Юрій Мушкетик - Обвал (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_obval.docx)Yuriy_mushketik_obval.docx305 Кб2315
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_obval.fb2)Yuriy_mushketik_obval.fb2632 Кб2192
Ми з Едином стоїмо на маленькому виступі. Позаду гомонить натовп, внизу пливуть людські голови, але мені в цю мить здається, що ми — самі. Самі у вечірній імлі, нам вистачає одне одного, й люди нам байдужі. Чомусь мені пригадується один літній вечір у Ялті на набережній: набережну переповнив натовп лінивих, обсмажених па сонці курортників, а море штормить, недалеко від берега стрибає па хвилях прип'ята на якорі красива яхта. її потроху зносить до берега. А може, й не зносить, може, то тільки здається, але така небезпека — реальна. Хтозна, чи не набере сили шторм. Тоді яхту рознесе в друзки па камінній тверді молу. На яхті — двоє хлопців. Кілька разів вони намагаються підняти вітрило, їм потрібгю вийти в море, пошукати затишнішого, чи принаймні похилого берега, але вітрило їм пе підвладне. Й тоді вопи, втомлені, полишають його. Мабуть, то безнадійна справа. Вони сидять, а може, лежать, їх не видно, в імлі жевріють тільки вогники їхніх цигарок. Вогники ті — спокійні, по нервові, мабуть, хлопці вирішили чокати райку. А яхту кидає, як тріску, а яхту гойдає, білі буруни хвиль жадібно й хижо лижуть борти. Роззяви стовпились на молу, дивляться на яхту. Певно, хлопці б могли закричати, й хтось побіг би в порт, який звідси за два чи три кілометри, й звідти, очевидно, прислали б катер та відвели яхту в затишок, але хлопці мовчать. Вони не хочуть того, пе хо чуть завдавати комусь клопоту, показувати перед цим пересиченим натовпом страх, просити в нього допомоги.

Щось подібне почуваю і я в цю мить. Чи хочу почувати. Стоїмо вдвох на уступі, за нами і під нами вирує натовп, від туристів повіває зап'ахом поту і парфумів, пливуть над нами неспокійні хмари, а ми вкипіли монолітом у тисячолітній камінь, я і Едик, ніхто нам більше по потрібний, ми з ним вистоїмо, переборемо все, що б там не сталося.

Спускаємося вниз, йдемо узвозом, який круто вигинається то в один, то в другий бік, обабіч стоять старенькі, але чепурні будиночки, в одному з них жив Михайло Булгаков, якого я шаную за талант і не шаную за те, що пе любив, не розумів, не спробував зрозуміти людей, чий хліб їв, а зітхав по білій кісточці, яка шмагала батогом чорпі хребтисті спини гречкосіїв, виходимо на площу. Поткнулися в кафе, біля якого сиділи два бронзові запорожці, але там — піде голці впасти, пішли далі. Показав Едику Сковороду, показав білі сумні стіни старої Академії, за якими, схилившись над книгами, сиділи Сагайдачний, Хмельницький, Палій та безліч інших звитяжців, лицарів мушкета і шаблі, розказав, що вони не тільки вміли з'їсти казан каші, підняти па плечах бичка та розрубати шаблею від голови до сідла ординця — так їх уявляють за фільмами і книгами деяких сучасних авторів деякі безтурботні нащадки, — а з не меншою вправністю ширмувалп словесними шаблями з іноземними дипломатами та книжними мудрецями. Скажімо, той-таки закоржавілий, просмерділий з голови до ніг димом і кінським потом Семен Палій розмовляв з пройдисвітом у французькому жабо, відомим при всіх європейських дворах дипломатом Паткулем чотирма мовами.

Зрозуміла річ, привів я сюди Едика та туркотів про Академію не випадково — всі ті славні книжпики-войовники мали догартувати його до завтрашнього подвигу. Не знаю, чи вистачить у них сили. Й наостанку пас окропив свяченою водою святий Самсон, добувши її з пащеки лева. Отак само потрібно добувати святі знання істини!

За чверть десяту ми піднялися з Подолу на гору. Я навмисне вибрав такий маршрут, щоб пройти повз телефонну станцію, й зіграв наївного, здивованого простака — ти ж поглянь, міжміські переговорні автомати, гріх не зайти та не побажати мамі Любі спокійної ночі.

— Ти ж вчора дзвонив, — здивувався Едик. — У нас немає ніяких новин. Чого даремно турбувати, тратити копійки?

— Ну, ти як хочеш, а я подзвоню, — сказав.

Я просто мав би за гріх не подзвонити їй такого вечора: адже стоїмо перед нашим студентським рубіконом. Я мушу заспокоїти її, почути її голос і оте тривожне, вічне, як світ: “Ні пуху ні пера”. Черги не було, — тільки один чоловік, поки він розмовляв, я видивився код свого міста й правила користування апаратом. Три цифри коду, два нулі й наш домашній телефон.

Він обізвався одразу. О, ті телефонні гудки. Знайомі до моторошної відрази, до нервового дрожу. Скільки разів вони будили мене серед ночі, зривали із постелі, кидали сонного в ніч, у дощ, у сніговицю. Скільки вони забрали у мене вихідних, годин відпочинку, фільмів і книжок. Але я жодного разу не дозволив собі його відключити. Навіть якось запросив майстра і той поставив спеціальну розетку, але я не скористався нею жодного разу. Тепер ось дослухаюся до цих гудків зовсім інакше. Зараз вони лунають трохи загадково і мовби порожньо. Я уявив нашу квартиру, телефон у коридорі на тумбочці, вітальню, торшер, і під торшером на канапі Любу, яка квапливо вдягає капці, й мені солодко замліло в серці. Мені здалося, ось зараз, ще до того, як вона підніме трубку, я почую ляпання капців.

Я не почув ні ляпання капців, ні Любиного голосу. Ще двічі набирав помер, гудки лунали сумно й трпгожпо. Я повісив трубку і пішов до готелю.

Едик вже лежав у постелі. Не розмовляли. Кожен думав своє. Кожен намагався заснути. Мабуть, я заснув перший, хоч мені здалося, що зовсім не спав, а лише якийсь міраж проплив повз очі, і я почав кудись опускатися. По якихось сходах, що круто повертали в глибінь і тонули в темряві. Мене звідти підпяв голос Едика: “Тату, не хропи”. Я перекинувся на правий бік. Щосили намагався не спати. Аж зціпив зуби. Зціпив, стиснув, дивлюся тільки в одну точку, в морок, який чомусь поплив мені назустріч, а з мороку випливли два жовті вогні, схожі на протитуманні фари. “Тату, ти знову хропеш”. Кат його иізьми, чого так хочеться спати?! І з якої радості я хропу? Раніше не хропів, а тепер, якщо патомлюся або вип'ю чималеньку чарку, починаю підсвистувати носом і підхропувати. Так каже Люба. Я її попросив, щоб купила ноти й повісила мені над головою, тоді хропітиму мелодійно, по потах. Але Едикові потрібно виспатися. Він повинен прийти на екзамен із свіжою головою.

Я згріб подушку, ковдру, простирадло й подався до вітальні, причинивши за собою двері. Дивана у вітальні немає, я згорнув удвоє килим, заслав його простирадлом, ліг.

Мабуть, я став великим вередієм і, як писав Іван Вишенський, м'якоспалом. Вже за годину боки боліли, неначе на них зіграли дубцем марш.

День п'ятий

Обвал. Землетрус. Вулканічний вибух. Але десь там, всередині, під шельфом. А зовні — спокій, витримка, зосередженість. “Не поспішай. Обдумай запитання. Склади на папірці плап відповіді. Лишиться час — розширюй відповідь”. Це вже — по доро'зі до інституту. Вузького алейкою, обсадженою декоративними ялинками, йдуть, поспішають абітурієнти. Всі вони різні, ало па всі обличчя ліг якийсь один карб, який, мабуть, незмога передати ні словами, ні фарбами. Він чимось схожий на той, з яким людина стрибає в холодну воду. Але й не зовсім такий, бо, крім того, всі вони задивлені в себе, щось там виважують, щось обдумують. Ще їх можна порівняти з табунцем горобців, яких прогнали з проса. Й теж не зовсім вдале порівняння. Бо на просо можна вернутися.

— Я чекатиму на тій он лавиці. Ні пуху ні пера.

— К чорту. — Слова сказані механічно. Едик мене не бачить.

Мені стає до болю шкода його.

На лавиці сидів якийсь хлопець у сірих штанях та клітчастій сорочці, пасмо білого, вигорілого па сонці волосся звисло йому па смагляве чоло, на його колінах лежав чорний дешевий “дипломат”, а на “дипломаті” — розгорнута книга. Хлопець швидко бігав по рядках очима, вказівний палець його правої руки нетерпляче загортав крайок наступної сторінки. Занурений у читання, він не звертав на мене ніякої уваги. Я покрадьки поглянув на нього. Худе, дуже худе обличчя, тонкі й довгі, як палиці, руки, тонкі ноги в жовтих шкарпетках, коричневих черевиках, розкуйовджене волосся, він трохи схожий на Едика, але Едик якийсь не такий — доглянутіший, чи що (слово “пещений” я рішуче відкинув), меланхолійніший, впевненіший, ні, жодне з цих слів не підходило. Вочевидь було одне: хлопець трохи старший за Едика, й робочий, він десь працює. Мій погляд упав на книжку, я упізнав підручник з хімії, той самий підручник, який ми з Едиком гризли всі ці дні, навіть той розділ, який так важко давався моєму сипові.

— Цього вивчити по можна. Треба просто зазубрювати, — обережно сказав я.

Хлопець подивився па мене, не підводячи голо'ви.

— Я знаю. Заплющу очі й бачу всю таблицю. Можу переказати навіть ззаду наперед.

— Навіщо ж ви тоді... забиваєте собі памороки? Не рекомендується перед екзаменами перевантажувати голову якимось одним матеріалом. Пробачте, ви теж абітурієнт?

— Абітурієнт.

Не знати навіщо, я запитував далі:

—  І в якій ви групі складаєте екзамени?

— У восьмій.

Восьма — Едикова група.

— Ваша група вже пішла на екзамени.

Хлопець сполохано подивився на мене.

— Ви звідки знаєте?

— Мій син також у цій групі.

— Сип? Як його прізвище?

Я усміхпуися.

— Хіба ви знаєте прізвища всіх абітурієнтів групи? Ну... Прізвище — Кириченко. Едик. Едуард. А ваше?

— Дігтяр. Олексій Дігтяр. Я поступаю втрете. Так, втретє, — підвів він голову, неначе я заперечував чи не вірив йому. — На це само відділення. І я поступлю. Стопроцентово поступлю. Але я двічі ходив на хімію першим. Ну, так би мовити, в перших лавах. І обидва рази — трійка. Вони запитують иа свіжу голову, доскіпуються до всього. І лихі, як тигри. Бо ще ж стільки субчиків під дверима. А в кінці вони вже не слухають. Я скебетяв це аж тепер.

— Якщо ви знаєте предмет, нащо ж іти в кінці. Якщо десь спіткнулися, па початку легше виправитися. Навіть можна попросити, щоб занитували... давали більшо додаткових запитань...

— Е, ні, — аж смикнувся Олексій. — Додатковими запитаннями вони валять. Запитують таке, чого, мабуть, і самі не знають. Минулого року я їм так і сказав. Попросили написати реакцію, яка б довела присутність в новокаїні первісної аміногрупи.

— Хто ви? Ким працюєте? — запитав я.

— Працюю електрозварником у колгоспі, в майстерні. Ви не вірите, що в колгоспі є електрозварники?

— Чому ж по вірю.

— В майстерні. А прийдуть жнива, у літучку, і — з ранку до вечора по полях. Не тільки зварюю якісь там вузли. Гайки, болти, клавіші — все мое. — Хлопець подивився на мене. — Розумієте, я не люблю техніки. Не по мені ця робота. Платять там більше... Я буду лікарем. У вас яка лікарня? Ви ж лікар?

— Широкого профілю.

— Я буду рентгенологом. У нас у солі є рентген. Я прочитав книжку... І лікар мені пояснював. У моєї матері... рак легенів. Не змогли розпізнати.

Мене струснув дріж. Перед очима спалахнула пляма на знімку. Я тільки вдавав, що не надаю тому знімкові ніякісінького значення, що забув про нього. Я пам'ятав. Він висів, мол камінь над стежкою, як градова хмара на овиді, подорожній поспішає до села, він навіть мугиче пісеньку, він не оглядається, вдає, що не бачить хмари, намагається думати про інше, але щось у ньому весь час пам'ятає про неї.

Я відчув якось особливо співчуття до Олексія, і віп, мабуть, вибрав його з моїх очей, бо раптом тихо й довірливо запитав:

— А правда, що тепер так просто не поступають?

Я ни зміг витримати його погляду й відиіп ичі:

— Не знаю... Думаю, що неправда.

А сам і далі дивився вбік, і в моїй голові вертілося дивне колесо, схоже на поламану карусель з різнокольоровими вогнями: Правда. Неправда. Правда. Неправда. “Неправда”, — раптом подумки вигукнув я.

Обличчя Олексія засвітилося надією.

— Я теж так думаю. Поступлю. Цього року поступлю. — Він підвівся. — Ну, піду... Там деякі дівчата непритомніють... Бувайте.

— Бажаю тобі удачі. Ну, ну, не соромся, посилай к чорту.

Олексій щось прошелестів сухими губами й пішов, широко розкидаючи ноги. Мені він здався зібраним з металевого конструктора. А потім майнула думка, чи щиро я бажаю йому поступити до інституту? Адже він — Едиків конкурент. Але чому не щиро? Місць там багато.

Місць там багато. На кожне — дванадцять чоловік.

Пошук на сайті: