відступатимуть і затягуватимуть за собою ворога. И одразу ж, ледве ті встигли до своїх сотень, підняв правицю з нагайкою:

– З Богом!

Захропли коні, загуркотіли копита, військо рушило за гетьманом.

 

XX

 

Матвій стояв у четвертому ряду, чухав нагайкою Зірці між вухами, й вона схилила в лівий бік шию, від приємності похитувала головою, але й ледь здригала холкою – господарева тривога невідь‑яким чином передалася їй. Так було завжди. В Матвієвому серці стояв колючий туман, думки пролітали сполоханими кіньми: про бій, про домівку, про Супруна, знову про бій. Про Супруна думав мало – навіть про те, що може зітнутися з ним у шабельній кип'ячці, – намагався зібрати себе на спокої й силі. Муляв рубчик у лівому чоботі – похапливо намотав онучу, й вона перекрутилася, здавалося – ніщо, абищиця, та й не пішки ж йому йти, й одначе той рубчик муляв не тільки ногу, а й душу, вказуючи, що спокій його несправжній.

– Рушай! – пролунало попереду.

Десь заіржав кінь, й раптом йому відповіла Зірка, Матвій зупинив її іржання вудилами й одразу одпустив повіддя, і вже земля полетіла йому назустріч, копита катували її, й вона стогнала, гула й дзвеніла, – копита прогупотіли по мосту, майнула стрічка холодної, непривітної води, попереду, залита червоною повінню сонця, обсипана міріадами блискучих алмазів, лежала широка лука й видніла громада міста.

І гетьману, і всім козакам вдивовижу, що ворожі дозорці не відкрили їхнього війська, вони побачили його аж тепер і вдарили на сполох – випаливши з рушниць, погнали до табору. Вершники передньої лави мимохіть потяглися за ними, пустили коней швидко, обігнали гетьмана, який і далі не квапився, але й не спиняв їх. Матвій увесь час тримав на оці постать гетьмана в киреї з жовтим шнуром, сотник Терпило, – ще вчора пригощав його оковитою і всю дорогу ділився з ним харчами, – встиг прошепотіти, що вони втікатимуть від ворожих шанців. Козак, який скакав ліворуч від Матвія, мабуть, сам того не помічаючи, кричав: «га‑га», «га‑га», либонь, збадьорював себе, ще з одного козака вітер збив шапку, він хотів її упіймати – не встиг, і чув Матвій хрипке хекання, скрип сідел, йойкання кінських селезінок, і все те покривав гуркіт кінських копит. За одну лаву попереду від Матвія чорніла й гойдалася широка спина (таки гицав у їзді), то копотив Сидір, те додавало Матвієві відваги й злості. Сяйнула попереду шабля, й Матвій потягнув свою, вона з шипінням вилетіла з наділків, і вже ліс клинків сік на потеруху сонячне проміння, і вже попереду забахкали постріли, жалібно й грізно заспівали кулі. И раптом ліворуч від Матвія щось сталося, він не одразу збагнув що, побачив, як полетіли шкереберть коні й неначе провалювалися кудись разом із козаками, й побачив широку просіку поруч себе, й скоріше здогадався, ніж зрозумів, що її проклала картеч, впився зором у шанці попереду: до них було не більше сотні сажнів, там метушилися московські гармаші, повертали в цей бік гармати, їм допомагали піші ратники, й ліворуч мчали якісь комонники. Гармати загупали частіше, дзижчали кулі, гетьман вже був у середині лави, довкола нього тісно зімкнулася охорона, а широка спина попереду якось дивно подалася назад і раптом рвучко шарпнулася вперед, й заточився в сідлі козак Щербій, почав хилитися; спалахом пороху в Матвієвій голові сяйнуло, що вчора Сидір люто сварився з Щербієм, і рух оцей Сидорів… Чи не шимонув у бока шаблею, але смерть дихала вже просто в обличчя Журавці, бачив розмиті плями облич, зведені рушниці, неначе з того світу виріс перед ним ворожий ратник, Матвій рубонув, і метал проскреготів по металу, й Матвія кинуло в сідлі, й на мить він згубив стремена, й щоб не впасти, вхопився лівою рукою за луку сідла, Зірка зупинилася перед буртом землі, той бурт захищав Журавку від куль; Матвій знайшов стремена й враз побачив, що ліворуч від нього рубаються козак та московський вершник, у козака розтріпаний вус і закушена губа, Матвій кинув до них кобилу, але герцівники в ту мить роз'їхалися, й карий кінь заступив дорогу Зірці, а ратник утікав. Втікали й інші, які заціліли, ворожі вершники, невеликою лічбою.

Козаки поралися в шанцях, гармат вони взяти з собою не могли, брали всіляке дрібне начиння, а в дальнім кінці все ще кипів бій, кілька десятків чоловік з чийогось наказу чи по власній волі відвихнулися вліво й почали займати табуни московських коней, які паслися на луці. В цей час на краю рябого московського табору почала виростати хмара, вона весь час розбухала, розпросторювалася, – скупчувалася московська кіннота. Матвій важко дихав, у непевності озирався, він нікого не потяв, не вчинив ніякого бойного подвигу й не переймався тим; у рові, в якому гармати стриміли на обидва боки, й біля рову валялися мертві тіла й терпко, до нудоти, пахло пороховим димом.

На міський вал вибігали обложенці, пускали в поле радісні галаси – побачили своїх. Але біля московського табору шикувалося вороже військо, його було багато, в кілька, а то й кільканадцять разів більше, ніж козаків. Заграла козацька сурма, скликаючи вояків, які розсипалися по шанцях, Матвій знову стежив за гетьманом, котрий, не злазячи з коня, щось наказував двом осавулам, ті зірвали коней й полетіли до мосту. Туди ж козаки гнали зайняті табуни. Матвій шукав свою сотню, і в цей час почала розгортатися московська лава, вона розгорталася повільно, як сива туча на овиді, займаючи обома крильми луку, і враз струснула небо диким ревиськом. Страшна московська кіннота йшла в наступ, та сама кіннота, яка два роки тому перемогла поляків, з тріумфом пройшла Литву, кілька разів примушувала втікати шведів. Водив її звитяжний і гарячий, фортунистий князь Семен Пожарський, під рукою в нього йшли князі Семен Львов та Федір Куракін. Не знали вони поразок, не знали ганьби відступів, крушили й змітали ворожі лави, й здавалося князеві, що може обшаблювати саму долю. Москва пишалася своїм полководцем, слава про нього летіла по всій Європі.

И зараз він летів бурановою тучею. Козацькі лави заколихалися – декотрі козаки ще тільки вибиралися з шанців, – короговки та значки затремтіли, затанцював під гетьманом вороний румак і враз зірвався й полетів, неначе гнаний вітром птах. Гетьман втікав першим. За ним, наче вода у вирву, ринула вся козача лава.

У ту мить Матвій побачив, що невідь‑яким чином він опинився позаду всіх, його струсив холодний дрож, і він ударив кобилу нагайкою. Незвична до того, Зірка мотнула головою, гребонула копитами й помчала за лавою. Вона прищулила вуха до самої шиї, летіла, наче птах, слалася низько понад лугом й, здавалося, зовсім не торкалася копитами землі. В Матвієвій голові майнуло іскрою: як же він не допильнував, адже, здавалося, увесь час дивився на гетьмана й бачив, як шикувалася ворожа лава, йому чомусь здавалося, що вони спочатку помчать навстріч тій лаві, а вже тоді повернуть, але те, як розумів зараз, було б самовбивством. Його душа зіщулилася, стала маленькою‑маленькою, а сам він прикипів до сідла й боявся, аби не вилетіти з нього. А за спиною вставало ревисько, гриміли копита й кривавилося сонце, здавалося, що й воно женеться за ними. Поруч Матвія майнула одна тінь, друга, третя – Зірка обганяла інших коней, знаходила щілини й пірнала в них, і вже Матвій мчав у середині лави. Таки немає ціни такій кобильчині! Матвієві аж сльоза закипіла на серці.

Міст він перескочив одним із перших. Московити наздогнали та порубали кільканадцять вершників, решта перелетіли через неглибокі шанці, викопані на лузі. И бризнули звідти вогнем гармати, смагівниці, самопали, й повалили першу московську лаву, а тим часом вдарили стріли вдруге, втретє, вчетверте – задні шереги передавали заряджену зброю в дві передні, й постріли гриміли безугавно.

У московських передніх лавах чинилося пекло, перемішалися коні та вершники, коні душили людей, люди намагалися вирватися з того смертельного виру, від'їжджали, відступали, відповзали. Московське військо відкотилося до річки. Пожарський розглядався, ще не вірячи, що його збили з такої потужної навали. Його військо вкрило берег Соснівки більше як на верству. Воно поволі приходило до тями. А вже йому на підмогу летіли вози з гарматами, прогуркотівши по мосту, розверталися жерлами в козачий бік. Спливаючи потом, ковтаючи пилюку, метляючи довгими полами каптанів, бігли по зоранім копитами лузі піші ратники.

Поміж обома військами зеленіло сажнів триста луки, сонце вже спило на ній росу, посередині лежали побиті коні та люди, кілька поранених повзло до своїх. Шкандибаючи на поранену ногу, до козацьких шанців ішов сірий кінь і жалібно іржав.

Соснівку пересягнула сіра тінь від тучі й поповзла до козачого рову, слідом за нею рушила московська піхота, потягла гармати. Вдарили перші гарматні постріли. Захвилювалася московська кіннота, яка відійшла в правий бік, звільнивши місце піхотинцям.

Козацька піхота полишила свої шанці й посунула назад, поступаючись потужній московській силі. Збадьорені ратники прискорили ходу. А за горбом гетьман знову шикував сотні.

 

Матвій погладжував Зірку по шиї. Допіру, після втечі, вона була геть мокра, але швидко просихала й шерсть зсихалася пучками. Тепер вона то й геть мала незавидний вигляд. Матвієві на мить згадалися Сидір та Щербій – але то тільки здогад, хоч і дуже певний, перевірити немає можливості, відшукав очима Сидора, той неначе чекав його погляду, щирив великі білі зуби й грався руків'ям шаблі.

Пошук на сайті: