“Ви, ви… — раптом спалахує в мені. — А сам? Чим ти кращій за цих, нещасний егоїсте?.. Ні, я не егоїст. Я — для людой. Для них, для їхнього здоров'я”.
Хо-хо, для людей… А не для себе? Хіба ти вколював не для себе? Все — для себе. Ну, ще для сім'ї. Бо вона — твоя. Хотів, щоб любила дружина, щоб слухалися діти, щоб були тиша та спокій. Хіба це не для себе? Й навіть із сином… Оце зараз. Хіба оце все— Роговий, Онищенко, Рая — не для себе? Щоб не гризла Люба, щоб не муляв удома очі син. Спровадити в інститут і — спокій та тиша. От і маєш… спокій. Маєш Аркадія Васильовича.
Я застогнав. “При чому тут це? Те, що сталося, не має жодного стосунку до Едика, до інституту. Зрадила дружина, от і все”.
Й знову підступний, злий голос… “А сам… А сам хіба не поїдав очима жінок. А вони ж — всі чужі. Й хіба не ходив з Ларіоновим на іменини до двох мальованих краль? На невинні іменини. А там були тільки дві кралі і Ларіонов. А той бігав помолоділий на двадцять років. І веселий, як дурник. Літав метеликом, пурхав горобчиком, і все нашіптував: “Закохайся, закохайся. Ох, якби ти знав… Світ переміниться… Яке це щастя”. І ти трохи не повірші. Ти знав, що не випив його повною чарою, не відчув на всю силу, й підеш з цієї землі, гаразд не знаючи, що це таке. Ти кохав Любу, але так, як кохав би будь-яку гарну жінку, покохав за красу, а не за те, що вона Люба з доброю, глибокою і ніжною душею. Ти увесь вік, сам того не знаючи, чогось шукав. Зізнайся отако під дулом пістолета, наведеного власною рукою, — скажи правду!”
“Просто я сумував за тим. Але я но шукав. І не залицявся тоді на іменинах. Хоч жінка була дуже красива”.
“Бо не сподобалася та друга дівка…”
“Не тому, що не сподобалася. Хіба можна закохатися силоміць?”.
“Хороше виправдання”.
“Яко не є, а тільки…”
Я помітив, що вже давно йду по вулиці. Потроху заспокоювався. Хоч у грудях і далі стояв біль. Щось мовби одвалювалося од душі, живе чи мертве… Й неначе по ній пройшли чобітьми. Може, то тягнеться за чобітьми і одпадає багно? Засохле багно з кров'ю. І водночас я почував, як щось у мені помінялося. Біль лишився, але я вже дивився на все мовби з далекої відстані. Мене вже майжо не хвилювало, поступить чи не поступить мій сип, і я не думав, як поведуся, повернувшись додому. Щось у моїй душі зачерствіло, неначе взялося твердою шкоринкою. Навіть те… найстрашніше не страхало мене. Хоч висіло в голові й далі важкою хмарою. І та хмара день від дня густішала. Мені здавалося, що та хмара — однакова, темна, а насправді було но так, вона вже зробилася лілово-чорна. То — колір гангрени. А хто, як не лікар, найкраще знав той колір. Я вирішив більше не перевіряти вагу, але хіба не почував, як провисає на мені одяг? Сьогодні врапці пасок затягнув ще па одну дірочку. Мабуть, я знову розжалоблюю себе? Я лікар і не маю на це права. Лише на це не маю. На все інше — маю. Ось доведу всю справу до кінця… Тобто зачекаю, поступить чи не поступить Едик. Він поступить, і я приїду додому й кину дружині в обличчя: “Ось… Поступив. Моїми, твоїми стараннями. Радій. Проте моїх заслуг у цьому дужо мало. В основному це заслуга твоя. Твоя з Аркадиєм Васильовичем”. Отак завершу цю справу. Й тоді… Я не знав, що буде тоді. Я хотів змити з себе ці думки, розтрусити, розгубити їх, я тукав нових вражень і не знаходив їх. У книжковій крамниці купив книжку “Нечаев і нечаївщипа”. Купив цю книжку свідомо, я не хочу більше чигати вигадані припудрені історії про кохання. Ліпше я читатиму про одного з найбільших негідників свого часу.
В коридорі готелю зустрів Галину Михайлівну та Еллу. Я знову подивувався їхній дивовижній схожості, схожості в усьому, навіть у виразі облич і очей. Вони йшли, взявшись за руки, неначе дві подруги, й, прихиливши одна до одної голови, тихо розмовляли. Зі мною вопи привіталися, як з давнім знайомим.
— Ми йдемо обідати, — сказала Галина Михайлівна. — Вам місця займати?
— Не знаю, — чомусь трохи розгубився я. — Запитаю сина.
Едик обідати не захотів. Він поглядав на мене здивовано й трохи занепокоєно, мабуть, щось помітив у мені. Увечері сам закип'ятив чай і порізав ковбасу та хліб, що й сказав:
— Їж, тату. Бо ти чомусь схуд.
День п'ятнадцятий
Я провів Едика тільки до метро. Я боявся зустрітися з Аркадієм Васильовичем. І пе хотів бачити Євгена Сидоровича. Взагалі, не хотів нікого бачити. За екзамен майже не хвилювався: як буде, так і буде. Та як воно ще може бути, коли прийматиме екзамени Раїса Максимівна Тирса. Райка!
Я вернувся до номера і читав про Нечаева. Про цього чоловіка, який вважав, що людині дозволено все, що боротися можна й потрібно будь-якими засобами, аби лишень досягти кінцевого результату, про чоловіка, що зумів обдурити навіть недовірливого могутнього Бакуніна.
Вічне питання, вічна боротьба думок — що ж дозволено людині? Які вудила, які гальма потрібні для неї і коли їх включати. Гальма — такий пристрій, що, зрештою, вмикає їх одна нога. Конструюють, роблять машину десятки й тисячі людей, а натискав гальма хтось один. І вилітав скло, й розбиваються лоби, ламаються ребра та хребці. Й ніхто не повинен ридати, бо полетить під колеса. Врешті хтось примудряється вдарити по нозі, яка натискає на гальмо, й лімузин набирає все більшої й більшої швидкості, того ніхто не помічає, за кермом ніхто не стежить, в машині панують радість та свобода, радість взаємної довіри, веселощі, й раптом в божевільній паніці хтось гукає: “Стіна, попереду стіна…”
Й тоді… Тоді теж можливі варіанти. Або машина врізається в стіну, або хтось дужий хапає в руки кермо й натискав на гальмо. Порятувавши, він уже їде так, як хоче сам.
По якомусь часі не витримую, відкладаю Нечаева і їду до інституту. Чвалаю по алеї, назустріч мені ллється студентський потік. Либонь, письмовий екзамен саме скінчився. Біля “моєї” лавочки нервово тупоче Онищенко.
— Куди ви запропали?.. Ви… повинні бути на місці, — вперше одчитув він мене.
Я байдуже стенаю плечима. До нас підходить Едик. Його обличчя пашить рум'янцем. Здоровим і трохи нервовим.
— Здається, твір мені вдався.
— Дуже добре, дуже добре, — белькоче Євген Сидорович, — Вітаю, так сказати, наперед. Ну, я побіг. Так як називаються ті ліки? Раунатин? Голова дірява. — Він вдає, що нишпорить по кишенях. — У вас немає ручки? А в тебе? — Едик подає йому свою ручку, Онищенко дістає блокнот, відступає задки, шкрябаючи пером. — Так-так… По три таблетки… Перед їжею. — Повертається і йде. Він забув віддати Едикові ручку.
Я мовчки спостерігаю це лицедійство. Вдаю, що все це мені байдуже, а фарба заливає щоки. Я вчинив, як справжнісінький ліберал. Я не давав Едикову ручку Онищенку. І не наздогнав його та не відібрав її. “Коні не винні”.
Покрадьки бликаю на Едика. Хитрою тінню по його обличчю пропливав здогад. Мій син до ката здогадливий. І тонкий. Вимахує руками — після довгого сидіння робить гімнастичну вправу — й починав розповідати про екзамен.
Писав він на вільну тему. Й переконаний, що написав гарно, твір йому вдався, зачин, який придумав удома, підійшов, і цитати теж. Він подивився на мене майже переможно. “Вчись жити, пахан, — прочитав я в його очах, — і не вішай носа”.
В готелі він сам, добровільно пішов на вулицю й приніс у графині квасу та дві порції морозива. Склянку квасу я випив залюбки, а морозиво віддав Едикові — я його не люблю. Він його теж не вельми любить, але з'їв дві порції — в науку мені.
Після обіду ми валялися на ліжках, я сподівався, що засну, але так і не заснув. Я не спав уже дві ночі.
Увечері Едик пішов у кіно, а я залишився в кімнаті сам. Спробував читати, але не читалося. Сів біля вікна, дивився на фонтани, що бадьоро посилали вгору тугі струмені води. Внизу під вікнами шурхотіли шинами автомобілі, лунали приглушені голоси.