— Захистимо наші права і вольності, не дамо одягнути на наші душі кайдани! — зірвався в кінці на крик носатий чоловічок і підняв таку дужу хвилю галасу, що з церковної бані знялися голуби й полетіли в бік Ворскли. Над головами злетіло:
— Кошарного в отамани, Кошарного! Гарно балакає.
В отамани обирали тих, хто найдужче гукав з паперті або говорив складно.
По тому на паперть збігали інші промовці, посполиті й козаки, і деякі старшини, ці здебільшого говорили про права та вольності, закликали боронити Україну від супостата, але не казали від якого, ці, либонь, також сподівалися високих урядів, якщо їхня сторона візьме гору. «Тепер у нас кожен голова, кожен може порядкувати сам і уряд справляти». «І через те молодші не слухають старших, сліпці показують дорогу глухим, а глухі вчать їх співати псалми, жінки п'ють горілку нарівні з чоловіками, рядові козаки віддають веління сотникам і полковникам і ні до кого немає пошанівку», — подумав Матвій. Промовляли й січовики, ці особливо чорно лаяли Виговського, казали, що вибрано його не по правді, — запорожці на раді не були, намовляли не коритися гетьману.
Товпа то принишкала, то знову вибухала ревом та галасом, товпа ніколи не мислить, не розмірковує, їй не важливі глибокі аргументи, істини, вона живе радістю або ненавистю. Частіше ненавистю, злобою та ярістю. Очі в усіх жахтіли, й Матвій вдруге подумав: «який страшний се вогонь». Злоба, нетерплячка, сподівання помсти злютували людей у такий корж, в таку цеглину, якою можна було вбити будь-кого. Тут ніхто не дивився в себе, тут не було власних думок, слів, бажань, всіма володіла чиясь одна воля, чиєсь одне бажання, якому підкорялися всі.
Тут пахло кров'ю.
— Поб'ємо старшину. Пішли шарпати Дрімайла, нашевкав добра, крові напився.
Хтось вже зводив рахунки, але шарпати Дрімайла поки що не поспішали — відклали на потім. Бо — ще чогось чекали. Вже всі добряче потомилися, коли з церкви вийшов Мартин Пушкар —причащався — у гороховому жупані, в малиновому, старенькому кунтуші наопак, зупинився на паперті, розправив сутулі плечі, — вже старий, намагався молодитися, виглядати хвацько — зорив поверх голів кудись у далечінь. Матвій подумав: «Не може бути, що його не змагають сумніви, заварив таку круту кулешу, а хто знає, кому її доведеться з'їсти? Можна й похлинутися нею…» Не схоже було, що та кулеша вичахне. Полковника змагало непомірне честолюбство, честолюбство непогамоване, а що життя до бігало краю, довше чекати не міг. Здебільшого старість обережна, бо ж скільки разів чоловік обманюється за життя, скільки разів наражається на небезпеки з власної гарячковості, а ще ж його обдурюють і підманюють сухозлотицею, старість знає, що придбати щось важко, а втратити можна в одночасся, що майже всі людські вчинки лихі та підступні й що найбільший ворог людині вона сама, але ж вона й надто спокуслива до слави, надто честолюбна, жорстока й водночас може розчулитись до сльозливості, хвастовита. Молодість може з одрубу кинутись на смерть за права та офірувати себе комусь іншому, повірити безоглядно та щиро, через те вона так часто віддає себе разом зі зброєю в руки всіляким пройдисвітам, авантюристам, котрі водять її по нетрищах, а в скрутні хвилини залишають напризволяще.
Передні кинулися до полковника, щось його запитували, і він прорік з паперті:
— Всі будете козаками, всі будете панами. Москва нам знак подає, цар обстоює бідних людей і обіцяє поважати наші права та вольності.
Він був утомлений, не схильний до довгих промов і зійшов з паперті.
— Це ж неправда, — казав по дорозі до Драбового двору Супрунові Матвій. — Хіба не знаєте, не бачите, що з Московщини на Україну товпами пруть панські холопи. Од добра втікають? Їх там гнуть у три погибелі. В Московщині давно немає жодного вільного лапотного чоловіка. Холопи там усі. На панів сутужать. За цей недовгий час від царя надійшло два укази, щоб тих втікачів виловлювали і назад до своїх панів у залізах повертали. Навіть бояри там пишуться холопами…
— Може, воно й так, а може, й ні. Як би то не було, але в нас сього не буде. Цар обіцяє всім посполитим рівні з козаками права і вольності, і маєтності поділити поміж усіма порівну.
— Так є маєтності, нажиті батьками, дідами… — Й подумав про спалену луку, його поривало запитати про те Супруна, одначе не знав як і боявся, що по тому між ними може розладнатися не тільки розмова, а будь-яка злагода.
— Все одно — порівну…
— І як ти їх розділиш?
— Знайдемо спосіб… — В голосі переконаність і ярість. Добалакували ту балачку за столом у Максима Драба. Матвій прихопив у корчмі по дорозі дві карафи доброї горілки й двоє кілець ковбаси, в'язку тарані, й розмову було чим засмачити. Похмурий з вигляду, але добрий і полохливий Драб або мовчав, або згоджувався з обома співрозмовниками, й вони, зрештою, перестали звертати на нього увагу.
Тільки один раз, пожувавши шматочок тарані, закинув до примирення:
— Читали нам гетьманів універсал. Він пише: пождіть, хлопці, трохи, вийде полегша всім…
— А так, — підтримав Матвій. — Треба зачекати, настане мир, налагодиться життя…
— Всі можновладці брешуть: пождіть, щастя для вас потім. А самі не ждуть…
— Еге ж, всі хочуть добре жити зараз, — невпопад докинув Драб. — Щоб і борщ з хляками, і карасі в сметані…
— Кажу ж, собі гребуть…
— Чому? — запитав Драб.
— Бо… не вірять у Бога, — сказав Супрун.
— Не вірять у Бога? Що ти кажеш, — вимахнув ложкою Драб.
— Ну… Вірять. Але так… Ніби Бог їх не бачить.
— А Пушкар що, від себе одгрібає? — мовив Матвій.
— Пушкар хоче, щоб для всіх…
— Те ж саме… Потім, як москаль ухоркає… В холопи… У вас уряди позахоплювали горлопани, стало краще? Отож бо…
— Й старі всі при ділі… На тепленьких місцях… — обережно мовив Драб. — У торгівлі, в канцеляріях, у конторах провіантних…
— Як же так?
— А хто зна, — знизав плечима Драб.
Блимала в рудому — забивало в осінні негоди, затекло — кутку лампада, стріляли живицею на свічаді — під витяжною трубою — в «бабі» — глиняній грудці з дірками — соснові скіпки, які Драбиха міняла одну по одній, а тоді перестала, бо й начаділо в хаті, та й зрозуміла, що світло гостям ні до чого — чарка та ложка рота не минають, і слова вух також, і вони сиділи в жовтуватому півмороці.
—…А хіба в ляхів не хлопи? Хіба твого батька й тебе самого осавули не ганяли в поле нагаями? — вернувся до попередньої розмови Супрун.
Се була правда, Матвій не знав, що відказати.
— Там холопи, а там хлопи… Однаково. Ми чужі москалям… Взують усіх у постоли, як власних мужиків…
— Якщо всіх у постоли — нехай. Ліпше, ніж злизувати порох з лядських чобіт.
— До чого тут ляхи? Гетьман хоче, щоб ми нікому не були під шапку, жили самі по собі.
— Хто се тобі сказав? — глузливо скривив вузькі смажні губи Супрун, і його тонкий вус засмикався.
— Сам чув, — збрехав Матвій. Бо чув не він, а покойовий, і розповів йому. «По раді Чигиринській прийшов до гетьмана Богун. І отако, прямо — ти ж знаєш Богуна: «В який, гетьмане, бік хилишся?» А гетьман йому: «Ні в який, Іване. Стоятимемо самі по собі. Сотворимо на руїновищі Польщі вільну Україну. Дасть біг сили… А розуму вистачить власного. Хміль почав, та в кінці звернув з дороги. Я не зверну». «Дивися, не зверни, гетьмане», — Богун йому. Ще й по тому поцілувалися. Богун однаково ненавидить і Москву, і Варшаву».
— Богун, то так… Вітровійний тільки він.
— Ну! Богун вітровійний!..
— Авжеж. Але й чесний. Не крутій. А гетьману я не вірю.
Шляхтич, він і є шляхтич… Матвій образився.
— Не шляхтич, а шляхетний.
— І шляхетність його дірява. Потягне він таки нас під ляха. — Жовта тінь від кібцюватого Супрунового обличчя на стіні була схожа на тінь птаха. — У Москві цар… Самодержець, тверда рука. А ляхи тільки що: «Не позволям». Що шляхті забандюриться, ,те король і робить. А цар — дзуськи.