Лаврін затис у жмені вузлик з порохом, підібрав рушницю й пішов до села. Вовки більше не облягали його. Ще він бачив, як тічка збігалася до верб'я й клубочила там. Мабуть, пожирала забитого ним триногого ватага.
Він добився до села, високі дубові ворота під баштою були не замкнені, й не було сторожа, додибав до першої хати, довго грюкав У важкі дубові ворота — подвір'я .там обнесене парканом, схоже на фортецю, — йому ніхто не відчинив, він побрів до інших воріт, а потім ще далі, думав, що вже впаде й замерзне на вулиці, аж таки в якійсь хаті відгукнулися і впустили. Ще пам'ятав, як дивувалися, що його не спинила сторожа біля воріт («нема там ніякої сторожі»), сказали, що на кгвалт їх піднімають пострілами, розпитували, хто віні і звідки, Лаврін щось одказував, а що вже сидів на витягненім із підпіччя й розперезанім житнім кулі, повалився на солому й заснув мертвецьки. Уже з сонного з нього зняли чоботи й накрили киреєю.
ІІ
Пробудився од неголосного гупання. В хаті ще стояла темрява, сірувато-сива, зимова, одсвічена снігами, в ній ворушилися постаті. Двоє козаків взувалися біля полу, встеляли в чоботи, що позсихалися за ніч, устілки, притупували, знову перевзувалися — на цілий день, потім постягали з жердки кожухи, повдягалися, посунули з хати. Мабуть, пішли порати худобу. А на полу ще хтось спав і на печі також — чулося сопіння й тихе шемрання. Під піччю сокоріли кури — пообморожували лапи та гребені, і господарі забрали їх до хати.
Лаврін знову склепив повіки. Одначе заснути не міг. Крутило ноги, щеміли пальці на лівій руці — мабуть, приморозив, і все тіло було сповнене якоїсь ламкої млості, налите холодом, втомою, аж боявся, що зовсім занедужає, не встане. В тупому болю стискалося серце. Згадував минулу ніч уже без того моторошного страху, що обнімав його біля села, згадував інші дні і ночі, які перебрів, мов чорні ріки, й жахався. Дослухався до свого тіла, наче до поламаної скрипки. Сили й надії було на денці. Скільки пройшов доріг, скільки поминув сіл, розпитуючи всіх «про татаркуватого козака та чорняву дівчину на сірому коні» — хлопець, мовляв, дуже схожий на татарина, а в дівчини над лівою бровою родима цяточка, — що та путь не вкладалася в його пам'яті. Спочатку був напав на слід — в якомсь селі під Уманню їх таки бачили. Це було до нашестя турків і татар на Умань, а далі в тім краї чорна буря перемішала все од верху до низу, замела всі сліди. Там уже ніхто нічого не пам'ятав, окрім власного горя. Лаврін сам кільканадцять разів був на краю загибелі, адже блукав поміж татарських грабіжницьких ватаг, натикався на них, рятувався прудким конем. В одній втечі загнав коня, довелося кинути. Став пішани-цею. Тоді в сто крат подовшали дороги, й скрізь чатувало лихо. Два рази нападали грабіжники, потопав у Білозерському лимані, коли в холодній осінній воді тягав сітки отаману Гирі (треба було за щось жити, якимось коштом мандрувати далі), сітка зачепилася під водою за холуй, пірнув, щоб одчепити, й заплутався сам. Добре, що рибалки вирвали та одкачали. В Охматові його хотіли силою вписати в надвірну варту, й знову довелося втікати, уже просто з-під рушниць. Потім в долинці біля дороги підібрав чийогось коня. Мабуть, його покинули татари. Був безклубий і сліпий на обоє очей. Либонь, осліп недавно, бо йшов без остороги, куди направляли. Лаврін одпасав сліпого коня кілька днів у лісі й далі поїхав верхи. Замість сідла підстелив мішок з соломою, стремена приробив мотузяні. Саме тоді намислив податися в степи. Все йому вказувало, що Маркова путь прослалася туди.
Коли Лавріна поторсали за ногу, він зрозумів, що заснув удруге. Його будили до сніданку. Лаврін поміняв у збучавілих чоботях (стояли в печі за заслінкою) устілки, взувся. Ледве понатягував їх на ноги, так вони позсихалися. На столі парували в казані кулеша, дебела господиня в червоному очіпку насипала її у велику дерев'яну миску, видовбану просто в товстому брусі стола. За столом зібралася вся родина: господар, господиня, двоє синів і, певно, невістка — дружина старшого сина. Господар, господиня і сини — всі люди кремезні, огрядні, тільки невістка маленька, щебетлива, як ластівка.
Обоє синів вельми схожі на батька — лобаті, з важкими підборіддями, з широко поставленими очима — і такі ж дужі, як батько, втрьох могли б завдати на плечі рублену комору і винести її за село. Тільки такі люди й втримувались на цьому важкому полі.
За сніданком Лаврін оповів свої пригоди («На тому тижні вовки загризли коня під хорунжим, а самого хорунжого не зачепили», — зауважив господар, а господиня тричі перехрестилася), розказав, куди йде і кого шукає. Перехрест не приховував своєї біди, тільки казав, що Киліяна — його сестра. Похитувала головою господиня, тихенько йойкала невістка, господар почісував густу чорну бороду, в його очах світилися співчуття й насміх (є такі люди, чужа біда мовби трохи гріє їх: «Ге-ге, зі мною такого не станеться»), такі ж чорняві, як батько, сини перебирали всіх нових поселенців, нових наймитів у селі та по хуторах доокіл. Це їм було як забавка. Змагалися, хто згадає більше. Та нараз старший син, що виліз із-за столу й гострив бруском сокиру, — збирались у байрак по дрова, — повернувся до Лавріна й сказав, важко брижачи чоло:
— А не ті це двоє, що прибилися до Драпака? Достеменно такі, як ти кажеш.
— Це той Драпак, що в Рудих болотах? — підвів голову господар.
— Еге ж. Мартин Драпак. Коня в нього Остап виміняв за восьмеро овечок.
— Може бути, — знову пошкріб бороду господар, але вже зовсім по-іншому. — Далебі, вельми схожі. Я їх сам бачив.
Лаврін відчув, як йому тривожно закалатало серце. Щось підказувало, що його страдницькі мандри сягають кінця. Зараз його змагала тільки одна думка: як знайти Киліяну та Марка. Думав спокійно і втомлено. Ті гарячкові заміри, ті жахні плани на помсту Ногайцеві, котрі кував у перші дні гонитви, перегоріли, перетліли, тепер мав звершити кару за зраду, викликати Марка на герць або просто пристрілити з рушниці. Якщо ж він одружився з Киліяною… Такий розмисел теж виникав, тоді розради не знаходив. Тоді, мабуть, Марка судитиме уряд.
Про Киліяну думав щодня, щогодини, одначе почував — від того думання вона не приблизилася до нього й на цяту. Бачив її ніби крізь прозору тканину, за яку сам не мав права ступати. Може, через те, що дуже мало знав її. Найчастіше чомусь згадував, як сиділи на траві в Брусовому дворі, в Киліяни розплелася коса, трішки, на самому кінчику, а він нишком розплів її всю, й було те приємне йому: Киліяна вдавала, буцім не чує. Розплетена коса лежала на його руці, це була його коса, тільки в ту мить він по-справжньому зрозумів, як шалено кохає дівчину. Але тепер того спомину було замало. У серці висіла туга; він знав: погасить її тільки тоді, коли побачить Киліяну.
Лаврін помолився одразу всім святим, які ще дрімали в ранковому теплі на широкій божниці, почав збиратися в дорогу. Господарі відмовляли: до хутора більше п'ятдесяти верст, та й повертає на хуртовину. Вони навіть по дрова не поїдуть. Радили дочекатися запорозького чамбула, котрий добиратиметься до застави й прихопить із собою Перехреста. Але чамбула можна чекати й тиждень, і два, а за цей час багато чого могло перемінитися. У Лавріна на таке чекання не було снаги. Він пересушив під комином порох, оглянув і зарядив рушницю та пістоль. Подякував господарям за ночівлю, за сало та хліб, які дали в дорогу, а парубкові ще за тютюн, вклонився хаті з порозвішуваними по стінах рушниками і зброєю, вклонився на порозі господині, на мить затримався поглядом на теплих червоних півнях, що ними був розписаний комин, зітхнув, зодягнув шапку, вийшов на подвір'я. По селу скрипіли колодязні журавлі, помукували коровії, інколи іржали коні — козаки напували худобу, й таким миром віяло од того гомону, що він аж завагався. А тоді рішуче стріпнув головою і пішов. Нежонатий хазяїнів син провів його за село, ще раз. спробував відмовити. Он і горобці понадувалися на хвищу, й вітер по небу розвозить хмари. А далі по дорозі — жодної хати. Їхнє село — крайнє в степу. Обкопане валом, обнесене високим, міцним частоколом, воно то оборонялося од татар, то одкуплялося од них. Частіше одкуплялося, татарські купецькі обози теж передньовують тут, для них за селом збудовано караван-сарай і виділено окреме пасовисько й водопій. За те мали од самого хана ординанс на захист від степових і берегових татар.