Він своє віднайшов зразу, в куточку кімнати, яка прилягала до світлиці. Але з того свого місця бачив і гетьмана, й тих, що сиділи побіля нього… Виговський мочив у чарці губи — міцних напоїв не любив, і якщо можна було не вдавати з себе відчайдушного пропийголову-козака, не вживав їх, і бенкет цей не стільки гулянка, безпечна й весела, не відпочинок, скільки огляд сил. Найперше —родичі, брати Данило, Костянтин, Федір. Особливо Данило — перший порадник, гетьманова підпора, він — в'яже докупи, в поміч йому й іншим — одружений на смяглявій, веселій Катерині, старшій дочці Хмеля, молодша — тиха, як літня вода, Олена — за Іваном Нечаєм, братом Данила Нечая, про якого вже й нині співають пісні кобзарі, отож обоє з ним у злуці. Василь Золотаренко — рідний брат третьої жінки Богдана, мовби й ніякий не родич, а мовби й входить до сього кола, одначе цей собі на мислі, лестивий і привітний, а булаву з думки викинути не може. Першою дружиною покійного гетьмана була сестра Якима Сомка, сьому діамантові відсвіти з булави також пропекли дірку в голові, одначе поки що обоє з ним, пораділи б з його смерті, зчепилися б між собою, як люті пси, але при господареві — зась, Юрій Немирич не родич, але певнішої людини в геть мана нині немає — рейментар затяжних військ — всіх отих найманців у панцирях і без панцирів, з кожним з них вміє погомоніти на його мові, і тримає всіх їх у руках, а без того наброду гетьманові зараз не обійтися; по той бік столу палахкий, звитяжний Богун, Петро Дорошенко — козак валечного клича, красень і мартопляс Григорій Гуляницький, Михайло Ханенко — чоловік нишковий, собі на мислі — все це полковники досвідчені, пороховим димом обкурені, військо вий вишкіл пройшли під корогвою Хмеля. Таких звитяжців нині немає ні в поляків, ні в Москви, а може, й по всій Європі.
Якби ж тільки мислили в одне. Він… — вознісся над ними. Серед них є друзі й приховані недруги, заздрісники. Й ті й ті ходять довкола нього, як звізди довкола місяця. Одні ходять охоче, інші по неволі. Сподіваються на винагороди, бояться кари… Все в нього, гетьмана, ніби добре й усе нетривко. Ті, що за нього, лихої години можуть одхитнутися, ті, що проти — не прихилитися й за доброї години. А треба б прихилити всіх. Не шкодує грошей, нагороджує маєтностями. Собі під руку взяв Чигирин і Гадяч. Декотрі за дарунки вдячні щиро, інші тільки вдають щирість. Тепер йому вгадувати правдиву щирість важко. Навіть найближчі, з ким донедавна їли сухарі з одного мішка, починають лестити: «Ну, ти, гетьмане, й загнув гака! Я б зроду до такого не додумався». Ось і вгадай: каже правдиво чи лестить. На цьому майже всі державці ловляться. Починають вірити у власну мудрість, непогрішимість. Вірити у мудрість і непогрішимість державця мають підлеглі. А сам він повинен проглядати сутінь лестощів оком розуму. І в усьому сумніватися. І все ж полковники в нього чудові! Якби тільки під їхні перначі стійкі, бойні полки… Заразою не ушкоджені. Зараз та розповзається, зачіпає все нові й нові полки та сотні. Вже ушкодила й Миргородський полк — Лісницького зсунуто з уряду й на його місце викричано Степана Довгаля, Пушкаревого полигача, й тепер той Довгаль посилає в Москву на гетьмана наклепницькі листи. Колотить Запорожжям, як чорт ковбанею, Яків Барабаш, Запорожжя — то поважна сила, січові корогви звабливі й не потьмарені для всіх козаків, гетьман змушений поста вити застави, котрі б не пропускали на Січ порохового та хлібного перевозів, хоч і розуміє, що застави ті з одного боку одгороджують од своєвольної, розбійної Січі його полки, з іншого — його самого, гетьмана, від тих полків, від простих козаків. Але найчорнішою заразою, найбільшим чиряком на білому тілі Гетьманщини є Пушкар. Множить і множить доноси, вже його гінці на дорозі від Полтави згубили стільки підків, що ними можна б обкувати цілий комонний полк. Викохав полтавський полковник чемерицю й поливає її щедро. І Москва не повідбиває йому руки, навпаки, приймає та ниже на один шнур всі наклепницькі супліки. Й не просто приймає… Хитрово, котрого гетьман гречно вітав у Переяславі й напував солодкими медами, який божився Виговському в дружбі, з Переяслава поїхав до Пушкаря, котрий отаборився у Гадячі й кілька разів шарпався на Переяслав і зупинявся, обійнятий страхом, відходив назад. Хитрово обвішав Пушкаря соболями, обсипав золотом, запевняв полтавського полковника у царській милості, висловлював свою прихильність до нього. Москва грала в дві труби й щодалі голосніше. Цар кликав Виговського, грізно наполягав, аби їхав до північної столиці, в Путивлі вже наготували й підводи для нього, і супровідну варту, а гетьман вигадував усілякі приключки, посилався на недобрі звістки: король польський змовляється з шведами й хоче рушити на Київ та Москву, й велика литовська сила скупчена на границі, татари вже вихрять на Киселях з великою потугою — не можу я покинути край у такий час. Виговський знав, що в Москві йому продиктують умови, після яких від українських давнин, від українських вольностей залишиться хіба що шабатурка. Пушкар же наперед обіцяє цареві підписати будь-які пара графи, будь-які пункти, й Москва рішуче стає на його бік, хоч про людське око рає йому не ворогувати з гетьманом. Після Хитрово до Пушкаря приїхали стольник Іван Олфімов та шляхтич Нечипір Волков, вивідували, підбурювали, а на миру вдавано настановляли, щоб не бив на Виговського. «Яко вірний підданий його величності, я відкинувся від властолюбства Виговського й прохаю як собі, так і всім вірним підданим його величності царської оборони та ласки», — відповідав ворохобний полковник. Він послав до Москви значного полтавського товариша Івана Іскру з карткою, на якій списав усі негаразди гетьмана, трохи не від народження, називав його зрадником і намовляв усунути від гетьманства.
Було над чим замислитись гетьману. Почував свою від повідальність перед Україною, яку любив палко, й та любов перемішувалась у серці з гнівом на Пушкаря та пушкарівців, на всіх тих, хто ставав йому на дорозі. Не знав, на яку кладку ступити, де шукати опертя та підмоги. На союз, який у кінці життя укладав Хмельницький, нині надії не було: Швеція загрузла у війні з Данією. Ракоція погромили австріяки, Литва ледве дихала. Гетьман далі зволікати не міг: стягнуться по весні води, й розжохувана північними вітрами пожежа по сухому почне ковтати волость за волостю. Вже он і зараз отаман Донець, котрий побував у Москві посланцем від Барабаша, двічі добігав майже до Чигирина: побив багато людей, попалив села та хутори і скрізь поширював чутки, що по траві буде нова рада в Солониці й Виговського зсадять з гетьманства та оберуть Пушкаря. Отож, зібравши на Благовіщення старшину, сам гетьман ніякої благої вісті їй подати не міг, навпаки, хотів промацати її, почути її раду.
Спочатку трохи повеселилися: найперше розсмішив усіх Гуляницький: приніс у хустці на таці гіндичку, буцімто засмажену в тісті якимось особливим способом, поставив тацю на стіл, а гіндичка раптом підвелася й подибцяла по столу — вона була тільки обліплена тістом, далі Тетеря так конозисто закрутив тоста за Богуна на його знаменитій буланій кобилі, так завертів, що виходило, буцім пропонує пити не за полковника, а за його кобилу. Розвеселилися, наче школярі, у Носача тремтіли від сміху щоки, в гетьмана злетіла з чола одвічна тінь задуми. Але по якомусь часові розмова перекинулася на Донця, далі — на страшного прибиша Яцупу, який шарпає багатих людей і має свій катівський триб — топить їх у річці в сітях, і вловити його неможливо, бо він і його комишники перевдягаються то в монахів, то в іноземних затяжників, старшини стали серйозні, й гетьман закинув першого гака:
— Отримав я, панове добродії, через путивльського воєводу з Москви указ правувати мені туди… З чим їхати — не знаю…
— З чим — то невелика докука, — мовив Гуляницький. — Для чого?
— Стати перед ясні очі його величності, — скромно й покірно мовив Виговський, та так, що можна було розтлумачити на обидва боки: мовив щиро, мовив у кпин.