Юрій Мушкетик - Обвал (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_obval.docx)Yuriy_mushketik_obval.docx305 Кб2316
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_obval.fb2)Yuriy_mushketik_obval.fb2632 Кб2192
Такого самого я міг би побажати і його дітям. А що він ще міг сказати? Щоправда, прізвище моє в настільний календарик записав. Я вийшов з кабінету і витер рукавом піт, що котився по обличчю. Мені здалося, що на мою душу налипло жабуриння і я вже ніколи не обберу його.

Едик чекав мене в готелі. Аркушик із розкладом екзаменів та консультацій лежав посеред столу. Пробіг його очима. Перший екзамен — хімія. В понеділок. Терпка, холодна хвиля прокотилася від мозку до серця. Вона в одну мить змила гарячу хвилю сорому, ганьби, яку приніс із кабінету ректора. Проте намагався не видати свого хвилювання.

Я запропонував Едикові піти кудись пообідати, але він сказав, що вже пообідав, що мамині котлети ще не зіпсувалися, їх можна їсти. “Мамині котлети”, ці слова упали мені на душу м'якими сумними котиками, їй там ще важче. Я в клопотах, так би мовити, — “в бою”, а їй лишилася вічна прерогатива матерів — чекати.

Вбити в горло котлету я не зміг. Зненацька задзвонив телефон. Я підняв трубку.

— Добрий день, — прогудів у трубку м'який бас.— Це Аркадій Васильович. Перепрошую, що не зустрів вас на вокзалі. Несподіваний аврал.

— Нічого, ми не маленькі, — сказав я щось не зовсім виразне і тактовне.

— Як ви влаштувалися?

— Все гаразд. Велике спасибі. Справжній палац. Не знаю, як це вам вдалося.

— Мені вдається все.

Я зрозумів, що чоловік усміхається, усміхнувся й собі. Це вийшло мимоволі.

— Ну, тоді відпочивайте. Я прийду увечері.— В трубці сухо клацнуло й почулося коротке: пі-пі-пі.

Якусь мить я стояв з трубкою в руках. Може, він і не прийде, цей невідомий Аркадій Васильович. Але тепер, після двох майже безрезультатних візитів, я хотів, щоб він прийшов. Я не вельми сподівався на його допомогу, а все ж хотілося бодай поговорити з кимось, хто добре обізнаний на інститутських справах, розпитати, який нині конкурс, який прохідний бал, на що найбільше звертають увагу.

Розмова розмовою, але — пробі! — хімія. Це ж просто наслання господнє, а не вчителька хімії, яку два роки тому прислали в школу, де вчився Едик. Відома річ, як нинішні школярі вчать всі предмети, коли я порівнюю наші знання із знаннями Едика та його товаришів, навіть медалістів, мені стає сумно. Звичайно ж, в цілому вони освіче-ніші, ніж були ми, а точніше — напхані інформацією, але конкретних знань у них обмаль. А хімічка виявилася чи то дурепою, чи злочинне непідготовленою. Вона їх зовсім не вчила основи основ — валентності. Учні ще сяк-так могли розказати про властивості азоту чи аміаку, перерахувати компоненти, які входять до сплаву сталі, але зовсім не внали валентності. А як можна йти складати у вуз екзамени, не знаючи валентності речовин, як можна розв'язати хоч одну задачу? Я спохопився тільки після того, коли довідався, що Едик поступатиме до медичного вузу. Два з половиною місяці я клюю, гризу, точу, як миша, з ним валентність і розв'язую задачки. Я давно забув властивості усіх хімічних речовин, але закони валентностей пам'ятаю гаразд. У нас був дуже суворий, сердитий, рябий хімік, який половину кожного уроку відводив рівнянням на валентність. Два з половиною місяці я шарпаю підручники з хімії, я майже повністю поновив свої знання, й часом мені здається, що зміг би відповісти на вступному екзамені. Едикові ж вправи на валентність давалися дуже важко, це для нього було схоластикою, щось схоже на азбуку Морзе. Я наледве переміг оте його окостеніння, викликане двома роками неправильного навчання. Мені не вдалося захопити Едика хімією, але рівняння й задачки він уже розгризає не гірше за мене. Ну, може, трохи гірше.

Я сідаю за стіл. Едик покірно сідає поруч. Починаємо вергати важкі брили хімічних сполук. Працюємо кілька годин. Пропоную зробити перерву і піти пообідати-повечеряти, але Едик знову відмовляється. Я хапаю портфель і вибігаю з готелю, на щастя, гастроном — поруч. Купив хліба, ковбаси, смаженого хека, огірків, помідорів, а потім зайшов до горілчаного відділу і взяв пляшку коньяку, пляшку горілки та пляшку сухого вина. Я не знаю, для чого беру те все... Не знаю і знаю. Те потаємне знання, як струмінець диму в пітьмі ночі, воно таке ж неприємне, як струмінець диму з пожежі. Але ж... існує звичайна людська гостинність. Чаю я взяв у чергової на поверсі. Звертатися до когось з проханнями — для мене мука, мені здається, що люди роблять ті послуги неохоче, що я одірвав їх од якоїсь важливої справи, крім того, я не знаю, як розраховуватись. Здається, незручно навіть запитувати, скільки коштує чай. Ну, скажімо, по п'ятнадцять копійок склянка. Класти такій солідній жінці на столик тридцять копійок... П'ятдесят? Карбованець? Класти і йти геть? А якщо вона скаже: то лише жебракам лишають срібляники... Одного разу так мені сказала продавщиця. Чекати здачі? А вона видає комусь ключі. Й, очевидно, думає, чого ти тут стримиш. З-за своїх двадцяти копійок? Знаходжу компромісний варіант — беру ще три пачки печива, дві пачки вафель, кладу три карбованці і йду в номер. Зате чаюємо з Едиком весело, я розповідаю йому, як неотесаним селюком приїхав до Києва, як з такими ж селюками пішли до ресторану, щоб довідатися, що це таке, як поодягали складені пиріжками-пілотками білі салфетки, які стояли перед нами на тарілках, нас спровокували білі кокошники на головах у офіціанток. Едик регоче, аж розхлюпує на спортивні штани чай. Звичайно, я прибріхую, ми тих салфеток не одягали, тільки не знали, що з ними робити, але мені гарно від Едикового сміху.

Ми почали прибирати на столі, як раптом пролунаїі стукіт у двері. Не вимогливий, але й не вельми скромний. До кімнати вступив незнайомий, велетенської статури, схожий на орангутанга чоловік. Схожим на орангутанга робила його не тільки статура, а й довгі, по-м'авп'ячому (коли мавпа стає на задні лапи), опущені вниз руки, й зсутулені плечі, тільки голова в нього не мавп'яча — велика, кругла, з кошлатою гривою волосся. Саме так — не кучері, а чорні великі ковтюхи. Я подумав, що коли б цей чоловік зупинив мене увечері десь на темній алеї парку, я почувався б кепсько.

— Добрий день, Аркадій Васильович, — простягнув він велику смагляву руку. — Хліб-сіль.

Так ось він який, міфічний Аркадій Васильович. Я привітався з ним і чомусь трохи розгубився. На столі ще лежали хліб, огірки, помідори, ковбаса, стояли чисті, щойно помиті склянки.

— Просимо до столу.

Сісти більше було нікуди — на обох кріслах лежали наші з Едиком речі, Аркадій Васильович сів на стілець біля столу.

— Ми оце по-холостяцьки, — пробелькотів я, гарячково виробляючи лінію поведінки з цим не знайомим мені чоловіком. З ним потрібно поговорити, й, очевидно, не в присутності Едика. І, мабуть, слід пригостити чаркою. Власне, до цього й готувався, купуючи коньяк, горілку й вино. Я тільки не знав, як це зробити. Я ніколи не вмію робити таких речей, ділові зустрічі за чаркою розмелюють мені душу, вивертають печінку і роблять з мене несусвітного дурня. Щиро переконаний: так само, як я, почуваються на подібних учтах й інші люди. То тільки в кіно все дуже просто: приходить до бізнесмена бізнесмен, один бізнесмен дістає пляшку вина (коньяку, джину) й вони спокійно та просто обговорюють, що їм потрібно купити, продати, підпалити нафтосховище або вбити конкурента. Так чи так, але Едика потрібно кудись спровадити. Я повернувся спиною до Аркадія Васильовича й, ніяковіючи, а від цього напускаючи на себе діловито-суворого вигляду, підморгнув Еди-кові. Той витріщив на мене очі.

— Може б, ти прогулявся перед сном, — сказав я. Едик знизав плечима.

— Куди я піду?

— Ну, гаразд, — по-батьківськи дружньо, а насправді фальшиво сказав я, — ходи до спальні та поштудіюй ще якісні реакції.

Едик забрав книжки, почовгав до спальні. Я щільніше причинив за ним двері. Аркадій Васильович провів Едика довгим поглядом.

— По-моєму, гарний хлопець.

— Та ніби, — скромно опустив я очі. — Намагалися з дружиною тримати... до речі, вона передавала вам вітання... ну, не зовсім у шорах... Та він, по правді, ніколи й не робив спроби зірватися з припону. Не п'є, не курить. Бувало, не виженеш з хати. Увесь день з книжкою на канапі.— Я розхвалював свій “товар”, а те, що Аркадій Васильович міг не повірити у його високу кондиційність, мабуть, усі батьки отако вихваляють при вступі дітей, вирішив мазнути сірішою фарбою, яка б правдивіше відтінила ту, яскраву.— Щоправда, до роботи не шпаркий. Мав свої хатні обов'язки, але виконував їх під недремним материним оком. Щоб взятися самому — того нема. Але в порівнянні зі старшим... З тим я мав мороку. Одірвиголова, хуліган. І на батьківські збори мене викликали, й до директора школи, і в міліцію...

На міліції я прикусив язика. Навіщо приплів її сюди? Та й у міліцію мене не викликали жодного разу. І завжди Я отако — розкочегарю вогнище, а потім стає соромно. Ніколи не мав міри. Як оце зараз. “Відтінив”.

— Мені здається, ми були трохи не такі, — сказав я уже значно стриманіше.

— Людей, як і художні твори, потрібно розглядати в контексті історії, — сказав Аркадій Васильович і посміхнувся. Усмішка в нього м'яка і якась дитинно чиста. За такою усмішкою деяких людей можна уявити дітьми. Оте дитяче лежить так близько, що проступає назовні й підкоряв людину. Усмішка в одну мить перемінила і все враження про гостя, враження мішкуватості, неповороткості, вуглуватості. Він навіть зростом видався меншим. — Тоді був один час, тепер — інший. А ми іноді, в думках переносимо себе, тодішніх, із кирзовими чобітьми і чунями, вінегретом і цигарками “Сєвєр”, вальсами і Ворвулввим, у наші дні. А хлопець справляє гарне враження. Сестра мені про нього трохи розповідала.

“Сестра”... Ага, це ж Любина подруга...

— Так що ми не знаємо, якими б ми були, якби нас перемістили з минулого часу в теперішній.

Я охоче погодився з ним. Надто мене зворушило прізвище Ворвулєва, який колись прийшов до нас у інститут і, трохи поспівавши, несподівано розговорився й пробалакав допізна. Потім ми провели його додому, й далі я ходив на всі його концерти, на всі опери, у яких він співав. І — боже мій — сьогодні його не чути зовсім. Гримів же, був знаменитістю. А найдивніше, що я теж рішуче забув про нього, і якби не Аркадій Васильович, то, мабуть, і не згадав би.

— Нас колише той самий спомин. Давайте, мабуть, наллємо в ці чарки... та вип'ємо за спомин. А окрім того, суха... — я ледве не сказав: “ложка рот дере”, й знову вчасно стримався, згадавши, що далі в Сковороди йдуть слова про гріх та про хабарі, — розмова, вона... ну, е суха. Ви коли закінчували інститут?

— В шістдесятому.

— О, хлопчак. Я в п'ятдесят восьмому. Що будете пити?

— Питець з мене кепський, — вдруге усміхнувся Арка-дій Васильович, і знову та усмішка м'яко осяяла його повне, в чорній куделі волосся обличчя.— Якщо можна — трохи сухого вина. Знижена кислотність.

— А в мене навпаки...— Я налив собі в склянку горілки.— Приїхав оце і наче знову вернувся в молодість... Хоч перепусток туди й немає. Не така вона в нас була, як у нинішньої молоді... Щоправда, поступити у вуз тоді було легше.

— В медичний, мабуть, ні, —  заперечив Аркадій Васильович.— На філологію, філософію — легше. Тоді було важко поступити в харчовий інститут, інститут легкої промисловості. І зараз ніби вернулися ті часи... На якомусь іншому виткові. Знаєте, які конкурси цього року в фінансово-економічні вузи? Дванадцять чоловік на місце.

Я несподівано для себе свиснув.

— А па деякі факультети політехнічного — нікому сідати за парти складати екзамени.

— А у ваш... у наш інститут? — обережно запитав я.

— Остаточно визначити дуже важко. В середньому — близько трьох чоловік. Але врахуйте демобілізованих, п'ятипроцентників, підготовчу групу. От і вийде для таких, як ваш син, чоловік по десять.

Я зітхнув.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв Аркадій Васильович.— Все буде гаразд. Багато одсіється уже на перших екзаменах. Важливо пройти марафон рівно. До речі, який у нього середній бал? Бо може статися таке, що матиме вагу й атестат. Проте, сподіваюся, до цього не дійде.

— Чотири з половиною.

— Нормально, нормально.

Мені здалося, що Аркадій Васильович розчарований. А може, тільки здалося. Я долив у склянки.

— Хвилююся, як... як наречена перед першою шлюбною ніччю, — чомусь знову зморозив я. Бо справді, розмова про наступні екзамени мене страшенно схвилювала. Ніколи не думав, що вийду з рівноваги. Адже я — літня людина, лікар... Бачив і горе, й смерті. І сам не по чистому полю пробіг. Але скільки разів намагався заспокоїти себе: ну це ж не катастрофа, не хвороба, не якесь лихо — нічого не виходило. — Хвилююся, як пацієнт перед важкою операцією, — виправився я. — І, може, через те... переступаю межу. Ходив сьогодні до ректора, але він нічого не пообіцяв. Оце сиджу й згадую своїх однокашників. Чи, бува, який не приймає екзамени...

Аркадій Васильович одпив півковтка. Він мені подобався все дужче й дужче.

— Зайвих... болільників не треба, — тихо мовив він. — Вони галасують, заважають один одному... Це впадає у очі начальству. Покладіться... на долю і трохи на мене. Все буде гаразд.

Я стримано подякував Аркадію Васильовичу і вирішив перевести розмову на інше. Поговорили про інститут, згадали студентські роки, він — свої, я — свої, всілякі придибенції і химерні історії. Він пішов, пообіцявши навідатися завтра. Я мив склянки й уникав Едикового погляду. Потім ми дивилися по телевізору другий тайм гри “Шахтар” — “Динамо” Тбілісі й лягли спати.

День третій

Пошук на сайті: