Юрій Мушкетик - На брата брат (сторінка 51)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.docx1671 Кб5446
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb2)Yuriy_mushketik_na_brata_brat.fb22196 Кб4002
Цюцюра густо мастив медом для гостей спасівські пампушки, щедро пригощав тернівкою та калинівкою, слухав розмови, промацував гостей потаємним жалом. По тому, закликавши по одинцю на пізню вечерю, вганяв те жало в серце. Першим пригощав переяславського сотника Степана Северина, – від нього залежало вельми багато, – й почав намовляти на зраду, обіцяв полковництво (по тому, як перекинуться до москалів та прикличуть Трубецького), а коли той відцурався тієї намови, з потаємного ванькиру вибігло двоє найнятих зарізяк, повалили сотника на кленову лаву, скрутили сирицею руки й повели до льоху. Проводжаючи Северина вниз по сходах, один з убійників вгородив сотнику в спину колійського ножа. Тими сходами спровадили на той світ молодого Судиму, сотника Лободу й інших незгідливих старшин. Решта принишкли, похилилися, були й такі, які добровільно прийшли до Цюцюри й отримали від нього уряди. Відтак послав гінця до Трубецького, закликаючи його прибути до Переяслава. Трубецькой біг з Путивля навприсядки, прихопивши з собою Ромодановського та Безпалого. По тому Цюцюра послав козаків на Ніжин.

У Ніжині і доокіл нього стояли всі затяжні – з німців, поляків, сербів та волохів – сотні гетьманського війська з Юрієм Немиричем. Григорій Гуляницький на той час був у Білій Церкві, Василь Золотаренко за домовою з Цюцюрою зняв уночі сторожу й відчинив ворота, на сонних затяжців накинулися цюцюрівці, яким допомагали міщани: військовий постій завжди обтяжливий, до того ж цар давно обіцяв Ніжину магдебурзьке право. Цюцюрівці та ніжинські міщани вигубили всі п'ять затяжних хоругов за годину, не милували нікого, Остер скривавів від крові. Немирич утікав, його обскочили за Кобизчею й порубали шаблями. Гетьмана та звістка обпалила, неначе блискавиця одиноке дерево в степу. И одразу ж нова звістка, не менш лиховісна: з Січі вийшли запорожці та йдуть на Чигирин.

Запорожців вдалося завернути, але ніде на всьому Лівобережжі не було острівця, на якому міг зупинити свій погляд гетьман. Щедро оплачені московськими грішми, від міста до міста, від села до села йшли та їхали зодягнені під монахів, купців та старців з пашквільними картками й без оних ворожі вивідці й намовляли людей відкидатися від гетьмана, страхали ляхами та панщиною. Поляки також розсилали по містах та селах картки, лякаючи українців москалями та панщиною. А по краю південного поля грізно табунилися татари.

– Мені інколи здається, що всі ми, українці, приречені, – якось, коли вони вдвох ішли із церкви, сумно сказав Балабану Виговський. – Приречені на оборону, на муки, на нещастя. Ким – не знаю. Сусідами, Богом…

– Бог посилає випробування, щоб були міцніші у вірі, – по‑чернечи відповів митрополит.

– Коли ж скоро й міцніти буде нікому, – скрушно зітхнув гетьман. – І чому найбільші випробування – саме нам? Чому так сталося: ми ходили на Стамбул і Трапезунд, здобували найміцніші, найнеприступніші ворожі фортеці й пустили ворога у свої міста та села, в саме серце України?

Балабан не відповів.

Вогонь непокори дедалі розгорявся, підступав до гетьманської столиці. Той вогонь гетьман вирішив погасити великою радою. Не важився скликати її на лівому березі, одначе плекав надію, що чимало лівобережців, почувши правду про Гадяцькі пакти, схиляться на його бік. Довго примірявся, де скликати раду: в Чигирині, в Корсуні, в Жердовій? І вибрав непримітне сільце Германівку. З огляду на те, що воно – над Дніпром, на самому березі, на правій стороні, отже, там переважатимуть правобічні козаки, вірні йому, й з лівого берега недалеко – перепливуть човнами вірні йому люди.

Гетьман прикро помилився. Хазяйновиті козаки сиділи вдома, молотили хліб по клунях, розсудили, що якось обійдеться без них, краще всього перечекати, чим усе скінчиться, їхали ті, які сподівалися доскочити чогось, вхопити, вирвати, або й просто послані Золотаренком, Сомком, Цюцюрою.

 

Третій день у гетьмана боліла нога, та так, що він ледве міг на неї ступити. Колись давно, під лиховісним Берестечком, просидів ніч у болоті, й окотилося те на нозі: по простуді, на негоду, а то й просто невідь‑чому починало боліти коліно. Парив його в гарячій воді, у яку додано живиці та дьогтю, прикладав горілчані припарки – відпускало, він навіть забував на якийсь час про хворобу, відтак вона нагадувала про себе знову.

Через те їхав не верхи, а в ридвані, на дверцях якого були намальовані гетьманські вензелі, сотня затяжців охороняла його. И ще кілька сот затяжців – усі, які були під рукою, звечора пішли до Германівки. Гетьмана супроводжувало також восьмеро козаків особистої охорони й значні козаки – канцеляристи Верещака та Сулима, котрі були у Варшаві на сеймі і везли списані на папір Гадяцькі пакти. Тільки тепер, коли статті були стверджені сеймом, Виговський вирішив оголосити їх.

И сталася в дорозі лиха притичина, переїжджали по ветхому містку ручай у глибокій долині, ридван вломився й осів по самі дверцята в багнюку. Він не перекинувся, а тільки дуже нахилився на правий бік, затяжці не хотіли лізти в багно, машталір та кілька козаків довго розбирали паліччя, з якого був згарбузований місток, а потім разом із затяжцями спробували тягти ридван на сухе. Але спочатку козаки гетьмана винесли. Їм не вдавалося зрушити важкий ридван, та саме на той час нагодилася друга чигиринська сотня, козаки – серед них і Матвій – побігли під гору, вивалили новий тин біля хутірця й посунули його під колеса ридвану. З вишняка вийшла стара жінка з пласким, пожмаканим зморшками обличчям і заходилася проклинати козаків за тинок: «А щоб ви до вечора не дожили, а щоб вас грім побив, земля б вас усіх присипала», вона трусила сухим кулачком і лаялася страшно, й врешті один козак побіг та насварився на неї рушницею. Стара щезла у вишнякові. Впродовж дня Матвій кілька разів згадував ті прокльони. Коли витягай ридван, виявилося, що вломилося ліве заднє колесо, двоє козаків побігли кіньми до Ржищева за колесом, затяжці повдягалися при дорозі, а гетьман сидів на знятому з коня сідлі й нервувався, і згадував лаючу стару, її прокльони, і йому було неприємно. Та потроху заспокоївся й навіть забувся. Дивився на бузинові хащі, рясно всипані чорнильно‑чорними ягодами, таких хащів із бузини він не бачив зроду – заввишки в кілька людських зростів, густі‑прегусті, й кетяги, неначе чорні шапки. Понад бузиновими хащами зносилося з півдесятка диких груш, грушки‑лісівки скочувалися з пагорба до дороги, біля самих гетьманових ніг жовтіло їх кілька. Пригадав, як у дитинстві ласували такими грушками, хоч у батьковому саду було чимало груш високих сортів: і глеки, й дулі, й ватянки, але жовті лісові грушки, а ще гнилички, мали особливий смак. Він підняв з трави одну, обтер у долонях і розкусив, пожував трохи й виплюнув – грушка була терпка, аж зсудомлювало горло.

З болісним сумом зауважив, що повернуло на осінь (і в його житті також), холодно поблискувала в озеречку вода, отави біля нього посіріли й пожухли, величалися поміж них руді султани кінського щавлю та полину, тьмяно поблискували якісь жовтенькі квіточки, вичахало небо, й остуділа душа. І думав гетьман про все, що скоїлося в останні місяці, й не міг нічого собі до кінця пояснити. Де і які зробив помилки – й думав про раду, й посмоктувало в нього під серцем.

Лихі передчуття тривожили гетьмана. «Як же швидко все сталося, – думав, згадуючи такі близькі вибори його на гетьмана, маєво корогов, піднесення, яке панувало у війську і серед поспільства. – Як швидко… вкисло це пиво. Чому? Чому все повернулося так? Через те, що не роздушив гадину зради одразу? Загравав із Москвою?»

…А козаки з колесом все не їхали, й врешті гетьман попросив коня, його обережно підсадовили в сідло. Він подивився на затяжців, і йому защеміло в серці: мусить спиратися не на своїх, а на чужинців, на оцих, оплачених золотом, незнайомих йому людей з різних країв та племен, й одягнених по‑чужинськи – кожен у своє; були серед цих комонників люди в латах і кольчугах, в пишних каптанах, а були в лахмітті. Ці, що отуто, з ним, оплачені краще за інших…

«Покинуть в круту хвилину чи не покинуть?» – у думці. Дорога то збігала нагору, то падала в долину, була глуха й непролазна весною та восени, нині ж – згамзяна копитами, трава на узбіччях затоптана – пройшло чимало війська, дорога то одбігала од круч, то знову наближалася до них, внизу рябів Дніпро, вітер гнав круті брижі хвиль униз по течії, посередині, штовханий вітром і течією, прудко летів дуб під сірим вітрилом, на носі біля переднього стерна стояв молодий козак у розстебнутій чумарці – ще молодий, видно по поставі, – й правував човном. Побачивши комонників, зняв шапку та помахав нею.

І гетьмана пойняло щемке, тужливе відчуття, він позаздрив козакові й подумав, що як то добре бути молодим та летіти на швидкому вітрильнику, ковтати на повен рот напоєне річкою повітря й не думати про раду попереду, про підступи, наусти, чорну невідомість. Отак би став під вітрило й мчав до самого моря.

Повернули ліворуч, у широку долину, дорога пластала поміж чагарів, садів, понад річечкою Красною, то перескакувала через неї по містку, то одбігала на схил, то знову верталася назад, минули село, яке так і називалося Долина, і в'їхали в Германівку. Ще здалеку почули гомін. Місце для ради було обрано на схилі, біля перехрестя трьох доріг – на Трипілля, на Обухів та на Станки, широка‑широка галявина, а по її краях, півколом, шипшина та глід, які закипіли червоно, й дикі груші над ними та в'язи, а внизу, біля річки, калина, також у червоних краплях. Козаки розташувалися на схилі, сиділи й стояли на спеченій сонцем траві, по сотнях, полках і вперемішку, поміж ними шастали якісь незнайомі людці в козацькому і міщанському вбранні, й стояло гудіння, козаки перегукувалися через голови, і вже скипали суперечки, й осавули розтягували забіяк. Спряжені сонцем, втомлені довгим чеканням, козаки були роздратовані, витирали шапками піт, і кинуті з воза слова важко доходили до них. Новий, добрий віз стояв унизу, ще й пеньок підкотили ззаду, щоб легше ступати на віз, звідти й падали на голови козаків кличі та погрози. Саме промовляв маленький, у химерній, казанком, шапці козак, побачивши гетьмана з почтом, він втягнув голову в плечі й шаснув у натовп. Натовп запрудив усю галявину, й дорогу для гетьмана прокладали затяжці. Попереду їхав польський хорунжий на вогненно‑рудому коні, й сталевий панцир дратував козакам очі. И дратували їх нагайки в руках гетьманської охорони, і їхні ситі коні, і їхнє вбрання.

Гетьман під'їхав до воза. Не злазячи з коня, розглядався. Сонце світило просто в очі, і йому було погано видно обличчя козаків. Оглянувся назад і побачив табуни коней, які паслися на толоці, й козаків у сідлах, котрі стерегли їх, і побачив кілька карет понад дорогою; пошукав очима затяжців: вони стояли строєм біля містка через Красну. З‑за горба вихопився коршак й, побачивши стільки люду, неначе підкинутий невидимою рукою, шпарко замахав крильми, потягнув на Трипілля. Поткнувся з тієї самої сторони з коровами пастух – гнав їх на обід – і не міг пробитися, завернув назад.

Гетьман зробив порух, щоб злізти з коня, до нього кинулося двоє козаків охорони, але він показав очима – мовляв, не треба, – долаючи пекельний біль у коліні, підвернув коня так, що ступив просто на воза й кинув козакові повіддя, мовивши тихо:

– Нехай стоїть тут.

Пошукав поглядом политаврщика, той сидів під кущем, палички стриміли за поясом. Спершу Виговський хотів у кого‑небудь запитати, чи били в котли на відкриття ради, а тоді подумав: якщо й били, те відкриття нечинне, подав политаврщику знак. Той неохоче вибив дріб.

Повіяв вітер, пострілом ляснула велика корогва, й гетьман здригнувся. Він мовчав, дивився в товпу. Гомін потроху вщухав, але не скрізь. Ті козаки, які були ближче до воза, опускали очі. І враз гетьмана обпалило жаром: блукаючи поглядом, наштовхнувся на гурт запорожців, посередині того різномасного гурту кругліла лялькова, недоросла голова Юрія Хмельниченка. Юрась повернув голову трохи вбік, йому на вухо щось шепотів червономордий, носатий запорожець. Виговський подумав, що Юрій приїхав неспроста, що приправу на куліш, який має зваритися нині, збирано не з однієї сторони, не з одного городу. И оті сірі, схожі на мишей людці, котрі шмигають попід руками в козаків, опинилися тут не випадково.

Так і не дочекавшись повної тиші, гетьман розпочав:

– Панове рада! Як і попередник мій, славної пам'яті Богдан Хмельницький у всіх випадках за свого уряду чинив усе з відома й згоди вашої (покривив душею, але куди подінешся), так і я погоджую все з вашою волею, для цього й скликано отсю раду. В Євангелії сказано, що є час розкидати каміння і є час його збирати. Ми довго його розкидали, і нинішня година є годиною до збирання. Годиною праці, злагоди та миру. Погляньте, як поруйновані цілі полки на тогобічній стороні, і в полках Полтавському, Лубенському, Миргородському…

Й одразу ж пролунало:

– Чи не ти їх руйнував і кров проливав! Яко Авелева, вона кличе до відплати.

Виговський застеріг, що кричали запорожці, й повернувся до них обличчям:

– Новим пролиттям крові, помстою нічого не наживеш. Не виореш нею поля й не збудуєш з неї світлиці. Я шкодував і шкодую на пролиту кров, але обагрилися нею наші шаблі не з нашого ранкору, не з нашої вини. Ми мусили боронитися й перемогли…

– І пішли під ляха!

Кругле, дзюбасте обличчя, злі‑презлі очі. И ще одне поруч – великий лоб, важке підборіддя, а поміж них – пипоть носа. Крикнули в дві горлянки.

– Про ляхів потім… – По натовпу прокотився шелест, гомін («Зараз кажи, чого крутійствуєш».) – І про москалів, і про ляхів… Але я прошу спокою. – Не помітив, що приклав до грудей руку. – Спокою та розважливості. Тільки добром можемо залагодити наші справи. Інакше надія одурить нас. Звертаюся до вашої мудрості, до вашої совісті. Не даймо розшарпати себе. Шарпанина, незлагода – найбільша наша біда. Коли одне тягне за гнуздечку, а друге за хвоста, кінь стоїть на місці. Прошу вас, сиві та буйні голови, славне військо Запорозьке, годитися між собою, тільки в згоді наша сила. Нас хочуть порізнити москалі…

– А ляхи ще більше! Цар нам гроші дає… – знову той дзюбастий. – Ти ж нам не даси! – И ще голоси. Їх покрив громовий бас:

– Таж дайте сказати!

Пошук на сайті: