Юрій Мушкетик - Обвал (сторінка 23)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_obval.docx)Yuriy_mushketik_obval.docx305 Кб2305
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_obval.fb2)Yuriy_mushketik_obval.fb2632 Кб2181
...Едик у мене ні про що не запитував. Вчора по телефону я йому сказав, що здибав старого товариша й переночую в нього. Едик гортав підручники, а я читав Іннину роботу. Іноді Едик що-небудь запитував у мене, і я йому відповідав, але відривався від Інниної роботи знехотя, вона захопила мене. Я читав дослідження про вживання хімічних препаратів у медицині, й знову по-новому бачив Інну, я якось особливо відчув, що кожен абзац писала вона, перед оцим реченням, мабуть, довго сиділа замислена, а оці підрахунки робила раніше, а це слово виправила в поспіхові на інше. Незвичайна жінка... І не випадково вона вибрала собі в подруги Марію.

Я не помітив, що давно не читаю, а думаю про Марію, про Інну, про їхню дивну дружбу, про Іннину квартиру, намагаючись розгадати по ній її хазяйку.

У мої роздуми ввірвався телефонний дзвінок. Кімнатка в нас маленька, і його дзеленчання наповнило її по вінця в одну мить. Я підняв трубку, в ній пролунав голос Євгена Сидоровича. Той голос був такий нерішучий і тоненький, що, здавалося, він ось-ось перерветься, пересохне, як пересихав кволий струмок літньої пори.

— Я не хотів дзвонити... А потім подумав... Щоб не було несподіванкою. Ваш син може розгубитися на наступному екзамені. Ліпше все знати раніше.

— Що трапилося? — грубо обірвав його я.

— Сам не розумію. Ваша землячка... Одним словом... поставила за твір трійку.

Я не знаю, чого мене так приголомшили Онищенкові слова. Адже вважав, що мені вже байдуже, якою буде решта оцінок в екзаменаційному листку Едика. Мені здавалося, я навіть хотів, аби він зрізався. Тоді б все стало на свої місця. Так, буде вдома буря, а я скажу... Скажу, що було б переспати ще з кимось, що ж ти плуталася тільки з одним. Гніздився в моїй голові й такий варіант помсти. Але тільки варіант. І дуже умовний. Насправді я й далі вболівав за Едпка. І тепер сидів, і трубка тремтіла в моїй руці.

— Як трійка? — видихнув у трубку.

— Трійка. Але ви не відчаюйтесь. Ще можна боротися... Аркадій Васильович вже знає. Ваша землячка...

— Ідіть ви к чортам собачим із своїм Аркадієм Васильовичем! — раптом заревів я.

Едик дивився на мене злякано. По його красивому обличчю розповзалися білі плями. В одну мить він став маленьким і жалюгідним, його очі блиснули зрадливим блиском. Він розумів, що це — катастрофа. Мотор відмовив, внизу — ліс, літак ще летить, але летить вже тільки по інерції. При такому конкурсі втрата одразу двох балів — втрата всіх шансів на вступ. “Ваша землячка” —  зринуло в моїй голові. Так вилітає з води пущена з дна порожня закоркована пляшка. Навіщо вона це зробила? Едик не міг, просто не міг написати погано. Він краще за всіх у школі писав твори, їх вміщували до стінної газети, посилали на районну і навіть обласну олімпіади...

Руки мої й далі тремтіли. Але тремтіли вже не від хвилювапия, а від гніву. Я висмикнув з кишені записник, вигрібав папірці з номерами телефонів. Не знав, для чого дзвоню, — щось змінити вже неможливо, просто хотів сказати Тирсі найприкріші слова, які запеклися в серці.

— Рая?.. Раїса Максимівна? Це ви? Це ти?.. Я хотів довідатись... Мене здивувало... Хто дзвонить?.. Віктор... Віктор Іванович Кириченко. — Я замовк. Мовчала й Райка. Мабуть, мій дзвінок запопав її зненацька. По довгій хвилі вона тихо сказала:

— Я не могла... поставити йому більше. — Знову запала довга пауза. Я вже опанував собою. В голові несподівано майнуло: “Наївна чи дурна?”.

— Розумієш, я не можу в це повірити, — сказав я. І раптом Райка вибухнула. І я в одну мить почув голос колишньої Райки, розвихреної, прямої, як спиця, запеклої, такої, якою пам'ятав отам у лісі, в школі і якої тепер не хотів пам'ятати.

— Нецікава робота. Нещира. Просто — погана. Егоїст у тебе син, хитрун. На політиці граб.

— По-моєму, за це трійок не ставлять.

Райка мене не слухала.

— Він пише: “Кожного ранку, йдучи до школи, я кладу квіти на могилу Кирпоноса...” А могила Кирпоноса тут, у Києві. Як він міг класти на неї квіти, йдучи до школи?

— Це ж образ, образ, — тепер кричу вже я. — Як ти не розумієш. Яка ти вчителька...

Раїса враз притихла й сказала втомлено, але так само безкомпромісно:

— Кон'юнктурник він, та ще й безграмотний. Вже в першому реченні слово “Союз” написав з маленької літери. І ще... кілька помилок. А потім — шпори. Всю руку обписав... Я не захотіла... Не захотіла тобі ганьби. Тут набивався мені в допомогу з ручкою один шпиндик. То я його шугонула.

Я мовчки поклав трубку. Десятипудовий тягар упав на плечі, притиснув, і я сів на ліжко. Осіннім листопадом крутилися в голові думки. І серед них одна — твереза, холодна, гостра, мов колійський ніж. Думка про те, що з цією оцінкою можна боротися. Особливо — при підтримці... Євгена Сидоровича. Або й самому піти до ректора. Кілька помилок у публіцистично-піднесеній роботі... Отже, їх не так і багато. Скільки дозволяється зробити помилок у такій роботі? Які дурниці лізуть до голови. Звичайно, Райка... Я й зараз не міг примиритися з нею, і зараз у моєму серці стриміла проти неї гостра скалка, але ж вона... права. Я сам казав Едикові майже такі самі слова. І міг же він написати про Чіпку та Грицька. Була така тема: “Порівняльна характеристика Чіпки та Грицька з твору Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. Ще вдома ми разом аналізували твір Мирного.

— Що... таке?  — запитав Едик. Його рот повело кутиками в боки, й Едик був схожий на викинутого на берег пічкуря.

— Ти користувався шпаргалкою? — в свою чергу запитав я.

— А вона впіймала, впіймала! — раптом закричав Едик і з його очей потекли сльози. — Зараза монгольська, вонюча кобила... Стукотіла копитами біля дошки... “Пишіть спокійно, не хвилюйтеся”.

Я чомусь дивився на Едикові руки. Вони були чисті, з пещеними нігтями на довгих пальцях, такі руки дуже подобаються дівчатам. Едик ще вчора позмивав з долонь цитати.

— Дуже багато граматичних помилок, — сказав я неправду. — Проте не все ще втрачено. Треба готуватися до останнього екзамену. — Я не вірив у те, що кажу. — І відповідати вагомо, спокійно, впевнено. Покладатися тільки на себе. Предмет ти знаєш. — В кінці мій голос став дуже схожим на голос Євгена Сидоровича, і я замовк.

Едик витирав кулаками сльози й з недовірою дивився на мене. В цю мить мені здалося, що він дивиться на мене в презирством і ненавистю.

— А чого не приходять ці самі?.. — раптом запитав він.

— “Жучки”? Д'івопив же ось один.

— Дзвонив. Але не прийшов. А другого не видно зовсім. Я мовчки стенув плечима.

День сімнадцятий

Я сидів у Інни й обговорював з нею розділи, які вона дала почитати. Щойно я відкрив папку, вопа дістала з ящика столу пачку “Кента”. Сірників не було, вона пішла за ними на кухню. На столі лежав Іннин капелюшок, мабуть, скинутий в поспіхові. Я взяв у руки білий капелюшок, погладив його. М'який ворс залоскотав пальці.

Інпа вернулася з сірниками. Я бачив, як тремтів у її пальцях вогни її на кінчику сірника. Інна хвилювалася, отже, приймала мою думку всерйоз, і я аж запишався. Мене знову бентежила ця жінка, бентежила якось особливо, мені було тривожно й трішки сумно. Очевидна річ, після того, як я сказав, що йду до неї, вона мене чекала. Але як вона мене чекала? Чи хоче вона мені сподобатися? Ні, таки не знаю. На ній сірий строгий костюм, біла з коротким комірцем кофточка. На обличчі — трішки косметики, коротке волосся зачесане вгору й заколоте набік. Мені дужо подобається така зачіска, вона хвилююче оголює шию. Кілька волосинок вибилося, вони здаються беззахисними. Інна відчула це й пальцями лівої руки підібрала волосинки. Сама вона не здається мені беззахисною. Я подумав: той, кого кохала ця жінка, був або дуже щасливий, або дуже нещасний. Ще вчора увечері я міг її про це запитати, але сьогодні таке запитання пролунало б безтактно. Також я думав про те, чи прийду ще коли-небудь у цю кімнату. Не так, як зараз, а без папки, як учора. Цього я не знав. Це залежало від неї, від мене й ще від чогось, про що я боявся думати й не міг не думати. Мені здавалося, що саме з цією жінкою я відчув би всю повноту життя. Проте не був упевнений, що зміг би досягти цього тепер. Ким би я був з нею? Віктором Кириченком чи чоловіком Інни Строєвої? До речі, вопа залишила своє прізвище, сполучивши з прізвищем чоловіка, я прочитав це на пайці: Галицька-Строєва. А може, ми й тоді не були б щасливі? Перетворилися на суперників або завадило ще щось. То не просто затерте пояснення: не зійшлися характерами. Ми он з Любою теж не зійшлися характерами. Прожили життя й не зійшлися. Співіснували. Донедавна я тим вдоволь-пявся. “Заліз черв'як у хрін та й думає, що в світі немає нічого солодшого”.

“І все-таки, якби поруч зі мною була така жінка, як Інна, то, може б, і я... то, може б, і я звершив щось значне в житті”.

“Так-так. Якби щезли Емми, то щезли б і Нельсони”.

А може, навпаки — саме через Емм ядра вбивали Нельсонів, а мудреці ставали жалюгідними примітивами. Одначе мені такі крайнощі не загрожували ніколи.

У коридорі задзвонив телефон. Я вже знаю цей дзвінок. Дзвінки, як і людські голоси, не схожі один на одного. Я поїду й колись подзвоню зі свого міста по цьому телефону. Якщо... звичайно, залишуся живий.

Інна пішла й вернулася здивована: тебе. Я був здивований ще дужче, ніж вона.

— Я нікому не давав твого телефону.— Від хвилювання в мене спітніла рука, якою вхопив трубку.

— Слухаю.

— Тату, — пролунало в трубці. — Тату, куди ти подів кип'ятильник? Я не можу його знайти. А потім... дзвонила мама. Вона каже, щоб ти пішов до Аркадія Васильовича. Він теж дзвонив і запитував, де ти.

Мене обпекло жаром. Мені здалося, я кручу в руках вузлик, а в нього десятки кінців, і я не знаю, за який ухопитися. “Звідки він узяв Іннин телефон? Чому Люба подзвонила вдень? Навіщо я Роговому?” Нижньою губою злизав краплину поту над верхньою. Гарячково нишпорив у кишенях, вивернув просто на тумбочку все, що в них було. Так, я забув Іннину візитку з написом губною помадою “Заходьте обов'язково” біля телефону. А може, він ще й заглядав у папку, звірив візитку з прізвищем власниці папки й таким чином встановив, де я ночував минулої ночі. Люба, може, й дзвонила, а може, й не дзвонила, а Роговий ни дзвонив напевно. Він мені більше не подзвонить ніколи. Юний негідник цього не знає, він вигадав телефонний дзвінок Рогового. Він мене шантажує. Шантажує тим, що скаже Любі, де я ночував. Він боїться, що не поступить. Ще вчора він запитував, чому не приходять Роговий і Онищенко. Мабуть, вважає, що я їх одшив, корабель пливе без керма, от через те й трійка.

Червоний туман застелив мені очі. Я чую слова, які прориваються крізь дзвін крові у вушах: “Ах ти мерзотнику”. Хто це їх мені нашіптує? Це я сам шепочу їх.

Квакає у руці трубка. Очевидно, Едик, не дочекавшись моєї відповіді, злякався й поклав свою. Я кидаю трубку. До хрускоту стискаю кулаки. Мені хочеться кричати, бити, ламати все довкола... Ламати в чужій квартирі? Я бачу в темній глибині дзеркала, освітлений маленьким бра, чийсь ощирений рот. Хто то стоїть переді мною? Якийсь знервований чи злий чоловік. Хто він? Негідник? Порядна людина?

В коридор виходить Інна. Вона стривожено дивиться .на мене.

— Що там сталося? Хто це дзвонив?

— Нічого не сталося.

— А все-таки?

— Дома... неприємності.

— Які? Хтось захворів?

— Син розлучився... Старший син, — бовкаю я. — І взагалі... Пробач, Інно. Я піду. Одним словом... — Я махнув рукою.

Інна спочутливе киває головою. Я беру свій портфель, намагаюся вичавити усмішку.

— Бувай...

— Бувай, — каже Інна й дивиться на мене, як дивляться лікарі на хворих. Я знаю цей погляд. Він такою мірою закумуфльований, що простий смертний нічого не прочитає по ньому зроду-віку.

Я крокую вулицею. Назустріч мені йдуть люди. Я не бачу облич. Тільки — білі плями. Маски. Ширми. Старі, потріпані, нові, такі, яких не розбереш, скільки вони прослужили, заштопані, підфарбовані... Краєм тротуару пливе витріпана, в зморшках ширма, за нею — інша — ясна, чітка, з намальованою усмішкою. Такою, як у мого Едика. Так, так, я бачив тільки ширму... Всі дні, всі роки — ширму. Коли, відколи я бачу її?

Я переходжу дорогу, на мене ледве не наїжджає машина (в цю мить у голові пунктиром пролітає постать Олексія Дігтяра серед дороги), бреду навмання, набираючи в черевики піску. Я не шукаю сходів, не шукаю стежки, йду і йду кудись вниз і враз натикаюся на синю стрічку води. Далі йти нікуди.

Далі йти нікуди! Ми завжди і скрізь наштовхуємося на перепони. Вони нас зупиняють, інколи рятують. Інколи ми об них розбиваємося. Я лупаю очима, розглядаюся, ніби вийшов з туману. Та це ж Дніпровий рукав. По той бік — Гідропарк. Бурунять воду човни, бреде попід берегом рибалка, ліниво кидає блешню. Він сам не вірить, що може щось упіймати.

Пошук на сайті: