Трохи заважали своєю метушнею рибалки, їх наїхало з міста достогибслі, й не стільки то були рибалки, скільки відпочивальники, а то й виливальники. Бейкалися берегом, каламутили воду, кидали в неї пляшки, витоптували траву й з якоюсь скотинячою тупістю рвали та жбурляли в болото тугі чорно-коричневі качалочки. І все щось смажили па бензинових та газових плитах — гіркувато-солодкий запах паленого м'яса слався понад водою — і жували, жували. Деякі люди, здається мені, зробили метою і способом життя насолоди. Пожрати, попити, зірвати, понюхати й кинути квітку, навіть якщо не понюхати, то зірвати й кинути, щоб не зірвав хтось інший. “Краще зірву я”. Отож і спробуй подумати про мету життя. Для чого живуть? Окремі — щось створити. Сукупно всі — так думали протягом віків — для майбутнього. Треба осушити ще оцей гектар болота, прокласти ще одну дорогу, навчити грамоті ще сотню білявих зірвиголовів, і тоді настане час... наступлять суспіль щасливі дні. Що в тому щасті вони робитимуть — нащадки не знали. Люди жили поступом, жили для тих, що прийдуть потім. То, може, як казали деякі мудреці, мета в самопізнанні, самовдосконаленні — робити себе кращими, тоді й світ ставатиме кращим. А чи стаємо ми кращі? Кращі тканини, краща горілка, кращі колеса — то напевно. А ми, ми? Та й хто тепер клопочеться тим? Рівновага в світі порушилася, й ні для чого і ніколи людям думати про вдосконалення душі, про філософію душі, та й, зрештою, про літературу і навіть медицину. Технічні відкриття в кінцевому результаті служать одній меті, і, мовби втікаючи од чогось, люди живуть куцими насолодами, хвилинними втіхами.

Боже мій, скільки крутих спіралей намотав на мою душу світ, — втомлено подумав я. Так намотується на одиноку степову грушу павутина бабиного літа. Скільки інформації — потрібної і непотрібної — запало в звивини мозку, скільки пристрастей примушували прискорено скорочуватися серцеві м'язи, зношуючи їх. Іноді мені здається, що я ввібрав у себе увесь світ... Хоч насправді я не ввібрав майже нічого, а те, останнє, зникне в одну мить, як зникали всі, значно крутіше й досконаліше закручені, спіралі.

Висіли, як градові тучі, чорні думки, але я випихав їх за обрій, мені вдавалося від них відкараскатись. Душа від них відкараскатися не може, вона згнічена й стривожена, але чорні круки думок літали десь угорі. Може, вони й не сіли б мені на плечі, якби Микола раптом не сказав:

— У вас поступає у медінститут син, а в нас хрещениця.

— У кого це — у нас? — запитав я.

— У Петра, у мене і в Літнього Миколи. У всіх трьох.

— Як це може бути? Микола усміхнувся.

— А ось так. Два місяці тому в нас оперувався один дядько з Житомирщини. Просто дядько, їздовий на фермі. Розрізали — й закрили.— Микола розтулив і стулив докупи борти старого піджака. Вийшло дуже переконливо.— Пізно. А дядько — хоч звідкілясь і дознав, що в нього, — не панікував, не звинувачував лікарів, навіть не поскаржився жодного разу, тільки одним і бідкався: “Не кажіть нічого Наташі, бо ще не поступить. Оце якби вона поступила, я й помер би спокійно”. І ми втрьох вирішили: нехай інститут розвалиться, нехай ректор лусне — Наташа поступить. У нас там така мережа... Миша не проскочить поза нами.

Я скинув кашкет. Розстібнув сорочку — піт заливав мене з піг до голови. І в ту мить відчув, як падають згори круки. З одного боку, Миколина розповідь була мовби якимось виправданням для мене. Вони теж “проштовхують”, та ще й таранно. А з іншого... Ні, я не міг стати з ними на одній кладці, навіть наблизитися до них не мав права, вони клопочуться зовсім інакше, про чужу їм людину, про — сироту. Ще не сироту, але... “Моральна аморальність”. А я? І в цю мить щось рвонулося в мені, закричало: “А ти... Ти теж... Хіба не однаково!” А розум холодно карбунав, ш'тіаче рубав на цвяхи дріт: “Не однаково. У тебе — невідомість. І твій син — негідник. Він лицемір і шантажист. У нього немає нічого святого. Який же з нього може бути лікар? Лікар... він найближче біля серця. Ближче навіть, ніж поет. Ось ці хлопці — лікарі. А твій син не лікуватиме людей, а робитиме кар'єру. І він її дробить, це я знаю. Й, може, його ніхто не розгадає. Адже він такий розумник і скромняга. Не хуліганить, не п'є, не курить. Живе собі, та й годі. І вже ніколи не стане порядною людиною. Лікар — це совість, співчуття, доброта і милосердя. Я через те й мучуся увесь вік, що не знаю, чи я по-справжньому милосердний. Хтось із великих сказав: коли входиш в літературу, витирай ноги. Лікар повинен мати стерильним все. А в твого сина — пліснява на душі”.

Я відбивався, я просився, я проклинав: круки не відлітали, вони клювали мене і вечір, і ніч, і наступний день. Боже, як я втомився. В фізиці є термін — втома заліза. Не знаю, як втомлюється залізо, але моя втома, мабуть, більша.

День двадцятий, останній

Ми з Миколою Зимовим повернулися у вівторок після обіду. Я вийшов з машини навпроти Русанівки, Микола поїхав додому, потім він ще поїде на роботу.

Едика в номері не було. Речі — порозкидані, стояв такий розгардіяш, що коли б я не знав, що це стиль життя мого сина, то подумав би, що він тут з кимось бився навкулачки, а потім утік.

Я поскидав на купу речі, помився під душем, поголився, одягнув чисту сорочку. Заглянув до холодильника, до шаховки — пустота торічелева. Треба поповнювати запаси. Взяв портфель і замкнув номер. Постояв біля готелю, роздумуючи, в який бік податися. Перейшов через дорогу, рушив по тротуару до мосту і за кілька кроків побачив Галину Михайлівну та Еллу. Вони йшли мені назустріч, обнявшись, як дві подружки. Проте я одразу помітив, що їхні обійми якісь не такі, як завжди, вони сплелися руками за плечі надто міцно, здавалося, мати й дочка підтримують одна одну. На їхніх безколірних аскетичних обличчях застиг однаковий вираз глибокої втоми.

Я привітався з ними, на мить загнувся, не знаючи, як матися — пройти мимо чи зупинитися й поговорити. Я таки зупинився й запитав, що тільки й міг запитати в такому випадку:

— Ну, як ваші справи?

Галина Михайлівна ворухнула сухими пергаментними губами й мовила:

— Наші справи вже скінчилися. Взяли на завтра квитки.

— Чому? — знову запитав я, хоч міг би й не запитувати.

— З твору — “четвірка”, з біології — “трійка”. Прохідний бал на наш факультет без атестата — шістнадцять, — сказала Галина Михайлівна. — У нас — чотири екзамени.

Впала глуха, як біля покійника, мовчанка. Я почував якусь величезну незручність, неначе це я був винуватий у тому, що вони не добрали одного чи двох балів, неначе я заступив їм шлях. Я розумів, що це дурниця, й однак відчував, що червонію... І враз помітив, як болісно засмикалися губи в Галини Михайлівни, я чомусь злякався, я но хотів, щоб вона говорила далі, але вона сказала:

— З біології — “трійка”. Зрізали. Елла знає біологію. Має грамоту. Я сама — вчителька біології. Це дужо несправедливо.

— Мамо, — вигукнула Елла. — Не треба!

— Хіба неправда? — в очах у Галини Михайлівни блищали сльози.— Ті, в кого є блат... У високих чинах...

— Мамо, — смикнула її за руку Елла. — Перестань. Вибачте, Вікторе Івановичу, — звела вона на мене великі, сухі, мученицькі очі. — Мама дуже перенервувалася.

Я хитнув головою й пішов. Я йшов швидше й швидше, далі майже біг. Я нічого не бачив, нічого не помічав, я стояв у вагоні метро спиною до людей, і перед моїми очима з шипінням і свистом мчалися товсті чорні змії кабелів, а за ними чорніла пітьма, в глибині якої мріло мертвецьки бліде трикутне обличчя. То було моє обличчя. У мене в голові палало, як у горні, розжареними цвяхами вискакували якісь слова й падали розплескані, розплющені під вагою молота. Тим молотом була правда. А ковадлом — моє власне серце.

В очах мені потепліло, я сердився, я гнівався, що такий тонкосльозий, мабуть, це хвороба зробила мене таким, хвороба і все інше, раніше я тримався, тримався за всіх ситуацій, я знав, що повинен триматися, однак хтось із нас мусить триматися, інакше в світі не можна жити, та й на мені родина, на мені лікарня... А зараз десь переломилася, стерлася зазубринка, маленька зазубринка, яка тримає все велетенське колесо, колесо рівноваги, впевненості й надії.

Від зупинки метро я йшов трохи повільніше, але в голові й далі палало, і стрибали цвяхи-слова, я не міг їх осягнути, зібрати докупи, але їхню суть розумів гранично точно. Я повинен викласти їх там, у деканаті чи ректораті.

...Густа прохолода осокорів біля довженківського саду, гарячий асфальт тротуару, широкі алеї інститутського палісадника. На алеях, на майданчику біля сходів юрмилися вступники.

Я побіг по сходах угору.

І враз почув над головою:

— Тату!

Переді мною стояв Едик. Він посміхався й тримав біля плеча руку зі складеними докупи пальцями, неначе хотів ними приклацнути. Едик ступив на дві сходинки вниз.

— Тату, все о'кей! Тільки що мені сказав Євген Сидорович. Вже відбулося засідання комісії. З біології — п'ятірка.

Едик і далі посміхався й дивився на мене великими блакитними очима. В тих очах переливалися умиротворення та радість. Едик великодушно прощав мені мої промашки та гріхи.

Я нахилив голову й ступив уперед. Але я ступав уже тільки по інерції. На верхній сходинці зупинився. На мить заплющив очі, а коли розплющив їх, побачив усе ясно, жорстоко й реально. Навіть мій біль був іншим. Це був біль сорому й безнадії. Ну що я їм скажу? Що мені допомагав Аркадій Васильович, що він переспав з моєю дружиною, але я цього не знав... Мене приймуть за божевільного, мені ніхто не повірить, а якщо й повірять, то хто скасує власні рішення і власні постанови! Цілковите безглуздя. Як говорять гравці: гру зроблено. Все інше лишилося для нічних аналізів. А зараз я більше не можу про це думати.

Ще з півгодини бездумно блукаю в парку. А тоді заходжу до гастроному, купую пляшку коньяку. Марочного, найдорожчого — “Двин”. Гроші в мене є, гроші прислала Люба. Хвилину роздумую і купую ще одну пляшку. Я ніколи не пив з горя або з радості і не знаю, як то воно буває потому: легше чи важче. Однак, почуваю, пити сам не зможу. Я беру таксі і їду в клініку до Петра. По дорозі зупиняю таксі й купую в лотку, що стоїть просто на тротуарі, два кілограми яблук. Петра в кабінеті немає, проте кабінет не замкнений, я сідаю на стілець, на той самий стілець, на який сідають хворі, й чекаю його. Петро входить і потирав лисину.

— А, браконьєр, — каже він, і його широке, як днище и діжі, обличчя розпливається посмішкою.

Я мовчки ставлю на стіл одну, а потім другу пляшку коньяку. Петро витріщається на мене, в нього аж відвисає, як у віслюка, нижня губа. Він не може повірити, що я, лікар, прийшов до нього, лікаря, в кабінет і пропоную пити коньяк. Але він, звичайно, цього не каже. Ця велика вухата тварина (за наших студентських років “тварина” —  була найвища похвала) дуже тонка й розумна за деяких ситуацій.

— Ти що, когось пограбував? А я думав, ти тільки браконьєр.— Він дивиться на годинник. — Ну, гаразд. Робота скінчилася... В нас є один чулан... Сховай поки що... А я покличу хлопців. До речі, як твої інститутські справи?

— О'кей! — кажу я.— Пройшов.

— І наша хрещениця теж пройшла, — посміхається Петро.

Він веде мене по коридору, далі ми повертаємо до великої кімнати, в якій тільки одне вікно й те чомусь угорі, Петро відчиняє ще одні двері, ліворуч, впускає мене до маленького чуланчика, в якому стоїть маленький столик, три стільці та завалений папками стелажик біля стіни. Він виходить і за кілька хвилин повертається з обома Миколами. Літній Микола несе ще один стілець, Зимовий Микола — чотири склянки. Я дістаю з портфеля коньяк і яблука.

— Нагода поважна, — каже Петро. Він неначе виправдовує мене перед Миколами. Вони посміхаються, — вони теж вибачають мені таку безтактність: чоловік трохи отетерів на радощах.

— Закуска тільки така, — показую на яблука.

— Нічого, — посміхається Зимовий Микола. — І не таке переживали.

Важка руда рідина тече в склянки. Ось вони вже повні. Проте ніхто не бере їх до рук, мабуть, чекають, коли візьме свою гість. Я простягаю руку, беру склянку й раптом ставлю її на стіл.

— Хлопці, — кажу. — Поки ми не випили... В мене є знімок одного хворого. Вожу з собою з першого дня, та все якось не випадало... Хотілося б порадитися з вами.

Всі троє трохи дивуються.

— Тягни, — каже Петро. Він перший бере до рук лискучий папір, повертає до світла. Примружує одне, потім друге око. — Типовий канцер, — каже він, але й далі розглядає знімок. — Щоправда, пляма ніби трохи димчата.

Знімок переходить до рук Зимового Миколи.

— І дуже темна. На канцер не схоже.

Літній Микола дивиться через його плече.

— Чому не схоже? Пляма — сіра.

— Темно-сіра, майже темна, — не згоджується Зимовий Микола. — Не зовсім гарний знімок. Ми робимо кращі. Ти , привозь його сюди. Я ковтаю тугий згусток слини.

— Він — тут.

Шестеро очей дивляться на мене. Всі досвідчені, я не можу нічого в них прочитати, та й знаю: що б не прочитав,  воно мені тепер не допоможе.

Ми опинилися з різних боків невидимої, непроникної, куленепробивної стіни. Я — по цей бік, вони — по той. Ще вчора ми були разом, жартували, сміялися, ще вчора ми були однакові, а зараз — рішуче інші. Живе й неживе! Ні, не те. Але щось подібне. Вони намагаються прорватися крізь ту стіну, і намагаюся я, але всі ми розуміємо, що те — неможливо. Існують бар'єри, які людина не може подолати.

— Ну що ж... Якщо ти готовий, можемо зробити зараз, — каже Літній Микола.

Я підводжуся із стільця. Обидва Миколи підводяться слідом за мною.

Чомусь я сприймаю все зовсім не так, як тоді, коли заходжу ось в такі кабінети в білому халаті. Виявляється, на одні й ті ж предмети може дивитися з однієї оболонки двоє людей, і ці люди зовсім не схожі між собою. Й ніякі сили світу не можуть звести тих двох людей в одну людину.

А яка холодна пластмаса екрана. Я притулився до неї грудьми, підборіддя поклав у спеціальну ямочку, так, як мені наказав Зимовий Микола. Саме наказав. А чий це голос лунає з сусідньої кімнати? Його, Миколин? “Вдихнути. Затримати віддих. Дихати”. Все в наказовій формі. Ні, це якийсь чужий голос. А точніше, не чужий, а очужілий. Там, у тій кімнаті, за пультом Микола не має права на співчуття, бо тоді погано виконуватиме роботу. Має ч її не має? Не має? Має? А можи, все це мені просто здається? Миколин голос ні трішечки не помінявся?

 “Вжж-ж, вжж-ж” — двічі вжикає біля моїх грудей невидима пилочка. І знову той самий незнайомий холодний голос: “Можна одягатися”. І  —  на терцію тепліше: “Посидь тут або погуляй надворі”.

Вони залишилися в рентгенкабінеті, а я вийшов на вулицю. Я ходив довкола будинку, ходив по лікарняному парку, де майже всі лавочки були вільні, але не міг сісти на жодну. Ходив і ходив і намагався не думати про рентгенкабінет, про майбутню розмову. Я думав про свою лікарню (просто неймовірио, що можу думати зараз про таке: мене вразило обладнання рентгенкабінету, от би нам хоч половину того, що в там), про Марію, про Раю, про Інну, про Іпну я думав найбільше, я їй так і не подзвонив після того дня й тепер шкодував. Можливо, я вже їй і не подзвоню. Дуже можливо. Я бачив їх усіх неначе через густо сито, нереді мною висіло якесь запинало, крізь яке не могли пробитися чисті і ясні думки.

Перед порогом зупинився, зібрався на силі. Важко, але досить упевнено прочинив двері чуланчика. Петро та Миколи вже були там. Я поглянув на них, і щось затремтіло в моєму серці, гаряча хвиля заповнила його, аж я хапонуи ротом повітря.

— Що ж ти, охламоне, пас обманюєш? — сказав Петро. Його очі іскрили радістю.— В тебе ж нічого немає. Ось твій знімок.

І він поклав породі мною на стіл вологу плівку.

— Маленька, як горошина, плямочка, — сказав Зимовий Микола. — Вже майже розсмокталося. Ніякий це не канцер.

Я дивився на знімок, я, звичайно, вірив, хоч силою інерції що був десь там, у чорному темному тунелі, в циклофазотроні, і летів, як мезон. Потрібно ще якийсь час, щоб остаточно вийти з нього.

— Ну що ж, хлопці, — взяв у руки склянку Петро. — Пропоную випити за найщасливішу людину на землі. Все в нього, як він сам сказав — о'кей! Підозри не справдилися, син до інституту поступив, вдома на нього чекає не дочекається кохана дружина... Твоє здоров'я, Вікторе. Будьмо.

— Будьмо, — сказав я.

Ми випили.

А земля крутилася й далі, летіла, не відчуваючи моєї ваги,— мабуть, щасливі люди стають невагомі.