Юрій Мушкетик - Обвал (сторінка 15)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_obval.docx)Yuriy_mushketik_obval.docx305 Кб2305
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_obval.fb2)Yuriy_mushketik_obval.fb2632 Кб2181
Найбільше мені в пам'яті відпустки. Особливо одна, яку провели на березі Десни. Хоч найняли кімнату в діда та баби, але поставили в кінці городу над затокою-озером намет і спали там, рано-вранці я будив  хлопців на рибу, звечора вони просили взяти їх із собою, а вдосвіта не хотіли вставати, сиділи в човні заспані та сердиті, але сходило сонечко, пригрівало, й спивало з їхніх личок сон та вовкодухість, і наливало щічки рум'янцями, а очі рибальським завзяттям. Ми ловили карасів, пліток і краснопірок, я поставив справу так, що буцім мали забезпечити себе і маму харчами, хлопці перейнялися цією ідеєю й збирали ягоди та гриби, ловили рибу заповзято. Ті рибальські ранки на озері й досі в моєму серці. Ми прив'язували човна до очерету, вудки закидали під латаття, і в шестеро очей пильно стежили за поплавками. Кому пощастить першому... Але то не були справжні ревнощі — рибу вкидали до однієї сітки. Ті ранки особливо зріднили мене з синами. А потім ми варили під осокорами юшку й тут же, під осокорами, лягали на сіні спати й спали до обіду. Після обіду йшли до лісу або купалися на річці. Купалися всі разом, і плавали наввипередки, й бризкалися водою, і Люба розбороняла нас. Це було особливо хороше, коли вона вдавапо-грізно утихомирювала наші бунти. Вечорами читали або грали в карти — в дурня. І все мріяли впіймати сома, ставили приладу, але не впіймали.

Мабуть, це теж своєрідний егоїзм, але я почувався до кінця затніпио тільки тоді, коли зі мною були діти та Люба. Мені тоді смакувала їжа, й читалися книжки, і спи снилися лігкі та приємні. Так, так, тут мають вагу не якісь доброчинності, а егоїзм. Я завжди привожу з відря джень дружині та дітям подарунки, бо люблю, як вони охають та ахають й обціловують мене, я насолоджуюся і втішаюся таким чином і тоді здаюся собі кращим, ніж к насправці; мені й страва не лізе в горло поза домівкою — всіляке заласся: бутерброди з ікрою та червоною рибою,— бо зі мною не ласують Люба, Вовка та Едик. Люба радіє тим подарункам, либонь, дужче, ніж хлопці, і потому нона вночі особливо щедра зі мною. Отже, купую я всілякі речі не з великої щедрості. Навпаки, чоловік я скупий, знаю за собою цей гріх, але й боротися проти цього не хочу. Я не знаю, звідки це в мені, мабуть, од батьків, ощадливих та невибагливих до їжі та одягу.

Я важко розлучаюся зі своїми старими костюмами, мені муляє непотрібна річ у квартирі, мені болить неспожита та перепсована їжа. Й купую я здебільшого речі дешеві, хоч і розумію, що це неправильно. Мабуть, знову ж таки це — відгомін далеких голодних років. Я з них вискочив, а вони з мене — ні. Я весь час уловлюю в собі звички селюка, я чимось дуже схожий на свого батька, який і досі повчає мене з кожної нагоди, хоч не може не розуміти, що на всесвітніх перегонах я залишив його далеко позаду. Принаймні про це йому нагадують і мої невеликі (тридцять карбованців) щомісячні грошові перекази. Спочатку я просто привозив їм гроші або якісь речі, але що можна подарувати сімдесятилітнім батькам? Кролячу шапку, кожушану жилетку, хустку або капці? Та й потім помітив, що інтервали між моїми поїздками в село стають все більші й все дужче бракує грошей у сім'ї, і я вирішив раз і назавжди встановити твердий ліміт, хоч Люба після першого нерсказу не розмовляла зі мною два тижні. Але ж ми так само посилаємо двадцять карбованців її матері.

Я давно впевнився: людська скупість не має меж, як і людська вдячність. Років десять тому я допоміг поступити до залізничного технікуму Любиному племінникові й трохи допомагав йому грішми. І ось він вже років п'ять просто тероризує нас — взяв собі за обов'язок привозити з усіх поїздок нам подарунки у вигляді бухарських динь, чернігівської картоплі, молдавського винограду. Він вже давно “перекрив” усю нашу маленьку допомогу й знає, що ми багатші за нього, а отже, й досі почувається нашим невідплатним боржником.

Я ще раз перечитав листа, й знову мені повіяло попід серцем теплим вітерцем і водночас щось налякало. Я згорнув листа вчетверо, сховав до внутрішньої кишені піджака. Я чомусь вирішив не показувати його Едику. Й вирішив більше не вертатися сьогодні до листа думкою.

Сідаю в крісло, беру в руки книжку. Коли вже я домучу цього Маркеса. Томик грубенький. І для чого я мучуся? Щоб довести собі, що я не пайдурніший на планеті? А чи для того, щоб не видаватися бовтюхом у товаристві, де заходить мова про літературу? Не подобається мені Маркес. Іноді ніби щось озоветься до мене з його сторінок, вловлю якусь думку, а далі зпозу напружуюся, аж вивертаю мізки. Чомусь мені здається: цей Маркес водить мене за носа, а сам підхихикує з кутка. А що як не тільки мене? Колись же й голого короля всі бачили ошатно одягненим. Ось тут і розберися. Хто це з великих давав комусь пораду: пиши простіше, ти досить розумний, щоб писати просто. Мабуть, тільки голий не король, а я. Чи є що хтось у натовпі такий самий? Агов, озовіться!

Помічаю, що знову не читаю. Я просто не можу тут по-справжньому заглибитися в книгу. Мені незрозуміло, чому. Я весь час щось думаю, до чогось прислухаюся. Велетенський готель здається мені схожим на порожню бочку. Ні, не на порожню. На бочку, в якій обкручуються старі іржаві обручі. Десь у коридорі гуде пилосос, клацпув ліфт, забулькотіла вода в трубі — і знову тиша. Й знову почуваюся кепсько. Мене щось точить.

Мене точить тиша. Продірявлює, як шашіль суху дошку. Подзвонив на роботу. Поговорив із своїм заступником. У них — запарка. Харчоблок переобладнувати закінчують, а дорогу не розпочинали. Помає асфальту. Завод, який обіцяв дати асфальт, відмовив. Завтра сходжу до міністерства. Доведеться знову турбувати Миколу.

Покружлявши думкою подвір'ям своєї лікарні, тупо впиваюся очима в сіру стіну. Кудись би піти. З кимось поговорити. А може, її справді ризикнути?

Чимало моїх співкурспиків залишилося в Києві. Я прихопив з собою старий записник, у якому є кілька телефонів. З деким зустрічався на нарадах, хтось дав чийсь телефон. Але всі записи — давні.

Якннсь час нас не полишало почуття стадності, я сказав би — інкубаторпості, нам чогось не вистачало, ми ще не поодружувалися, не знайшли нових друзів. Тоді друзів знаходили легко. Нових друзів, і забували старих.

У дні навчання ми, хлопці-медики, чомусь частіше дружили з дівчатами. Не знаю чому, може, що вони чутливіші, м'якші душами, а ми ще не забули своїх матерів, може, що дівчата писали конспекти, а ми не писали, й нам доводилося користуватися їхніми конспектами, може, що підгодовували смаженою картоплею та дерунами. Все разом.

Я теж дружив з дівчатами, з дівчиною. З Марією Монь. Красивою світловолосою дівчиною, красивою не якоюсь особливою, а звичайною красою. Красою українською. Є дівчата красиві осяйно. Є мовби не вельми красиві, але в яких є іскринка, жаринка, вона першою впадає в око, і хлопець здебільшого тільки й бачить ту жаринку. Це може бути миттєвий позирк гарних оченят, лінія брів, усмішка чи навіть звичка (іноді відпрацьована, чого хлопець не знає) поправляти волосся. Нічого того Марія Мень не мала. У неї звичайне все — від імені до обличчя — ні круглого, ні видовженого — від звичайних кіс до постави. Звичайна сільська дівчина, ще й без великих здібностей до навчання — брала посидючістю, працьовитістю.

З Марією дружив пе тільки я. Ніхто з пас не був по-сиранжпьому в неї закоханий, хіба що тіль-тіль, ніхто не важився на її цноту (таке й на думку не спадало, це було б святотатством), ніхто з нас на молодших курсах не збирався до неї свататись. Хлопці ж із старших курсів, подивившись їй услід, іноді довгенько стояли, замислено розглядаючи носки своїх черевиків. Не спантеличені, по розтривожені, а саме замислені. Вона й вийшла заміж за хлопця з останнього курсу, якого залишали лаборантом на кафедрі урології.

З того часу я бачив Марію лише один раз. І телефон у моєму записнику, мабуть, давній. Але що я втрачаю, чому не можу спробувати подзвонити?

Я набрав иомер. До телефону довгенько не підходили, нарешті пролунало мелодійне, співуче “алло”.

— Скажіть, будь ласка, це не Марія Минь? На тому кінці невелике замішання.

— А чого ви не на роботі? — як завжди, я мелю дурниці, бо вже здогадався, що це вона.

— А тому, що робота не вовк. І чому ви не вигадали чогось дотепнішого? Хто це? В мене на сковороді котлети.

— А чому ви не запросите на котлети? Колись же запрошували. Це Віктор. Віктор Киричеико.

— Вітя? Не впізнала. Будеш багатий.

— Я вже й так багатий.

— Прийду позичати гроші... Зачекай хвилинку, я зменшу під сковорідкою вогонь.

У трубці щось кавкає  — її поклали на стіл або тумбочку. За півхвилини в ній знову пролунало співуче “алло”:

— Як це ти згадав? Звідки дзвониш?

— З готелю.

— Викликали на якусь параду?

— Та ні... Приїхав показати синові Київ.

Мені чомусь не хочеться говорити, що син поступає до нашого інституту.

— А він вже вищий за мене і не хоче, щоб я водив його за руку. Сиджу, нудьгую.

— Значить, подзвонив, бо знудьгувався.

— Та ні. Згадав ось... Як ти живеш?

— Помаленьку.

— В тебе, здається, теж син?

— Син.

— Ну... як він?

— Помаленьку.

— Що не одружився?

— Збирається.

— А ти?

— Збираюся.

— Здається, ти й минулого разу, це було років п'ять тому, збиралася заміж. Все перебирает.

Таки згадав, що Марія розлучилася з чоловіком. Тривіальна історія: подавав великі надії, спився, розгулявся.

— Гріх тобі, Вікторе, сміятися з бідної жінки. Син у мене... для нього й живу. Які вже там мені заміжки.

Вона це говорить так, як сказала б її мати чи якась інша проста сільська жінка; у моему серці гарно потепліло.

— Я не жартую, Маріє. Хоч... це таки правда. Розсобачився народ. Таких, щоб переспати... Тьху... пробач, я по-старому. Ну, таких багато. А порядних людей — кіт наплакав.

— Твоя правда, Вікторе. А як у тебе вдома? Все гаразд?

— Гаразд. Але по телефону всього не переповісти. А ти таки не хочеш запросити мене на котлети? Я чую в трубку, як вони нахпуть.

— Ну чого ж... Приїжджай. Хочеш — навіть зараз. А ліпше — завтра. На обід. До речі, в мене обідатиме одна особа.

— Яка особа?

— Нехай покортить.

— Що це ви сьогодні... Один мене інтригував. Тепер ось ти. Може, я не захочу ту особу бачити.

— Захочеш. Прилетиш на крилах.

— Тепер я не спатиму всю ніч.

— Ну гаразд, спи. Інна Строева! Я ж все знаю... Котлети шкварчать. Адреса моя в тебе є? Запиши про всяк випадок, у нас номер будинку помінявся. Бувай.

Я поклав трубку. Сиджу й посміхаюся дурнувато. Отже, я напросився в гості. І там буде Інна Строева. Визнана, неперевершена інститутська красуня. Неординарна красуня. З іскоркою. Жаринкою. Стрижена під хлопця. З пушком над губою. З ніжним, ніби виточеним з мармуру підборіддям. Гімнастка-першорозрядниця. Відмінниця. Молодша від мене на два курси. В неї були закохані хлопці з усіх курсів. Принаймні так мені здавалося. Я не осмілився їй освідчитись. Не осмілився навіть підійти до неї. Випадково кілька разів опинялися разом на змаганнях, на концертах, і один раз — десять днів — у Полтавській області на кукурудзі. То був зоряний час кукурудзи, гуцульського танго і дівочих чобітків з блискучими підківками. Мені все те й запам'яталося отако, вкупі — золоті качани кукурудзи, гуцульське танго і блиск підківок. Ми танцювали на широкій сільській вулиці біля купи колод. Кілька разів я танцював з Інною. І двічі проводив її з іншою дівчиною до двору, ризикуючи напівшерстяними штаньми, які намагався перекроїти на свій лад пес Бобик. Він бігав з нашийником, і його чомусь не прив'язували. Бобика боялися дівчата.

Потім Інна поїхала. А ми лишилися. І я лишився поза силовим полем її уваги назавжди. І ось сиджу зараз, згадую все те й посміхаюся, як останній йолоп. Я не знаю, чого посміхаюся. Я не вірю, що отакі зустрічі можуть принести якусь втіху. Два листочки з двох дерев, які впали па воду і їх знову на мить зігнало докупи течією. І дивно мені, що я розмірковую так спокійно. Колись від однієї думки про Інну мене пойман дріж, аж цокотіли зубії. А скільки ворогів я скосив, скільки літаків врятував, скільки пик розквасив (все це, зрозуміло, в мріях), завойовуючи (в мріях також), закохуючи у себе Інну. Я й досі пам'ятаю один сюжет (щось подібне, тільки трохи реальніше, бачив пізніше в кількох фільмах). Лечу в лайнері, в ньому летить Інна (з чоловіком або ще не одружена), всі льотчики чомусь отруюються, в літаку — паніка, я сідаю за кермо (пілот, що кропив посіви, показував прилади управління літака), веду літак на Київ, садовлю на море, літак починає тонути, але до літака пливуть човпи, я розчиняю вгорі вікно, першою випускаю Інну (у варіанті, де в Іннин чоловік, він лежить на підлозі, зомлілий од страху, і я останнього вкидаю його в один з човнів), за нею — інших пасажирів, і аж потому сам залишаю літак, вода враз поглинає його, мене привозять на берег і я, поранений при посадці літака, втрачаю свідомість на її очах, а потім лежу в лікарні, мене хочуть відвідати тисячі людей, але пропускають до мене лиш одну Інну.

Цікаво, якби Інна знала хоч один із цих моїх сюжетів, чи не прийняла б мене за божевільного?

Тепер над цими сюжетами можу сміятися і я.

А шкода. Щось у мені каже, що в тому в своя велика радість. З нею люди справді йдуть в небезпечні походи і називають іменами своїх коханих гірські вершини та садовлять літаки, в яких розладналися управління.

Между том, как палладины

Пошук на сайті: