Гетьман під'їхав до воза. Не злазячи з коня, розглядався. Сонце світило просто в очі, і йому було погано видно обличчя козаків. Оглянувся назад і побачив табуни коней, які паслися на толоці, й козаків у сідлах, котрі стерегли їх, і побачив кілька карет понад дорогою; пошукав очима затяжців: вони стояли строєм біля містка через Красну. З-за горба вихопився коршак й, побачивши стільки люду, неначе підкинутий не видимою рукою, шпарко замахав крильми, потягнув на Трипілля. Поткнувся з тієї самої сторони з коровами пастух — гнав їх на обід — і не міг пробитися, завернув назад.
Гетьман зробив порух, щоб злізти з коня, до нього кинулося двоє козаків охорони, але він показав очима — мовляв, не треба, — долаючи пекельний біль у коліні, підвернув коня так, що ступив просто на воза й кинув козакові повіддя, мовивши тихо:
— Нехай стоїть тут.
Пошукав поглядом политаврщика, той сидів під кущем, палички стриміли за поясом. Спершу Виговський хотів у кого-небудь запитати, чи били в котли на відкриття ради, а тоді подумав: якщо й били, те відкриття нечинне, подав политаврщику знак. Той неохоче вибив дріб.
Повіяв вітер, пострілом ляснула велика корогва, й гетьман здригнувся. Він мовчав, дивився в товпу. Гомін потроху вщухав, але не скрізь. Ті козаки, які були ближче до воза, опускали очі. І враз гетьмана обпалило жаром: блукаючи поглядом, на штовхнувся на гурт запорожців, посередині того різномасного гурту кругліла лялькова, недоросла голова Юрія Хмельниченка. Юрась повернув голову трохи вбік, йому на вухо щось шепотів червономордий, носатий запорожець. Виговський подумав, що Юрій приїхав неспроста, що приправу на куліш, який має зваритися нині, збирано не з однієї сторони, не з одного городу. Й оті сірі, схожі на мишей людці, котрі шмигають попід руками в козаків, опинилися тут не випадково.
Так і не дочекавшись повної тиші, гетьман розпочав:
— Панове рада! Як і попередник мій, славної пам'яті Богдан Хмельницький у всіх випадках за свого уряду чинив усе з відома й згоди вашої (покривив душею, але куди подінешся), так і я погоджую все з вашою волею, для цього й скликано отсю раду. В Євангелії сказано, що є час розкидати каміння і є час його збирати. Ми довго його розкидали, і нинішня година є годиною до збирання. Годиною праці, злагоди та миру. Погляньте, як поруйновані цілі полки на тогобічній стороні, і в полках Полтавському, Лубенському, Миргородському…
Й одразу ж пролунало:
— Чи не ти їх руйнував і кров проливав! Яко Авелева, вона кличе до відплати.
Виговський застеріг, що кричали запорожці, й повернувся до них обличчям:
— Новим пролиттям крові, помстою нічого не наживеш. Не виореш нею поля й не збудуєш з неї світлиці. Я шкодував і шкодую на пролиту кров, але обагрилися нею наші шаблі не з нашого ранкору, не з нашої вини. Ми мусили боронитися й перемогли…
— І пішли під ляха.
Кругле, дзюбаєте обличчя, злі-презлі очі. Й ще одне поруч — великий лоб, важке підборіддя, а поміж них — пипоть носа. Крикнули в дві горлянки.
— Про ляхів потім… — По натовпу прокотився шелест, гомін («Зараз кажи, чого крутійствуєш»). — І про москалів, і про ляхів… Але я прошу спокою. — Не помітив, що приклав до грудей руку. — Спокою та розважливості. Тільки добром можемо залагодити наші справи. Інакше надія одурить нас. Звертаюся до вашої мудрості, до вашої совісті. Не даймо розшарпати себе. Шарпанина, незлагода — найбільша наша біда. Коли одне тягне за гнуздечку, а друге за хвоста, кінь стоїть на місці. Прошу вас, сиві та буйні голови, славне Військо Запорозьке, годитися між собою, тільки в згоді наша сила. Нас хочуть порізнити москалі…
— А ляхи ще більше. Цар нам гроші дає… — знову той дзюбастий. — Ти ж нам не даси! — Й ще голоси. Їх покрив громовий бас:
— Таж дайте сказати.
Виговський спробував підійти з іншого боку.
— Я знаю, тут, на раді, є багато мудрих голів… Але якщо кожне слухатиме тільки себе, спричинимо до лиха. Прошу вас, потримайте ваші думки й поради при собі й не повставайте проти думки громади… Це я вам кажу, — раптом не втримався (на що одразу ж і пошкодував), гримнув на дзюбастого та другого з носом-пиптем, які кричали без угаву, не давали говорити. В натовпі закричали, засвистіли, найдужче пускали гомони запорожці.
— Ми — громада. А ти нам ніхто. Як порішимо, так і буде, — дзьобастий.
Чи не вперше в житті Виговським оволоділа така лють, що, май волю, посік би на капусту обох заводіїв. Але бачив, що тут його волі вже майже немає, навіть не міг зупинити розбурханий натовп. Й тоді на воза вирвався Гуляницький, вистрілив угору з пістоля:
— Тихо!
— А то що? — здалеку.
— Стрільну в твою дурну пику.
— А ти спробуй!
І все ж на якийсь час натовп угамувався. Але Виговський уже розгубив усі думки.
— Після такої перемоги ми можемо самі панувати в краї. Обирати свій уряд, своїх суддів, бурмістрів та райців. Ми ніколи не мали такої можливості…
— Так нащо ж ти нас ляхам продав?..
— Ми уклали договір на конфедерацію…
— А що це таке?.. Нею закусюють?
— Під рукою короля чи ні?
— Під рукою, але як рівний з рівним. Стаємо вільним народом, державою Руською…
— А ти — князем? І знову буде шляхта?
— Шляхта — наша. З вас, козаків.
— Не тре-е-еба нам шляхти! Натерпілися! — заревло кілька десятків горлянок.
У гетьмана палало обличчя, він задихався:
— Вас купляють. Вас намовляють…
— Ти — вже куплений.
— Він хану кримському продався, хоче поновити Астраханське царство!
Либонь, нічого дурнішого не можна було вигадати, але, виявляється, безглуздість має велику силу. Розбурханий натовп забирав по краплі у гетьмана його впевненість, рішучість, плутав думки, розсіював увагу. Він бачив, що щось рушиться, що земля випорскує з-під нього, але ще сподівався втримати її під собою і натовп під своєю рукою. Оглянувся, шукаючи підтримки в генеральної старшини, сподівався, що вона стане поруч нього й це переломить раду в його сторону. Але старшини відводили очі, кожному боліло тільки своє: одному — добутий статок, другому — високий уряд, ще іншого спопеляли заздрощі, комусь не подобалося високодумство гетьмана, в декому світилася повергненням гетьмана булава. Уманський полковник Михайло Ханенко, який клявся захистити гетьмана «зубами та шаблею», микуляв очима, Носач позирав відверто глузливим поглядом, Тетеря взагалі зашився в натовп, Дорошенка не було — сам послав у степи проти татар… Й ревів зварйований підмовниками натовп, ніхто не хотів приглушити злого, розшалілого чортика в душі. Нехай все йде на погибель, на хух, аби мені викричатися. А що буде потім…
Наперед посунули запорожці. Й приступили ближче полтавці, переяславці з Цюцюрою, ніжинці з Золотаренком. Ці дивилися відверто вороже, озлоблено, хижо поблискували очі, в'їдливо ширилися роти.
— Ви, пси смердючі…— Гукнув Гуляницький. — Нема на вас управи… Ви хочете… Страх згубили… Мерзотники! — Й розлютив доконечно раду. Тріснув постріл, куля цвьохнула над вухом у Гуляницького. Він рвонув на грудях сорочку:
— Стріляй, падлюко! Я в бою не втікав! — Стояв розвихрений, рвійний, розпашілий, чорнявий, розчервонілий, гарний, як присуджений до страти янгол. Виговський також не похитнувся від посвисту кулі, але йому шерхло в горлі, не ставало повітря в грудях, він ще раз спробував повернути фортуну в свій бік:
— Ви нічого не знаєте! — гукнув щосили. — Послухайте пакти, а тоді кажіть. Як скажете, так і буде. Пакти послухайте!
На воза вилізли Верещака та Сулима. Верещака тремтячими руками дістав з-за пазухи аркуші, рівняв їх.
— Слухайте Гадяцькі пакти! — гукав Гуляницький, але намарне.
— Не хочемо слухати лядських зброднів!
— Забирайся геть. Воліємо Хмельниченка гетьманом.
— То не лядські збродні, ми самі укладали ті пакти!
— Брехня. Їх шляхта накурликала!..
— Таж не крути довбешкою, дай послухати!