— Винуватий сам…
Матвієві зшерхло в горлі, під очима забриніли сльози.
— Несу хрест… Рідна кров… — і зовсім вилетіло з голови, що мріяв про отаку зустріч і хотів попросити в гетьмана абшиду.
— Поспокутуй ще трохи… гріх свій. — І вже інакше, довірчо: — Що думаєш про пакт? Що козаки гомонять?
Матвій намагався і догодити гетьману, й сказати правду:
— Мені всі статті гарні. А козаки… Всіляке гомонять. Одні кажуть — вони нам на велику користь. Інші таки бояться ляхів. Мовляв, пили кров… і зараз обдурять. А чимало й таких, що не тямкують.
Виговський подосадував, що навіть цей козак, зичливий йому, не вповні все розуміє.
— Так треба. Поки що… Немає в нас іншого викруту. — Й повторив: — Поки що. Втямив?
— Так, — хитнув головою Матвій, хоч втямив не до кінця. «Гетьман хоче з часом і ці пакти одмінити?»
— Одіб'ємось од москалів, тоді…
— Кажуть, — обережно мовив Матвій, — під Севськом війська московського гибіль…
— Неправда, — рішуче заперечив Виговський. — Розсіяне воно по пограничних містах. Не важилося вийти на нас. А я хотів… За одним разом.
А сам пригадав останню старшинську раду, на якій схиляв полковників бити на московські міста — Білгород та Путивль — і вимагати, аби видали бунтівників, котрі ховаються по них. Старшина на те не пристала, посилаючись на невдалі спроби під Камінним та Олешнею.
— А що в сотнях про це кажуть? Матвієві до жару в грудях хотілося догодити гетьману, одначе, пристудивши той гарячий жар, змусив себе сказати:
— Потомилися козаки… Чутки ходять, що серби і татари наші села шарпають… Втікають козаки з сотень. У нас уже восьмеро втекло.
— Знаю, — нахмурив брови гетьман. — Ти не збираєшся втікати?
Матвій підвів змарніле обличчя.
— Я з вами до загину.
— Ну, гинути нам ще рано, — трохи прояснів обличчям Виговський. Кінь під ним нетерпляче перебирав білими копитами. — Послужи ще трохи, — й попустив повіддя. Ледь перевисаючи на лівий бік, помчав полем.
Матвій вів Зірку в поводі й міркував, що вони з гетьманом думають про одне й те ж, і це його трохи дивувало: гетьман від нього на хтозна-якій відстані, може стоптати, звіяти з світу, як порошину, а й сам… порошина… Бо ж — смертний. Порошина для вищих сил… Але яких? Ті сили звідки? З неба чи породжені тут, на землі? Адже все оце — від них, людей. Від їхньої жадоби, захланності, але й прагнення добра, правди. Людина потинає людину, люди — людей. Нам, українцям, випало жити на спокусу іншим, але через що? Чи через те, що ми такі… гречкосії, не хочемо чужого, не важимося на чуже, не розпалили в собі жадоби, чи через те, що не знаходимо однієї, власної, правди, а хапаємося за ту, котру нам підсовують? І гриземося поміж собою, возвеличуємося один над одним. Менші — над ще меншими, більші — над більшими. Всі хочуть в отамани, ніхто не хоче коритися, визнавати над собою влади… Влади — якої? Може, вона в нас не така, як у інших? Там цар, там король, цісар або султан, і все в його руках. А ми збіглися, скричали когось на найвищий уряд, і кожному кортить скричати свого… Нині обрали Виговського. Мудрий він чоловік, а чи такий вже, щоб тієї мудрості вистачило на всіх? Й скільки в нього ворогів… Але Матвій ніколи не одступиться од нього.
Помітив, що на лівій передній нозі кобили хляпає підкова, зупинив Зірку, підняв їй ногу й відірвав підкову та заховав до кишені. «Доведеться платити ковалеві, щоб перекував». Далі Зірка йшла накульгуючи. І знову думав про розмову з гетьманом, не знав, радіти цій стрічі чи досадувати на неї, шкодувати на власні правдиві слова (міг їх не казати, дужче сподобатися гетьману), чи ні. На колодках біля напіврозваленої клуні (вже лежали сохи і крокви на нову клуню) сиділи козаки, гомоніли.
— Під Сєвськом московське військо стоїть, — голосно казав Сидір, притоптуючи великим пальцем тютюн у муругій люльці. — Ось-ось рушить на нас.
Іншим разом він би не зачепив Сидора, адже поклав уникати його, не помічати. Але нині, після зустрічі з гетьманом, не стримався. Зупинився й запитав:
— А ти звідки знаєш?
Сидір з несподіванки сторопів:
— Купці приїздили…
Матвієві заманячила на овиді пам'яті темна хмарина, гостренький шпичок ввіп'явся в серце. Справді, з-під Сєвська в козацький обоз безперестану їздять москалі, купці та стріль ці, точаться торги та переторги, точаться розмови. Матвій ні до тих торгів, ні до тих розмов не вступав, а от Сидора кілька разів біля московських возів бачив. Чого він там крутиться? Торгувати в нього мовби нічим. І чому гетьман допускає ті наїзди-приїзди москалів, чому не відтрутить їх, не поставить варту? Якщо поклав одколотися од них? Малі козацькі партії шарпають збройне московські села, стрілецькі загони шарпають села українські, а в обозі ті й ті «товчуть одну ступу». Треба б сказати гетьману, щоб поставив варту. Але як він тепер скаже…
— Брешуть купці, як попівські пси. Немає під Сєвськом московського війська.
— Яка це кума тобі нашепотіла? — глузливо запитав червонопикий козак з відрубаним вухом.
— Така кума, що вміє й рота заклепати, — раптом гостро відказав Матвій. — Дозорці приїхали. Побували під Сєвськом і поза Сєвськом. Вчинили повний вивід. Не треба бридити дурного, лякати самим себе. Гетьман краще знає, що робити.
Й смикнув за повід Зірку.
[Гадяцький трактат неоднозначно оцінюється козацтвом та селянами. Москва починає збройну інтервенцію проти України, але під Конотопом московське військо зазнає нечуваної досі поразки. В цій битві гине і Супрун, який воював на боці Москви.]
XX
<…>
Ледве зійшла з луки вода, Виговський з усім військом перейшов через Соснівку. Трубецькой наказав покинути шанці для приступу Конотопа й міцно обкопав табір під лісом. З міста вийшов Григорій Гуляницький з обложенцями, їх лишилося дві з половиною тисячі — без коней — коней поїли за дванадцять тижнів облоги, — це йшли не люди, а тіні, їх гойдав вітер.
Другого липня Виговський міцно вдарив на московський табір, московити вистояли, проломи заладнали, але появилися проломи у їхній вірі та впевненості, вони почали відступати, на переправі через Єзуч козаки знову вдарили на них й дуже багато московитів потопилося. Все ж ратники встигли окопатися на житньому полі, й отако, осипаючи довкола свого обозу часті шанці й вали, московити відступали до Путивля; в одному з таких приступів уламок ядра, яке розірвалося за кілька кроків від Виговського, забив під ним вороного румака, другий великий уламок продірявив кунтуш та жупан, але самого гетьмана не зачепив. Розшарпане, згнічене московське військо відступило до Сейму, а далі кинулося навтьоки й замкнулося в міцній Путивльській фортеці.
…На раду в таборі над Сеймом старшини зібралися в просторому гетьманському наметі, на вікові кованої скриньки була виставлена для всіх ступка тютюну турецького й одчинені обидві вилоги — аби виходив дим. Він валував з намету, наче з гути. Запашний гетьманів тютюн курили всі разом, але говорили нарізно, зчинилася сварка.
— Підемо, а татарин наших жінок та дітей хапатиме.
— Не дотремо московитів, вони знову військо зберуть.
— Не зберуть. Козаки пориваються додому, жнива не за горами…
— Там роботи — гибіль. І корму коням немає, на десять верст кругом жита викосили…
Одні полковники поривалися на Путивль, вимагали від гетьмана взяти місто в облогу й донищити московське військо до решти, інші наполягали на тому, що ворога скурано, прогнано з української землі і треба вертатися, мовляв, немає для чого даремно тратити козацькі життя. Єдності не було, а де немає єдності, там немає й бойового духу.
Гетьман довго мовчав, хмурив ледь посріблені на кінчиках брови й врешті сказав:
— Я зняв зі стіни шаблю, щоб лишень прогнати з України московське військо, яке чинило нашому люду кривди й плюндрувало край. Я не хочу воювати з царем та народом московським і попирати кіньми їхню землю. Ми пошлемо цареві замирення й житимемо з ними, як добрі сусіди.