Юрій Мушкетик - Обвал (сторінка 21)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_obval.docx)Yuriy_mushketik_obval.docx305 Кб2339
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_obval.fb2)Yuriy_mushketik_obval.fb2632 Кб2210

Е ні, що все — помста, жалощі? Нічого цього не буде, я і далі носитиму в душі оскаргу та біль... Можливо, довго? Я розжалобився, а потім таки взяв себе в руки: я — лікар, а хто ж іще мусить подавати приклад іншим на цій грішній землі? Вже попідводилися з лав останні парочки, вже міліціонер підозріло поглядав на мене, вже мигнули й погасли ліхтарі, залишилися тільки “діжурні”, такі ж одинокі, як і я. Їм горіти всю ніч. А я десь під дванадцяту вернувся в готель, не вмикаючи світла, роздягнувся і впав у ліжко. Я не здивувався, якби зараз почув від Едика: “Що, загуляв, пахан, а ще козирував на мене”. Але Едик нічого не сказав, тільки плямкнув губами й натягнув на голову ковдру. Він завжди спить так — натягнувши ковдру на голову.

День чотирнадцятий

Наступного ранку я прокинувся з важкою головою. Я погано спав — не міг заснути ще й тому, що надто дзвеніло у вухах, то вже не був тонкий мелодійний дзвін, то гули розбиті дзвони, гули на пожежу, на ґвалт, на нещастя. Але яке ще нещастя можна мені провіщати? Мені пе хотілося вставати, розмовляти з Едиком, готуватися з ним до екзаменів. Ми читатимемо вірші про високу та щиру любов, про офіру, а я приколихуватиму, неначе хвору дитину, свій розпач і думатиму ту саму думу.

Я сказав Едику, що маю завершити одну лікарняну справу, й пішов. Я тинявся вулицями, я зайшов до музею, але не міг довго затриматися в жодному залі. Все мені було нецікавим, все видавалося неправдивим. І всюди — кохання, кохання, кохання. Наївне, щире, досвідчене, ліниве, таке, що спонукає на подвиги, на жертви, кохання біляве, чорняве, руде — будь ти прокляте! Неначе немає на світі нічого іншого, неначе воно — руде, біле, чорне — не закінчується однаково. Обквецяли ним все — роботу, боротьбу, подвиги, об'єлеїли, обшептали. Якщо любов — дозволено все. Вкрасти, вбити, зрадити, бо то — в ім'я любові! Вона велика, вона свята, в її ім'я можна пожертвувати всім. Гой, станьте вбік, ви, дрібні, куці, нікчемні,— йде кохання. Чоловік убив! Він не винуватий, він покохав. В кіно, в книжках, по радіо — скрізь вона. Кохайтеся, кохайтеся, кохайтеся. Світ ошаленів і рекламує тільки кохання. Як зубну пасту, як цукерки, як модні джинси. Колись жили в ім'я що чогось — самого життя, поступу, дітей. Колись кохання ховали, колись це була таємниця за сімома печатками, а тепер ось воно, дивіться, підглядайте, молоді люди, видивляйтеся із схрону, в щілини, як треба кохатися по справжньому. Надто роздратувала мене одна картина: стоять на якійсь незрозумілій тверді хлопець та дівчина, закохано дивляться одне одному в очі й тримають на своїх руках земну кулю. Ох, яка тонка думка: любов тримає планету! Бачите, яка вона всесильна. Бачите, які вони могутні, боги, та й годі. Боги! А що б з вами було, якби... пу якби вона хоч трохи пригальмувала свої оберти навколо осі? (Кажуть, вона ледь-ледь, на один мікрон пригальмовує, й тоді клімат значною мірою міняється). Або на Сопці побільшали плями чи зпикли зовсім? Всесильні! Катаєтеся на ній, як діти на каруселі, вчепилися в її золений кожух, ще й виїдаєте його до сірих дірок. Найкраща логепда, яку ви придумали, — про Ікара. Полетів — і булькнув. Всесильні! Вклоніться їй і подумайте, як її зберегти, як її не понищити. Ви нічого цього пе творили й не дали світові нічого, ви тільки перебовтуєте та переліплєте її нічний заміс, і берете, берете, берете та самовихпаляєтеся.

“Ви, ви... — раптом спалахує в мені. — А сам? Чим ти кращій за цих, нещасний егоїсте?.. Ні, я не егоїст. Я — для людой. Для них, для їхнього здоров'я”.

Хо-хо, для людей... А не для себе? Хіба ти вколював не для себе? Все — для себе. Ну, ще для сім'ї. Бо вона — твоя. Хотів, щоб любила дружина, щоб слухалися діти, щоб були тиша та спокій. Хіба це не для себе? Й навіть із сином... Оце зараз. Хіба оце все— Роговий, Онищенко, Рая — не для себе? Щоб не гризла Люба, щоб не муляв удома очі син. Спровадити в інститут і — спокій та тиша. От і маєш... спокій. Маєш Аркадія Васильовича.

Я застогнав. “При чому тут це? Те, що сталося, не має жодного стосунку до Едика, до інституту. Зрадила дружина, от і все”.

Й знову підступний, злий голос... “А сам... А сам хіба не поїдав очима жінок. А вони ж — всі чужі. Й хіба не ходив з Ларіоновим на іменини до двох мальованих краль? На невинні іменини. А там були тільки дві кралі і Ларіонов. А той бігав помолоділий на двадцять років. І веселий, як дурник. Літав метеликом, пурхав горобчиком, і все нашіптував: “Закохайся, закохайся. Ох, якби ти знав... Світ переміниться... Яке це щастя”. І ти трохи не повірші. Ти знав, що не випив його повною чарою, не відчув на всю силу, й підеш з цієї землі, гаразд не знаючи, що це таке. Ти кохав Любу, але так, як кохав би будь-яку гарну жінку, покохав за красу, а не за те, що вона Люба з доброю, глибокою і ніжною душею. Ти увесь вік, сам того не знаючи, чогось шукав. Зізнайся отако під дулом пістолета, наведеного власною рукою, — скажи правду!”

“Просто я сумував за тим. Але я но шукав. І не залицявся тоді на іменинах. Хоч жінка була дуже красива”.

“Бо не сподобалася та друга дівка...”

“Не тому, що не сподобалася. Хіба можна закохатися силоміць?”.

“Хороше виправдання”.

“Яко не є, а тільки...”

Я помітив, що вже давно йду по вулиці. Потроху заспокоювався. Хоч у грудях і далі стояв біль. Щось мовби одвалювалося од душі, живе чи мертве... Й неначе по ній пройшли чобітьми. Може, то тягнеться за чобітьми і одпадає багно? Засохле багно з кров'ю. І водночас я почував, як щось у мені помінялося. Біль лишився, але я вже дивився на все мовби з далекої відстані. Мене вже майжо не хвилювало, поступить чи не поступить мій сип, і я не думав, як поведуся, повернувшись додому. Щось у моїй душі зачерствіло, неначе взялося твердою шкоринкою. Навіть те... найстрашніше не страхало мене. Хоч висіло в голові й далі важкою хмарою. І та хмара день від дня густішала. Мені здавалося, що та хмара — однакова, темна, а насправді було но так, вона вже зробилася лілово-чорна. То — колір гангрени. А хто, як не лікар, найкраще знав той колір. Я вирішив більше не перевіряти вагу, але хіба не почував, як провисає на мені одяг? Сьогодні врапці пасок затягнув ще па одну дірочку. Мабуть, я знову розжалоблюю себе? Я лікар і не маю на це права. Лише на це не маю. На все інше — маю. Ось доведу всю справу до кінця... Тобто зачекаю, поступить чи не поступить Едик. Він поступить, і я приїду додому й кину дружині в обличчя: “Ось... Поступив. Моїми, твоїми стараннями. Радій. Проте моїх заслуг у цьому дужо мало. В основному це заслуга твоя. Твоя з Аркадиєм Васильовичем”. Отак завершу цю справу. Й тоді... Я не знав, що буде тоді. Я хотів змити з себе ці думки, розтрусити, розгубити їх, я тукав нових вражень і не знаходив їх. У книжковій крамниці купив книжку “Нечаев і нечаївщипа”. Купив цю книжку свідомо, я не хочу більше чигати вигадані припудрені історії про кохання. Ліпше я читатиму про одного з найбільших негідників свого часу.

В коридорі готелю зустрів Галину Михайлівну та Еллу. Я знову подивувався їхній дивовижній схожості, схожості в усьому, навіть у виразі облич і очей. Вони йшли, взявшись за руки, неначе дві подруги, й, прихиливши одна до одної голови, тихо розмовляли. Зі мною вопи привіталися, як з давнім знайомим.

— Ми йдемо обідати, — сказала Галина Михайлівна. — Вам місця займати?

— Не знаю, — чомусь трохи розгубився я. — Запитаю сина.

Едик обідати не захотів. Він поглядав на мене здивовано й трохи занепокоєно, мабуть, щось помітив у мені. Увечері сам закип'ятив чай і порізав ковбасу  та хліб, що й сказав:

— Їж, тату. Бо ти чомусь схуд.

День п'ятнадцятий

Я провів Едика тільки до метро. Я боявся зустрітися з Аркадієм Васильовичем. І пе хотів бачити Євгена Сидоровича. Взагалі, не хотів нікого бачити. За екзамен майже не хвилювався: як буде, так і буде. Та як воно ще може бути, коли прийматиме екзамени Раїса Максимівна Тирса. Райка!

Я вернувся до номера і читав про Нечаева. Про цього чоловіка, який вважав, що людині дозволено все, що боротися можна й потрібно будь-якими засобами, аби лишень досягти кінцевого результату, про чоловіка, що зумів обдурити навіть недовірливого могутнього Бакуніна.

Вічне питання, вічна боротьба думок — що ж дозволено людині? Які вудила, які гальма потрібні для неї і коли їх включати. Гальма — такий пристрій, що, зрештою, вмикає їх одна нога. Конструюють, роблять машину десятки й тисячі людей, а натискав гальма хтось один. І вилітав скло, й розбиваються лоби, ламаються ребра та хребці. Й ніхто не повинен ридати, бо полетить під колеса. Врешті хтось примудряється вдарити по нозі, яка натискає на гальмо, й лімузин набирає все більшої й більшої швидкості, того ніхто не помічає, за кермом ніхто не стежить, в машині панують радість та свобода, радість взаємної довіри, веселощі, й раптом в божевільній паніці хтось гукає: “Стіна, попереду стіна...”

Й тоді... Тоді теж можливі варіанти. Або машина врізається в стіну, або хтось дужий хапає в руки кермо й натискав на гальмо. Порятувавши, він уже їде так, як хоче сам.

По якомусь часі не витримую, відкладаю Нечаева і їду до інституту. Чвалаю по алеї, назустріч мені ллється студентський потік. Либонь, письмовий екзамен саме скінчився. Біля “моєї” лавочки нервово тупоче Онищенко.

— Куди ви запропали?.. Ви... повинні бути на місці, — вперше одчитув він мене.

Я байдуже стенаю плечима. До нас підходить Едик. Його обличчя пашить рум'янцем. Здоровим і трохи нервовим.

— Здається, твір мені вдався.

— Дуже добре, дуже добре, — белькоче Євген Сидорович, — Вітаю, так сказати, наперед. Ну, я побіг. Так як називаються ті ліки? Раунатин? Голова дірява. — Він вдає, що нишпорить по кишенях. — У вас немає ручки? А в тебе? — Едик подає йому свою ручку, Онищенко дістає блокнот, відступає задки, шкрябаючи пером. — Так-так... По три таблетки... Перед їжею. — Повертається і йде. Він забув віддати Едикові ручку.

Я мовчки спостерігаю це лицедійство. Вдаю, що все це мені байдуже, а фарба заливає щоки. Я вчинив, як справжнісінький ліберал. Я не давав Едикову ручку Онищенку. І не наздогнав його та не відібрав її. “Коні не винні”.

Покрадьки бликаю на Едика. Хитрою тінню по його обличчю пропливав здогад. Мій син до ката здогадливий. І тонкий. Вимахує руками — після довгого сидіння робить гімнастичну вправу — й починав розповідати про екзамен.

Писав він на вільну тему. Й переконаний, що написав гарно, твір йому вдався, зачин, який придумав удома, підійшов, і цитати теж. Він подивився на мене майже переможно. “Вчись жити, пахан, —  прочитав я в його очах, — і не вішай носа”.

В готелі він сам, добровільно пішов на вулицю й приніс у графині квасу та дві порції морозива. Склянку квасу я випив залюбки, а морозиво віддав Едикові — я його не люблю. Він його теж не вельми любить, але з'їв дві порції — в науку мені.

Після обіду ми валялися на ліжках, я сподівався, що засну, але так і не заснув. Я не спав уже дві ночі.

Увечері Едик пішов у кіно, а я залишився в кімнаті сам. Спробував читати, але не читалося. Сів біля вікна, дивився на фонтани, що бадьоро посилали вгору тугі струмені води. Внизу під вікнами шурхотіли шинами автомобілі, лунали приглушені голоси.

Моє серце оповила важка туга, стало так тоскно, що хотілося кричати. Я взагалі нудьгую в готелях, а зараз хотілося завити по-вовчому. Завию — покличуть міліціонера, скажуть — п'яний. Тисла низенька стеля, стискали жовто-руді стіни, навіть висота (сьомий поверх) лякала мене.

Я одягнув піджак і вийшов з готелю. Вдень покрапав дощик, і в повітрі стояла прохолода. Я брів без мети вздовж каналу. Останні рибалки змотували вудки, на траві сиділи парочки, й двоє старих, він — інвалід, з-під лівої холоші виглядав протез, вона — дорідна тітуся — вкладала в кошики пакети, очевидно, сиділи тут давно, обідали або й підвечерювали — провели день над водою. По той бік каналу на узвишині мчали по трасі машини, бігли червоні трамваї, вбираючи в свої черева та викидаючії з них строкаті гурти людей. Люди йшли по сходах вниз, до мосту.

Далі я блукав майже безлюдними вулицями і якимись переходами через двори, знову виходив до каналу її знову повертав назад. М'які, напоєні дощем сутінки спустилися на місто, великі білі будинки стояли, неначе кораблі на рейді. Мабуть, таке враження складається від того, що зелень була молода, не затуляла їх. А може, така асоціація виникла від близької води. Сутінки чужого міста завжди сумні.

Скрикнула сирена, сяйнули фари — повз мене промчала машина “швидкої допомоги”. І щось скрикнуло в мені, я захвилювався й не одразу заспокоївся, хоч збагнув, що ця машина но має до мене ніякого відношення. Мабуть, щойно в мені спрацював рефлекс. Один час — невдовзі по закінченні інституту — я теж працював лікарем “швидкої допомоги”. Назавжди запам'ятався й перший виїзд, мабуть, він багато в чому визначив мене як лікаря, а може, і як людину.

Здоровенний парубійко лежав на тахті й читав книжку. До цього він кілька разів блював і скаржився на біль у животі й розладнання шлунку. Я тиснув йому на низ живота, підгинав ноги — ніякої реакції. Привезти такого до лікарні — накликати на себе кпини й насміх всього медичного персоналу. Скорше всього парубійко вчора перебрав, а може, закусювали якоюсь гидотою, й тепер не признається в тому. Фельдшер, який був зі мною, махав рукою: “Поїхали. Здоровий, як лут”. Але чимось мене тривожили очі хлопця. Не схоже, щоб він обманював. Фельдшер підсунув хлопцеві папірець, і той написав, що в лікарню лягати відмовляється. Він і справді в ту мить почувався краще й засоромився викликом. А лікарі з свого боку дуже часто страхуються, думають не про хворого, а про себе. Є такі, й чимало.

Пошук на сайті: