Юрій Мушкетик - Обвал (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_obval.docx)Yuriy_mushketik_obval.docx305 Кб2303
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_obval.fb2)Yuriy_mushketik_obval.fb2632 Кб2177
Сьогодні я вже знаю, яка то складність, яка неповторність — людина, неповторна кожна клітина, кожна волосинка. Розкажи я комусь із спеціалістів, то й з мене сміятимуться — після великої перевтоми у мене клацає в голові. Десь зліва, під черепом. Клацає за кожним кроком. Коли це почалося — подумав, щось попало в шапку, кілька разів скидав її, витрушував, обдивлявся, розтуляв рота, тягнув ноги, а воно клацало. Я навіть пожартував сам над собою — відпала клепка. Клацає й понині. І ніхто в те не повірить. А то — мій лічильник, який рахує решту мого часу. У когось іншого — свій, інакший лічильник. А ще в мене за кілька днів перед тим, як заболить серце, починає десь на тілі пульсувати жилка. На руці, на нозі, на шиї... швидко й тонко — тінь-тінь-тінь. Жоден терапевтичний довідник, жодна дисертація не вказують на таку ознаку. І, по-моєму, такого попереджувального пристрою немає ні в кого в світі.

Решта викликів тієї ночі були не складні. А я не забував хлопця. Й двічі дзвонив йому по телефону. У нього пройшов біль і блювота припинилася. Я подзвонив ще раз, з автомата, коли звільнився з роботи. Й потім притьма біг на роботу, вхопив машину; розбризкуючи калюжі, лякаючи Перших перехожих, мчали ми з увімкненою сиреною по ще сонному місту.

Ми ледве встигли привезти хлопця до лікарні, апендицит лопнув уже по дорозі до операційної. Хлопця вдалося врятувати, а я після того тяжко переживав і хотів залишити службу в швидкій допомозі.

Я вже втомився, але мені не хотілося вертатися до готелю. Раптом я помітив, що повз цей будинок проходжу вдруге. Зупинився, подивился вгору. Здається, ото — Іннине вікно. Воно світилося.

З легеньким тремтінням у серці підійшов до телефону-автомата.

— Алло! — голос чистий, високий.

— Добрий вечір. Це дзвонить ваш недалекий сусід... Я заблудився.

Вона впізнала.

— Не вигадуйте байок. Так обманюють діти.

— Я не обманюю, а жартую.

— Ще гірше. Де ви?

— Біля вас, внизу.

— Якщо вже додибали сюди — заходьте.

— А ви... пробачте... Може, я сам нав'язуюся?

— Мені, ні...

— А кому ще?

— Гомеру.

— Хто це?

— Побачите.

Я пішов у гастроном і купив торт та пляшку шампанського. Піднімався ліфтом, не міг нічого пояснити собі. Мені здалося: я прийшов сюди лише од свідомості того, що мене ніхто не чекає. Воно й справді було так, але не зовсім.

До мого приходу Інна переодяглася. Була в червоній сукні, — квітчастий халатик висів на спинці стільця, вона винесла його в коридор, повісила на вішалку, її ноги в золотому капропі ступали по м'якому червоному килиму м'яко та граційно. Я сполохано відвів від них очі. Квартира в Інші — однокімнатна, охайна, на підлозі лежав великий червоний килим, стіни обклеєні шпалерами з кораблями. Таких шпалер я ніде не бачив. І дужо багато картин на стінах — кількома рядами, од середини стіни майже до стелі. Й на шафочках, на сервантах — скульптурки, деякі з них химерні та незрозумілі для мене. Але навіть я втнмив, що все це не ширвжиток, а справжні мистецькі вироби.

— Є дві роботи Кавалерідзе, — просто, без вихваляшія сказала Інна. — Оця і оця.

Вона мені здалася зовсім не схожою на ту Інну, яку знав раніше. Вона хвилювала мене простотою і скромністю, якоюсь особливою домашністю, яка таким жінкам вельми пасує. Щоб не дивитися на неї, я знову почав розглядати картини. Серед них було дуже багато пейзажів з широкою перспективою, а також пейзажів морських, з кораблями та безкінечною далечінню.

— В дитинстві я хотіла кудись утекти,— усміхнулася Інна.

— А потім? — вдавано байдужо поцікавився я.

— А потім зрозуміла, що куди б не поїхала, скрізь буду я. Я, я й ще раз я. Та й що я могла? Я — не хлопець. Ало щось залишилося у пам'яті з тих днів.

— Я теж хотів плавати.

— Мабуть, не дуже хотіли, — мовила Інна. — В кожній людині горить якийсь вогник. Іноді навіть кілька. Треба лишень, щоб хтось на нього подмухав, розджохав. А це буває дуже рідко.

— Ви... шкодуєте за якимось вогником, що не спалахнув? — поглянув я на неї, і вона подивилася па мене, й щось таке, що розпочалося між нами за Маріїним столом, відновилося знову. Це не була жага, це було... боюся помилитися... відчуття якоїсь близькості, породженої чимось таким, що мало збутися й не збулося, обопільного смутку, доброго спомину, навіть співчуття. За віщо співчуття, я не знав. Іннині губи були чутливі й ніжні, я знав це, хоч ще й не доторкнувся до них, як знав також і те, що обов'язково доторкнуся. Інна ходила за моїм стільцем, подавала на стіл, я спиною відчував її і відгадував усе, що вона робить.

— У вас дуже затишна квартира, — сказав я. — Мені тут дуже подобається, і звідси я, мабуть, не піду. — Я відчув, що знову пожартував невдало. Зрозуміла річ, це був не зовсім жарт, але й жарт також. Зі мною таке трапляється дуже часто — пожартую і в ту мить відчую недоречність власного жарту. Звичайно, можна б сказати ці самі слова якось інакше, тонше або під інший настрій. Мені то більше соромно, що в принципі я дуже тонко вловлюю настрій, атмосферу в товаристві, навіть “кон'юнктуру атмосфери”, й тоді можу розвеселити товариство до знемоги, я балансую на грані двозначностей, двозначностей дотепних, але не вульгарних, я кепкую над іншими, але насамперед над собою, мені лишень потрібно “розкуватись”, відчути себе серед своїх.

— Ще побачимо,— сказала Інна, і я не зрозумів, як це 'сказано. В цю мить відчув, як щось стрибнуло мені на . коліна. Це був великий попелясто-білий кіт. Він підняв хвоста, замуркотів і потерся об мою руку. Я помітив, що в нього тільки півхвоста, і здивувався. Погладив кота, й ртой низько вигнув спину, нахилив убік голову, тихесенько ' м'явкнув.

 — Ну ось, тепер можете залишатися. Гомер вас признав,—сказала Інна.—Гомер, тпрусь. Знай своє місце.

 Кіт ще раз муркнув, стрибнув на підлогу й пішов у коридор. Він ішов трохи дивно, попід самою стіною, в кутку повернув і знову ж таки попід стіною, під прямим кутом, вийшов за двері.

— Гомер, спасибі тобі, — сказав я навздогін котові.— І все-таки — чому Гомер?

— Бо сліпий. Хіба ви не помітили? Безхвостий і сліпий, ще котеням собаки одбатували хвіст і видряпали очі. Почує на сходах пса — шаленіє й стрибає на двері. А мені, хазяйці, не знає чим і догодити. Боїться, щоб не вигнала, знає, що неповноцінний. Ходить на унітаз. Коли їсть, ніде й крихітки не залишить. — Інна поправила руками зачіску. — Ну, чого ж ви сидите, відкорковуйте шампанське.

Я подумав, що саме час подзвонити по телефону Едикові й сказати, що я сьогодні не прийду.

День шістнадцятий

Я прокинувся від того, що в мене хтось вовтузиться на колінах. Це був Гомер. Інна вже не спала.

— Прожени кота, — попросив я. — А то я його боюся... Якийсь він не такий, як всі інші коти.

— А нащо його проганяти?

— Ти ж розумієш сама.

...Потім ми знову лежали поруч і дивилися в стелю, на якій чітко відбився узор фіранки. Інна поцілувала мене й сказала:

— І все одно ти не годишся в коханці.

— За якими ж то графами? — усміхнувся я. — За якими якостями? Фізичними чи душевними?

— Ти дуже переживаєш і весь час про щось думаєш. Ну, тепер кажи, що ти самотній, тебе ніхто не розуміє...

— Я справді самотній — з недавнього часу. А ти... ти не самотня?

Її повіки повільно опустилися й знову скліпнули.

— А хто тепер не самотній?

— Ну чому ж. Я впевнений, ти користуєшся успіхом у чоловіків.

— Це зовсім інше. Але давай не розжалоблювати одне одного. Коханцям це не личить. Скажи ліпше якийсь компимент.

— Ти мені здаєшся по-справжньому розумною.

— Для жінки це не комплімент.

— Тоді що ще тобі сказати? Здається, я вчора увечері сказав усе.

— Тоді... це були лестощі.

— Мені важко змагатися з твоїми аспірантиками...

— Якими аспіраптиками?

— Ти ж сама казала, що з вулиці коханців не водиш, тобі вистачає своїх аспірантів і лаборантів.

— А-а. Ти таки справді не розумієш жартів.

— Я не розумію тебе.

— А що тут розуміти? Ми завжди кажемо, що нас не розуміють... Набиваємо собі ціну. А самі дуже рідко розуміємо когось. Так, як оце ти зараз.

— Буває, люди проживуть життя й теж не зрозуміють одне одного.

— Важливо спробувати зрозуміти. Якщо спробувати щиро, тоді здебільшого все буде гаразд. Ну, а вже коли... Тоді треба розлучатися.

— Ти розлучилася, побачивши, що всі твої намагання марні?

Вона повернула до мене обличчя. Мені здалося, з її очей випліскує страх.

— Хіба ти... нічого не знаєш?

— Ну... тепер всі розлучаються.

Вона знову дивилася в стелю.

— Мій чоловік і моя дочка загинули...

В мене по тілу побігли холодні мурашки.

— Як це сталося? — запитав я, бо що ще міг запитати.

— Купалися в морі. Був шторм. Невеликий. Чотири бали. Він узяв дочку на руки, стрибав з нею в хвилях, їй було десять років. Його збило хвилею... Очевидно, він шукав її... І вже не виплив сам.

— А ти? — одважився я що на одне запитання.

— Яв той день не пішла на море.

Тугий холодний обруч стиснув мої груди. Всі мої думки розгубилися, в голові стояла холодна каламуть. Крізь неї пробився здогад, що тоді вона й зійшлася з Марією, прихилилася до неї. Не знаю, чому я так подумав. Інна сіла, тримаючи простирадло на грудях.

— Одвернися. Я одягнуся.

Ми пили каву, і їли принесений мною вчора торт, і перемовлялися про щось дрібне, стороннє. Я відчув, як нас мовби щось рознесло у два протилежні боки, так розносить, розламавши навпіл, одну крижину річкова течія, я не міг пояснити, чому так сталося й що ж розділило нас. Здається, я не припустився ніякої нетактовності... Крім хіба тієї, що не знав, не розпитав ні в кого раніше про Іннину трагедію. Ми не сердилися одне на одного, не почували й тіні неприязні, просто ми не могли розмовляти в попередньому тоні. Мабуть, щоб перебороти цей бар'єр, потрібно багато часу. Адже я тільки тепер зрозумів, що Інна важко торувала сама собі шлях, що вона жінка мужня й талановита і, очевидно, сприймала всі оті мої баляндраси з невеликою дозою гумору та скидкою... на мою провінційність. Кохання такої жінки потрібно завойовувати довго й терпляче. А може, мене пригнічувала думка, що я прийшов до Інни не з великої відваги, на яку мене кинуло палке кохання, для якого немає перепон, що це не кров бризнула із зарубцьованої рани, а прокапотіли затруєні їддю злості сльози. Я прибився сюди, аби погамувати самолюбство... самолюбство рогоносця? Що пал мій — не пал любові, а вогонь помсти? Тепер ми з Любою квити? Це мене привело до Інни? Ні, не це. Воно тільки... додало сміливості. Мовби дали дозвіл... І це потьмарює радість того, про що мріяв, марив стільки років, а точніше — фантазував. Усі ми живимо фантазіями.

Радості справді немає, якась гіркота, неначе поїв травм з полипом. Звідки таке порівняння? Трава — прісна, а полин — гіркий. І це знову властивість моєї вдачі — прихмарювати сопочко, яко так рідко заглядає до вікна. Цією думкою я ображаю й Іпну. Але прогнати її не можу. Якби все це сталося раніше, з великого кохання, я був би щасливий і страждав безмірно. О, я вмію страждати, може, це єдине, що я вмію. Страждати за себе, за Любу, за дітей, за родичів, за знайомих і отруювати теплі погожі дні. Але таки досить. Нині у мене є серйозніші підстави для страждань. Коли я закінчив важку для мене процедуру зав'язування галстука, Інна підійшла до невеликого однотумбо вого столика, відчинила верхню шафу й дістала звідти невелику синю папку.

— Тебе не обтяжить, якщо дам тобі почитати оцей опус? Це — два розділи з моєї докторської дисертації. Основні розділи.

— Якщо я щось зрозумію...

— Це — в обмін... Я читала твою книжку. В цій моїй роботі є одна думка... Одним словом, почитай.

Приємне тепло розлилося мені в грудях.

— Я прочитаю швидко. Мені зараз робити нічого.

Пошук на сайті: