Юрій Мушкетик - Обвал (сторінка 24)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_obval.docx)Yuriy_mushketik_obval.docx305 Кб2339
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_obval.fb2)Yuriy_mushketik_obval.fb2632 Кб2210
Ми часто в житті кидаємо блешню без жодної надії, просто не лишається нічого іншого. Я відступаю на кілька кроків, сідаю на зелений горбик. У скроні й далі стукають молотки: гномики-ковалики роблять свою роботу — в грудях порожнеча, і десь у ній — тонюсінький, як голочка, біль. Біль у вакуумі. Але тепер я вже можу міркувати. Я хочу дійти істини. Якої я хочу дійти істини? Тієї, великої? Якої не дійшли всі разом за тисячі років? Ні. Своєї, маленької. Як це сталося? Коли це сталося? Коли? І чому?

Чому — не знаю. Неначе ж... все було як у людей. Купував черевички, рукавички, штанці. Водив на прогулянки. На гойдалку-коня, на карусель. По алейці слідом за голубами: диб, диб. “Гулі, гулі”. Підставляв спину і бігав, як баский кінь. Читав про Івасика-Телесика та Чипполіно. Допомагав розв'язувати задачки про дві труби: в одну вода наливається, в другу — виливається. Проводив “душерятівні” бесіди на ніч — був впевнений, що так потрібно, що виконую велику виховну роботу. Ще й намагався подати “в цікавій формі”. Щоб син не позіхав. Він слухав. І кудись дивився. Іноді щось запитував. Може, я вчив його но тому, що треба, й не так, як треба? Я намагався прищепити дітям любов до праці, пошану до святого хліба, вчив на контрасті, навіть тримав для цього “наочне приладдя”. Здається, справді нічого переконливішого й вигадати не можна. У мене в банці лежить шматок окупаційного хліба. Сталося це так: ми саме обідали, коли німці, що відступали, почали виганяти з села людей. Вони заскочили до нас зненацька, мати щойно налила в миску юшки й поклала на стіл хліб — шматок ячника вперемішку з викою і половою. Тим окрайцем, завбільшки в кулак, можна було вбити вола.

Два тижні гнали нас німці розгрузлими осінніми дорогами, а потім ще два тижні ми ховалися в ярах на Засуллі, і вже по тому вернулися додому. Миска з юшкою так само стояла на столі, і біля неї лежав хліб. Юшка загусла, затверділа, мати виколупувала її ножем, а хліб так зачерствів, що його не можна було розбити й молотком. Мати чомусь закинула його на полицю в сінях, де він дужо довго валявся серед осколків і мантачок, а коли через два роки хтось із нас, дітей, прибіг з ним до неї й запитав, що це  таке, вона довго хитала головою, заплакала і поклала той  осушок в черепочок па суднику й при нагоді показувала :знайомим, а також нам, дітям. Замавши власну сім'ю, я забрав той окрайчик і поклав у скляну банку з кришкою  і потім часто показував своїм дітям. На чорному антрацитному зрізі видно остюки і золотаві, блискучі, схожі на нарости лишаю, кружальця просяної полови. Від одного погляду на той хліб у мене ставало важко в шлунку. Одначе на хлопців та наочна агітація чомусь не діяла. 'Можливо, поганий з мене агітатор, можливо, щоб все те осягнути, не потрібно дивитися на той хліб, а поносити йго в шлунку, але мене до болю ображало, коли хтось із них, вловивши паузу в моїх повчаннях, підступно-поштивим голосом кликав: “Вовко, Вовко, йди, батько хліб показуватиме”. І стояли навпроти мене смиренні, а в очах скакали бісики. Потрібно зізнатися, що виховні моменти — виховними моментами, а я й далі почувався, як і всі ми, грішні.

Купував дітям лижі, іграшки, велосипеди. Були одягнені, нагодовані, вмиті. Моя дружина (намагаюся судити цілком тверезо) не найгірша з матерів. Вона любила їх. “Так чому ж, чому ж тоді вони не такі, якими я хотів їх бачити?”, — заглушуючи шум у вухах, без голосу кричу я. Чому в п'янички Квача, який живе в моєму будинку на першому поверсі, такі гарні хлопці. Обидва працюють, віддають матері гроші, захищають її від батька. Ага — випяток. Бояться бути схожими на батька. А чому в Полян-ьких такі ввічливі, такі скромні дівчата? Їхній батько працює на базі, мати — в гастрономі. Увесь будинок бачить, як щовечора пірить вона з гастроному важкого кошика. Так, і це виняток. Але і в сіреньких Млинченків дуже порядна дочка, я знаю, вона була в нас у лікарні на практиці!

Тоді чому наші діти не стали такими, як їхні? Причина цьому — наша зайнятість, заклопотаність? Тс, що ми інколи сваримось, що Люба сягає у сварках зі мною і з ними крайніх меж? (“Слинько. Зараза”. —“Сама ти зараза”.).  В тому, що вони завжди знали: у батька є гріш, нехай не ї  жмикрутиться, як жлоб. Вони мали все, більшого самі вже не зароблять. Нічого дертися вгору, пробиратися через хащі. Причина в тій поінформованості, яку мають, в нечесності самого вселенського світу — в кіно і книжках то й знай  показують, як тисячі віків обдурюють одне одного в світі люди і як можна обдурити краще? У втраті почуття святості? Почуття цнотливості?.. Справедливості?..

О світе, як же ти виховаєш своїх майбутніх мешканців? Ні, я не годен знайти відповідь на всі оті “чому?”. Залишається ще — “коли?”. Тоді, як просили, щоб їв мапну кашу, а він не хотів їсти, і ми ставали перед ним дибки? Коли не захотів ходити до дитячого садка і ми пожаліли його, забрали звідти, найняли няньку, а вона була хитрою і недоброю?

Коли упросили нас, щоб ми купили цуценя, а потім не хотіли вставати й водити його на вулицю, й довелося віддати цуценя сторожеві з автобази? Коли відкрутили з товаришем у інвалідній колясці фару, а потім звернули на двірниччиного Гриня, двієчника й балбеса? Коли ясної сонячної днини у піонерському таборі піонервожата і вчителька вчили дітей, як проводити піонерські збори, як писати протоколи, і всі діти не слухали, пустували, а Едик сумлінно та з натхненням мережив рядками сторінки? Коли у восьмому класі учні поїхали в трудовий табір і Едик сказав, що більше не залишиться там, бо вони, мовляв, роблять дурну роботу: рвуть моркву, складають на купки, а ту моркву потім ніхто не забирає, вона гниє, а вони рвуть і складають нові купки? Ми повірили, та так, воно, певпо, й було, і сказали директорові табору, що їдемо в санаторій, мусимо забрати із собою сина. Щоправда, наступного року ти наполіг, і Едик знову поїхав у табір. З класу їх поїхало тільки четверо.

Чи це вже сталося аж у десятому класі, коли класна керівниця обіцяла витягнути й Едика на медаль і не витягла?

А може, вже аж тепер, як уперше прийшли до нас Роговий і Онищенко?

Й на ці запитання я також не міг відповісти.

Важка образа на світ, на Любу, на самого себе пекла мені горло, на неї накочувалася інша хвиля — гніву, й творили такий коктейль, що від нього можна було похлинутися. З усього цього хаосу, з хитросплетіння запитань і відповідей випливало тільки одне: мій син — негідник, послі-дущий підляк, топкий і підступний лицемір, і таким вже залишиться назавжди. Це не заноси й перекоси, він діє продумано, тверезо, вціляє у сонячне сплетіння. Ніякі прорахунки виховання не можуть його виправдати: він розуміє все й свідомо керує своєю поведінкою. Якби йому вдалося стати на перші сходинки, він, мабуть, справді пішов би далеко, пробирався б угору спритно й винахідливо, пролазив під ногами, дряпався по головах, відпихав з дороги тих, що заґавилися, когось, може, зіпхнув би і в прольот...

“В душі ні трепету, ні співчуття, ні навіть наївного подиву перед тим, що відбувається навкруги”. “Дурні, от і мучаться”. “Що це таке,— жахаюся я.— Звідки? Якісь галюцинації? А-а, з Нечаева. Це його слова. Того страшного чоловіка”.

“Ну, це ти вже занадто, — нашіптує мені якийсь голос. — Утішся. Твої сини — не найгірші. Не п'яниці, не хулігани, не бандити. Едик — гарний на взір, здоровий, розумний. І може, й справді ти ще колись пишатимешся його успіхами”.

Не треба мені його успіхів. Його кар'єри, його слави. Мені потрібен чесний син. А він таким уже ніколи не стане. Він житиме, як жив, і, можливо, поступить на той рік, й ніхто ніколи не здогадається, який він насправді. І десь живе дівчина, яка стане його дружиною. Добре, якщо це буде така ж пройдисвітка, як він сам...

І раптом, неначе снайперська куля з далекої відстані, мене вражає думка: чим ти клопочешся? Над чим побиваєшся? А може, воно вже тобі зовсім не потрібне? Я підхоплююся. А що ж... одним махом — все. Поїхати й добити до кінця. Портфель із знімками зі мною, я відносив у ньому Інні її роботу.

Я почуваю, що це рішення не породжене хвилиною розпачу. Воно зріло давно, я до нього готувався всі ці дні.

