Юрій Мушкетик - Обвал (сторінка 25)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_obval.docx)Yuriy_mushketik_obval.docx305 Кб2339
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_obval.fb2)Yuriy_mushketik_obval.fb2632 Кб2210
Їхали по забитому машинами проспекту Дружби народів, через міст Патона, повз Русанівську набережну, і я бачив наш готель, і своє вікно, на мить у моїй голові майпула думка про те, що Едик лишився сам, наодинці зі своєю трійкою, на мить мені стало його шкода, одначе я не вельми розжалобився. У мене вистачало інших думок, інших болів. Біля старого кладовища повернули праворуч, далі “Жигулі” покотилися зміїстою стрічкою асфальту повз якісь хатки, повз обтоптані рибалками озерця, через містки, під якими шуміла вода, й знову задзвеніла стрілою стрічка асфальту, а праворуч і ліворуч миготіли садки та паркани, а також будиночки на високих підмурівках — очевидно, восени їх підтоплювала вода, будиночки на курячих ніжках тяглися довго, мені вже почало здаватися, що це кілька їх біжать наввипередки з машиною, а потім вони захекалися й зупинилися, а ми вискочили на луг. Літній Микола натиснув на газ.

— Не лети, як дурний з гори, — сказав Петро. — Дай хоч окові порозкошувати на цих травах.

— Треба встигнути піймати риби на юшку, — заперечив Микола. — Тобі б тільки розкошувати. Лінтюх нещасний... Не дарма од тебе й жінки втікають.

— Не вигадуй, — сказав Петро.

— Чого не вигадуй?

Петро помацав свого великого носа-кушку.

— Ну, нехай дві, а третя?..

Микола збавив газ, об'їжджав розбитий відтинок дороги.

— А третя чому? — запитав я. Петро безнадійно махнув рукою.

— Третя... Я не був на ній одружений. Тільки збирався.

— Два роки збирався, — кинув через плече Микола.

— Треба ж придивитись до людини. Кожного тижня їздив у Ліски. Цікава молодичка. Пацан у неї. Василько. Тихцем просив у мене грошей на квитки в кіно та на цукерки дівчатам. Високий такий пацан, ще й боксом займається. Паханом називав... коли гроші просив. А в минулу неділю я приїхав, а по двору якийсь чувак у майці ходить. “Йди сюди, каже, побазаримо”. Я й підійшов. А він як уріже по уху. Я й з копит. Він замахнувся чоботом...  На щастя, Василько нагодився, та батька під дихало. Ледве водою одлили. — Петро знову помацав носа, неначе хотів упевнитись, що він на місці. — Не був я на ній жонатий. І не міг бути. У неї чоловік у тюрязі сидів, а тоді випустили його.

Я одвернувся, щоб не засміятися. Тепер машина бігла по невисокій дамбі, яка пролягла поміж озерець та боліт, порослих верболозами, ситнягом і очеретом. Було видно, що тут мілко — посеред широкого чималенького плеса стояла чапля, сіра, знерухоміла, вона була схожа на корч. Я ледве її розгледів. Декілька разів дорога підбігала до широких річкових розливів, на яких гойдалися на якорях або мчали моторки, на берегах, неначе потомлені бегемоти, стояли машини, дуже багато машин і наметів, але й обшири тут — велетенські. Проїхали кілька шлюзів, біля них теж дрімали бегемоти-машини, а бетонні плити обліпили рибалки — риба йде на свіжу воду.

Далі машина вискочила на іншу дамбу, вищу, й повернула праворуч. З гори було видно, що дороги-дамби сходяться під прямими кутами й розліновують луг на велетенські квадрати. Я подумав, що ці прямі бетонні дороги мовби забирають у луків часточку їхньої таїни. Мабуть, колись через ці луки теж пролягали дороги. Але то були інші дороги. Й інші не тільки через те, що не бетонні. Колись вони були природні, їх прокладала нагальна потреба, хтось один ішов чи їхав першим, кудись добивався, кудись проривався, застрявав, вибирався й знову їхав, потім на його слід трапляли інші, виправляли, скорочували ту першу стежку, утоптували, аж поки не з'являлася дорога. Вона обминала озеречка, горнулася до горбиків, збігала в долинки. Тепер дороги прокладає не нагальна життєва потреба, а розрахунок. Фотографується ділянка, наперед на ватмані проектується траса, люди зрівнюють горбики, засипають долинки... Зникають таємниці, зникає напруга мандрівки. Так, зникає й вона, напруга. Колись все здобувалося тяжко. Через те й пам'ятали, хто перший пробивав дорогу, коли і як те було, і як у кінці дороги він збудував хату, і як потім поруч виросли інші хати. Й знали гаразд, хто і як будує, пам'ятали справжніх майстрів, тих, що будують хати, роблять колеса, кошики, майструють вози, копають криниці. Все те зникло, розчинилося в імлі років. Тепер ложки всі однакові — ширвжиток, їжа різна, а ложки однакові. Бо їжа не однакова.

Мабуть, немає нічого дурнішого, подумав я, як зітхати по тій напрузі, од якої рвалися жили, по дерев'яних колесах і діжах для тіста, але по чистих, незатоптаних луках і по нескаламучених криницях людство зітхатиме, доки й віку його. Одне неможливе без іншого, одне заперечує інше. Мабуть, ще й через те, що ми зв'язані з луками, лісами, ріками пуповиною, ми народилися серед них, біля них і в нашій крові вони закодовані такими, як були тоді, за часів нашого дитинства. Дитяча пам'ять — найтривкіша, й наше дитинство здається нам найблагодатнішим віком.

З дамби повернули праворуч, з'їхали на мисок, який вів до піщаного півострова. Півострів простягнувся в довжину метрів на триста, його правий берег був вищий і круто спадав до широкої затоки, яка ген отам, у долині, зливалася з Дніпром, лівий — низенький, пологий, переходив у болото, поросле куширем, лататтям, ситнягом і очеретом, що ріс кущаті. Подекуди понад берегами кучерявився верболіз, на білий, сипучий пісок наступало життя, а трави росли латками. На березі стояло з десяток машин.

Ми знайшли собі зелененьку оазу з трьох чи чотирьох кущів та латки дерну, поставили машини, й, поспішаючи, навіть по нап'явши намету, похапали вудки та кинулися до води, аби до вечора зловити риби па юшку. Безкрає водяне плесо зоддалік переливалося голубінню, але коли я підійшов до берега, вода здалася мені неживою, мертвою. Жодної хвильки, жодного брижа й жодного сплеску. Я рибалка не найвищого класу, але з одного погляду на воду скажу: ловитиметься риба чи пе ловитиметься. Не знаю, як і чим це пояснити (іноді риба ловиться, хоч вона й не сплескує на поверхні), але “неповна” вода чимось відрізняється від “ловецької”. Мені здається, по ній розтеклася невидима плівочка, й вона якось особливо відсвічує.

Мій здогад підтвердився дуже швидко. Поплавки незрушно стояли на поверхні, неначе хто приморозив або приспав їх. Вже Петро закинув дві донки, вже Літній Микола десь накопав глею іі розмішав, розтопкав у ньому півкаструлі пшоняної каші, півпачки “Геркулеса” та хлібину, вже Зимовий Микола надув човна й разів два оббатожив спінінгом берег туди й назад, а в нашій сітці вільно розгулювали дві верховодки та йорж, завбільшки в мізинець. А яка то юшка без риби? А яка то чарка на природі без юшки? А яка балачка без чарки? Петро та два Миколи зав'язали суперечку: випускати чи не випускати йоржа.

— А розкаже там, у воді, які бездарні йолопи стоять на березі, — казав Петро.

— Тож і добре, — заперечив Літній Микола. — Може, хоч тоді вона припливе на наш корм.

— А перекине хвостом казан, — не здавався Петро. Збоку могло видатися, що вони сперечаються насправжки. А вони просто притлумлювали досаду. Й тоді я вирішив піти на авантюру. Мені дуже хотілося прислужитися хлопцям, показати їм, що взяли мене не даремно, хвастонути, бути їхнім благодійником (отако лінькувато, ніби байдуже викинути з човна сітку з рибою: “Ну, здасться, на юшку вистачить”), а може, що й через те, що потім мені доведеться звертатися до них у справі, важкій і фатальній для мене, і я хочу, щоб вони були зі мною правдивими й щирими, бо хіба можна бути неправдивими з отаким сміливим і бойовим хлопцем.

На авантюру наштовхнув мене чималенький камінь, обв'язаний навхрест мотузком — готовий якір — і флотилія човнів, що чорніла далеченько на плесі. Я знав: там — течія, там — глибина, а значить, там і риба. Щоправда, на те, щоб ловити рибу з човна, потрібен спеціальний дозвіл, спеціальна ліцензія, але ж хіба у всіх, що ото крутять спінінги отамо, на сонячній доріжці, є ліцензії? Либонь, немає ні в кого. Я швидко змайстрував донку, в Зимового Миколи знайшовся кормачок. Щоправда, цей спосіб риболовлі нині теж заборонено. Але ж я не їду ловити на продан; Мені впіймати лише на юшку.

— Може, не їдь? — висловив сумнів Петро.

— Морітурі те салютан! — вигукнув я і хвацько відіпхнувся від берега.

Я вигріб трошки нижче від дерев'яної та гумової флотилії — теж невеличка хитрість — їхній корм зносить до мене. Шугонув в воду камінь, вервечка бульбашок потяглася від нього. Камінь ішов у глибінь довго — ледве вистачило мотузки. Човна розвернуло в один бік, у другий, врешті він зупинився на припоні.

По днищу сичала вода, течія закручувала біля бортів тугі спіралі. Пішов у глибінь грузок з кормом та наживкою. Спочатку я не ловив, постукував кормачком по дну, вибиваючи кашу, й знову викручував кормачок нагору, “заряджав” його. Підманював рибу. Врешті перестав підманювати, тримав вудлище в руках. Месина напнулася, тихенько виспівувала, я відчував її тугий опір, відчував груз на дні, — варто ледь похитнути вудлищем, і він відірветься, в цю мить я й сам був наструнений і легкий, в мені прокинувся пращур, отой давній лісовий рибалка з берегів Десни, волохатий і винахідливий у пошуках здобичі, в природному прагненні вижити самому й не дати загинути родині, родові. Так, то й мій рід, вічний рід мисливців та рибалок, то моя земля, іншої я не знаю й не хочу, а без цієї но зможу жити. Щоправда, я також не знаю, визнав би мене своїм нащадком отой мій далекий пращур чи ні. Якби подивився па мене ось такого, скоцюрблепого, як пес на купині, в якійсь голубій кацавейці (штормівці) і рожевій ярмулці, з металевою штукенцією в руках, чи визнав би, побачивши отаким Дніпро і отакою Десну, отакими береги, ліси й пасовиська?

Сіп-сіп, сіп-сіп; я підсікаю й відчуваю, як на дні опирається рибина. Викручую месину, беру спінінг у ліву руку, правою намацую підсаку. Мої руки тремтять, мов серце б'ється прискорено, воно чує здобич. Звір прокинувся, звір бореться за своє існування. Ширяю підсакою, рибина сплескує на поверхні води, поспішливо ширяю ще раз і враз відчуваю, як стало легким, майже невагомим вудлище. Рибина зійшла. Я сам збив її підсакою. Наживлюю гачки вдруге. Сіп-сіп, сій-сіп. Звір роздратований, звір голодний, але, на відміну від людини, він стає обережнішим вдвічі, обачнішим, спритнішим. Я виловлюю рибину і вкидаю її в сітку. Це лящ, а може, лящик чи навіть підлящик, невеликий, горбатенький, мідяно-бронзоиий.

По якомусь часові до того підлящика долучаются ще два. І раптом: сіп-сіп-сіп. Ривок, удар, ще ривок. Мов серце тремтить, моє серце співає, на ту мить воно забуло про все: задушливу кімнату в готелі, Едика, Любу, рентгенівські знімки в портфелі. Воно напоєне боротьбою, молоде й пристрасне. Воно таким запрограмоване й пущене в світ. Не зійшла б, не зійшла б, це велика рибина. Я чую її опір, вона важко йде з глибини, вона бореться за своє життя, вона злякана, очманіла, не розуміє, що це тягне її нагору. Вона знає всіх хижаків у своїй стихії, але вона велика, вона їх не боїться. А це її зборює якась інша сила, могутня й жахна. Вона й не знала, що існує така сила, вона не знала, що над кожною силою е інша сила, і в світі немає найдужчого. Мене теж душить страшна й примарна сила, перед якою я маленький і безпомічний, як булька на воді, як порошина.

Майнуло навіть у такий час, майнуло й згинуло, а в серце срібним хвостом б'є радість: лящ, велетенський, кілограмів на два з половиною лящ вже стріпує в підсаці.

Мої руки ще тремтять, і вже не зовсім гаразд почуваю, що діється там, на дні. Може, вистачить, може, піднімати якір? Ні, ще, я ж упіймав чотири рибини менше як за годину. Ще одну-дві рибини.

Мабуть, саме на підтвердження того, що понад однією силою в світі панує інша, чую за спиною тривожний крик:

“Інспекція!” Тепер вже в моєму серці тріпоче панічний страх. Я увесь час пам'ятав про неї, небезпека, здавалося, висіла у мене за спиною, вона потьмарювала мені радість риболовлі, але я сподівався, що все обійдеться: стільки човнів, стільки рибалок, певно, вони тут ловлять кожного дня. Я оглянувся: до нас і справді наближався великий сіро-зелений катер. Зривалися з припонів човни, ревіли моторами, розліталися вусібіч, як великі срібні рибини.

Я зрозумів: моторки втечуть, ну що може їм зробити катер: наздожене одну, ну — дві. А ми, ті, що на гумових човниках, не втечемо нікуди. Ми і е здобиччю великої сіро-зеленої рибини.

Тепер вже я був здобиччю і діяв за її законами. Діяв, як запеклий, лютий браконьєр. В мене на колінах лежав ніж. Я перерізав мотуз, який тримав якір, перерізав месину й шпарко кинув у воду весла. Моя перевага перед іншими невдахами рибалками полягала в тому, що я був з цього краю “флотилії”, а інспекція розпочала прочісувати її од фарватера.

Пошук на сайті: