— Ти ж не красна дівиця, — скривив над кухлем масні губи Ханенко.
Гуляницький дивився на п'ятисвічник, який стояв перед ним, дві свічі згоряли швидко, наче людські життя, три — повільно:
— Повезти в нас є що… А що привезеш?.. Москва вимагає нових статей. У Переяславі ти їх не підписав…
— Хоч і робив уступки… — Богун.
— Усні, — зазначив гетьман. — Вони сили не мають. Розуму не доберу, що його чинити, куди повернутися…
— А що тут добирати, — гукнув Ханенко. — Якщо по їдеш — на нашу погибіль. А може, й на власну. Хміль не їздив, і ти не їдь.
Його підтримали всі задніпрянські полковники, загомоніли разом, виповідаючи доводи на те, що їхати гетьману до Москви — погибільно. Гетьман виловлював виделкою з тарілки гриба, виловлював думки й все дужче ставав на рішенні, що зволікати довго не можна, треба бити на Пушкаря, поки він не набрав великої сили. Те саме раяли йому й полковники, одначе не всі були впевнені у війську. Й не всі брали в одну руку: з ким бути в подальшому — з Москвою чи Польщею? Задніпрянці дужче хилилися в польську сторону, лівобережці — в московську. За столом стояв гомін. Річище розмови розбилося на струмені й потоки, струмінці й допливали, розмовляли по двоє, по троє, перегукувалися через столи. Чернігівський полковник Іоаникій Силич перепив, ліз чоломкатися до гетьмана й цілував його в губи (і всім було видно, що гетьману неприємно) й до всіх чіплявся; виголосив віншувальне слово гетьману Павло Тетеря, а в ньому сказав, що гетьман дбає «pro publico bono»[1][1] — й Силич закричав на всі світлиці: «Не говори по-лядськи, кажи по-нашому», той лишень огризнувся, що з таким неедукованим чоловіком взагалі розмовляти не хоче, й Носач важко звівся за столом:
— Ти свої лядські викрутні облиш…
— А ти свої московські витрішки, — визвірився Тетеря. Хмурилися навіть білокрилі янголи, розліталися вусібіч, Голуб-Дух схилив свою красиву голівоньку, приплющилося Всевидяче око: картина так і називалася — «Всевидяче око», висіла над столом, на всю стіну.
Виговський гримнув кулаком по столу: півнів розвели. Аби відвести від небезпечних розмов й надати бенкету вишуканості, шляхетної принадливості, Юрій Немирич зажадав:
— Хочу келиха з білої руки пані гетьманової. Побігли по гетьманшу, й незабаром вона прийшла. Вичавлювала на бліді вуста усмішку, намагалася вдавати з себе гостинну козачку-господиню, одначе крізь козацьке вбрання з кожного позирку, з кожного подиху і поруху проступали панськість, лядська шляхетність, була з князівського роду Стеткевичів, Виговський привіз її в Чигирин у золоченому ридвані, за яким скрипів цілий обоз з покоївками, французькими кухарями та іншою челяддю. Не малася погордливо, відзначалася стриманістю і розумом, але стара чигиринська челядь не переносила й духу її, — так собача зграя не терпить поміж себе вовка, хоч би яким домашнім, покірливим, собачим він не здавався.
Челядник наливав з турецького роззолоченого кухля, гетьманша подавала келихи, вітаючи гостя усмішкою. Все було гаразд, бенкетуючі справді заспокоїлися, присмирніли перед жіночою достойністю, доки черга не дійшла до столу, за яким сидів Матвій. Поруч нього куняв рубаний і смалений у боях простий козак Кирило Куць, розбуджений Матвієвим поштовхом, він витріщився на діамантову діадему на кораблику гетьманші, на її тонке обличчя й закричав:
— Братці, шляхта! Щоб я здох — шляхта.
Гетьманша впустила келих, вибігла з кімнати, за столом вчинилося замішання, невдатного козака провели штурханами за поріг.
<…>
Благословенна пора! Благословенне життя! Проткнули торішнє перепріле листя гострі ножі півників, кущиками по лізли з землі Федорині півонії, пробудився, викинув сині бубочки барвінок — єдине зело на Матвієвому подвір'ї од Журавчиного кореня — відсадив з батьківського подвір'я; земля парувала, просила плуга, просила зерна. Чотири паровиці Матвієвих чорномурих тягали два важкі плуги: Нишпорка і В'юн орали Холерне — там у кожну руку по двадцять десятин поля і по дванадцять толоки, — Сидір волочив кіньми засіяне вчора Пшикове. Матвій готував зерно на посів на Холерному, набирав відром з кадубів і насипав у мішки в сінях. Помітив мишоїд біля одного кадуба, подумав, що треба не забути вкинути на ніч у комору кота. Насипав чотири мішки, пішов до криниці напитися, погнав у глибінь цебер на тичині, й раптом тичина вишмульгнула з долонь, брямкнув об воду цебер, заскрипів, загойдався журавель, — обірвалася і впала на землю колодка, прив'язана для рівно ваги. Напружуючись щосили, витяг цебер, вилив з нього воду, поставив на зруб, пішов до сіней шукати новий мотузок, щоб прив'язати до зводу колодку.
З сіней бачив, як Федора збирала орачам обід, але перш ніж узятися за корзину з горщиками, двічі заглянула до вмазаного в помащену білком стіну дзеркала й послинила пальця, провела по брові. Гострий цвяшок підозри кольнув у Матвієве серце. Завважив на Федориних плечах і нову шовкову хустку. «Для Каленика та Трохима?» Не помітивши Матвія, Федора з корзиною пішла до перелазу. Матвій стояв, розгублений і стривожений. Либонь, і сам не відаючи для чого, потягнув з полиці великого колійського ножа, запхнув його за пояс й також рушив до перелазу. Стежка звивалася поміж кущів, на яких почали розкриватися бруньки, на деяких зеленіло ніжне, як перша усмішка немовляти, листячко, збігала на згірки й падала у видолинки. Цією стежкою Матвій марив у останніх походах — уже купивши хутір, — і в задушливій, пропахлій дьогтем та духом міцного тютюну тиші канцелярії. Вона бігла до його грунтів і до його пасіки, пролягала через луг і діброву і в кожну пору року вела свою пісню. В ту пісню впліталися журкотіння горлиці, щебет синиці, дудоніння водяного бугая, сюрчання коників, хлюпіт води в потічках, шелест вільх і капотіння жолудів. Пам'ятав на ній кожну виїмку, кожен закрут. Вона завжди навівала йому добрий настрій. Тепер стежка бриніла тривогою.
Синя шовкова хустка перемайнула через кладку й попливла в правий бік. Матвієве серце зупинилося: на Пшикове. Сидорові Федора їсти не повинна нести, Сидір має скінчити роботу до обіду, ну, може, трохи перетягне, все одно обідатиме вдома… Матвій зупинився. Далі чорнів лан, посеред якого білів березовий гайок, навіть не гайок, а кущ беріз та ліщини. Там орачі й жниварі перепочивають в обід, там ховають барильце з водою.
Сидір був у другому кінці лану. Побачив Федору й захльоскав батогом — поспішав. Вони обоє наближалися з двох сторін до гайка. Першою добігла Федора й сховалася серед білих стовбурів. За хвилю тпрукнув на коні Сидір — вони тицьнули головами в березняк, прив'язав до стовбура берези віжки й подався в хащі й собі. Червона каламуть застелила Матвієві очі, широким вовчим скоком, грузнучи по щиколотки в ріллі, він подався до гайка. Влетів у хащу, аж затріщало гілля, перечепився, трохи не впав, виметнувся на невеличку галявину. Сидір сидів на землі… і їв вареники. Федора сиділа поруч нього. Побачивши роз'ятреного Матвія, обоє посхоплювалися на ноги. Матвій вже ледве щось пам'ятав: шарнув рукою за пояс, налапав колодочку ножа, але ніж зачепився за штани. Журавка шарпав його (мабуть, був смішний, а може, й жалюгідний), врешті вирвав і кинувся на Сидора. Той відскочив, Матвій кинувся знову, Сидір низько пригнувся, пірнув Матвієві під руку, опинився в нього за спиною, і поки Матвій розвернувся, вхопив саморобний, вирубаний з березового пакола обарок. Аж тепер отямилася й закричала Федора, й той крик ще дужче підстьобнув Матвія, він замахнувся, і в ту мить страшний біль оперезав його руку. Ніж полетів у кущі, Матвій завив і вкляк на коліні, обхопивши праву руку лівою. Сидір стояв під кущем ліщини, ощирившись, наче вовк, і спідлоба дивився на Матвія. А тоді пожбурив під ноги обарок, повернувся й зник у хащі. Тільки віття затріщало, та з того боку, куди він пішов, заскрекотала сорока. Зірвалася з місця й побігла Федора.
Матвій перечекав біль, підвівся. Світ спротивів і був немилий, єдине, що ще жило в Журавці, це — лють. Рушив по стежці, але господар, отой одвічний хлібороб, який сидів у ньому, завернув назад: поскидав із стельваг посторонки, позакидав на спини коням і повів їх за собою, покинувши борони на ріллі. Вів коні, а його самого вела тужна думка: який-бо ж він дурний, адже давно запримітив недобре й міг вивести Сидора та Федору на чисту воду, а він навісив на очі шори, жив оглуплений і обдурений. Ще тоді, як Сидір позначив бортні сосни, він хотів покласти підозру на нього, й тепер також — виломив казани й підкинув Матвієву рукавицю; Сидір хотів згладити його з світу й боявся брати увесь гріх на душу, хотів залишитися вдвох з Федорою. Матвія зморозило, він аж застогнав, аж зупинився, й коні наштовхнулися на нього; ну, чому, чому він заступився за Сидора, чому зараз не показав копівчанам на розхитані цвяхи у віконній рамі В'юнової хати, де той ночував? Телепень несосвітенний. Сидір міг і вбити його.