Що раніше розшукав телефон Петра Огира й дзвопив йому на роботу. Набивався провідати. “Приїзди, коли хочеш”, — сказав Петро. Петро працює в онкології. Я не знаю, чому вибрав його. Ми з ним ніколи не дружили, щиро кажучи, він мені ніколи не імпонував. Ото вже було справжнє село, таке репане, що могло шокувати й мене. Та де там село, белебень, глухий, відлюдькуватий хутір. “Тітко, — кричить він у гастрономі через голови покупців до похмурої, яка вперто маскується косметикою під дівчину, продавщиці.— Ваш ковбик жарений на смальці?” — “Это не ковбик, это сальтисон”. — “А на смальці чи на салі?” — “Нахал. Дурак. Не мешай торговать”. Петро здивовано чухає потилицю: “Хлопці, чого вона з'єрепенилася?”

Мабуть, я вибрав Петра через те, що він, як мені здається, не зможе приховати правди. О, в цих справах ми досягнули віртуозності. Можливо, це єдина в світі брехня, від якої не повинні відмовитися люди. Але я не хочу і її.

Сьогодні субота, проте я знаю, що Петро в лікарні. Зібрав про нього чималу інформацію й вивів з неї, що їхати мені потрібно саме до нього.

З чверть години простояв у черзі на таксі, а за півгодини вже був у онкологічній клініці. Я йшов швидко, широко та впевнено вимахував портфелем, не розглядався, й чергова не зупинила мене. Мені не хотілося марнувати час: викликати Петра по телефону, виписувати перепустку. Вже аж у кінці довгого коридора відчув, що в мене в грудях напружилася якась линва, а ноги в колінах ніби розм'якшилися, ледь пружинять. Я змусив їх ступати твердо.

Петро Огир стояв за столом у своєму кабінеті, складав на купу якісь папки, мабуть, історії хвороб. Він мене не впізнав. Перший чоловік, який мене не впізнав. Зате я впізнав його одразу, хоч, леле, змінився він неймовірно. Переді мною стояв огрядний товстий чоловік з великою, зовсім лисою головою,— тільки віночок волосся нижче вух, як у святого Петра в мультиплікаційних фільмах, — великим носом, великими губами та великими добрими очима.

— Би знаєте, сьогодні я не зможу вас прийняти, — вибачливо сказав він.

— А коли, Петре?

Він заморгав білими повіками, його рука несамохіть ковзнула до потилиці.

— Чи не Віктор, хай тобі біс!

— А нащо він мені, твій біс?

— Ну ти ж і той... замаскувався під молодого.

— Якби замаскувався під молодого — упізнав би.

Ми обнялися. Після кількох фраз (“Ну, як воно?” —“Та так, живемо”), Петро вже по-справжньому скрушно пошкріб п'ятірною потилицю.

— Ти хоча б подзвонив... Така петрушка вийшла... Я з двома чуприндулами зібрався на рибалку. З нашими, рентгенологами. Хотіли заскочити додому, перевдягтися, й — гайда.

Линва в моїх грудях обвисла.

— То що ж, їдьте. Іншим разом... Я сам рибалка... Сковородочнік.

— Як це? — не зрозумів Петро.

— Ну, є поплавочники, є донники, а є сковородочники.

Петро смачно зареготав.

— Розкажу хлопцям.

І враз у моїй голові сяйнула спасенна думка.

— А ви б не взяли мене з собою?.. Завтра неділя... Та й взагалі мені тут кілька днів робити нічого. Син поступав до інституту, а я блукаю, як потороча. Якби знайшлися якісь старі штани...

— А що ти вмієш робити, якщо ти сковородочніїк? — примружився Петро.

— Дрова рубати, картоплю чистити. Смішити: стаю на голову й кукурікаю.

— Ну, такий кадр нам підійде.

— В мене немає ніяких припасів, так я... горючим.

— А це вже — кинь. Хабарів не беремо. Ну, все. На коня, незаможник!

Обоє “чуприндулів” чокали Петра біля “коня” — жовтеньких “Жигулів”. Вопи справді були чубаті, худі й чубаті, тільки один — високий, а другий — низенький.

— Микола Літній,— простягнув руку високий.

— Микола Зимовий, — простягнув руку низенький. Я спантеличено крутив головою.

— Ну, це — щоб не плутати, — пояснив Петро. — Два Миколи. Один і справді народився влітку — як і відповідний святий, а другий — взимку.

Я придивився пильніше, щоб не поплутати: мені здалося, що мусило б бути навпаки: Зимовий Микола був чорний, як жук, а Літній — неначе облитий сметаною.

Петро та Миколи справді затрималися недовго. Поки вони переодягалися, я сходив у крамницю, купив таких-сяких припасів, а також подзвонив з автомата Едикові. Я сказав тільки одну фразу: “Їду в справах у район”, і поклав трубку. Яке його діло — у який район. А подумає про інше — нехай думає.

Вирушали двома машинами — Петро і Літній Микола мали завтра вернутися, Зимовий Микола залишався на три дні й через те їхав своїм “Москвичем”.

Пошук на сайті: