Чауш коротко оповів ханові, що він зі своїми акинджі наткнувся в двох фарсахах[14][14] звідси на великий зимівник на острові. Вони захопили його мешканців, сім душ, одного, що втікав у лози й відбивався, зарубали. Селім-Гірей підкульгав до вогню, його обличчя перекривила не то гримаса болю, не то посмішка. Страх хапонув чауша холодною рукою за горло, він подумав, що калга-солтан доповів ханові про бій із козацьким загоном, про загибель усіх козаків і тепер на нього чекає велика кара. Але Селім-Гірей справді посміхався. Він ступив уперед якось дивно, з підскоком, і запитав:
— Де він?
— Тут, — сказав чауш. Він не зрозумів хана.
— Де зимівник? — перепитав хан, і його гострі, зламані посередині брови нахмурились, цього разу вже від гніву. — Коня мені. Покажеш дорогу. Сеймени поїдуть зі мною. Всіх полонених теж припровадити туди.
Ступаючи правою ногою на пальці, Селім-Гірей вийшов з намету. Хартуна не вщухала, ага і його беї стояли, схожі на білі надмогильні стовпці. Хан подумав, що орду треба підняти раніше, аби її не примело в балці. Хотів пройти до осідланого коня, але наштовхнувся поглядом на постать бейлербея, начальника яничар, зупинився. Йому здалося, ніби яничарський ага посміхається. «Цей жовтяк, — подумав про бейлербея, бо той мав жовте, як шкуринка на помаранчі, обличчя, — скаже в Едірне, буцім я погано сповняв вищі повеління, що через якогось ганебного прища кинув напризволяще військо».
Проклинаючи себе за слабкодухість, мусив віддати декілька наказів: вислати посилену охорону, призначити по двоє од кожного загону, щоб стежили, аби ніхто не замерз у снігу, піднімали сонних, й ще по двоє — наглядати за кіньми. Хоч усе це аги знали самі. І мусив-таки запитати бейлербея, чи на силі яничари, чи не потрібно їм чого. Яничарський ага перше запитання сприйняв як образу й помочі од хана не сподівався. Та й що може дати йому хан у цьому голоыу степу, де тільки сніг, та бур'ян, та сліди хижих звірів? Де на обрії гасакто» табуни диких коней і велетенських птахів — дрохв, що їх яничарі кілька разів мали за ворожі роз'їзди. Триденний безугавний біг зморив агу до краю, яничарам поморозив щоки, йому здавалося, що коли він дише, у нього в роті замерзає слина; єдине, що ще горіло, й тепліло, й трохи гріло, — лють, але на кого міг її вилити! Швидше б кінчався цей триклятий похід; якщо він залишиться живий, згадуватиме його до скону. їхні татарські союзники — варвари, а великий хан — дикун. Для них ці морози, цей степ — що вовкоеі ліс. Хан не сказав у Едірне, які злигодні чекають воїнів столиці правовірних на цьому білому шляху. Й тепер насміхається з них. Його тонкі губи ворушаться — їх звиває посмішка.
— Чим довше стоїть у куфах вино, тим воно міцніше. Чим більше злигоднів падає на яничара, тим він дужчий. А прохання маю до хана єдине: нехай його вони не обкрадають воїнів султана.
— Ханські слуги — теж воїни султана, — суворо одказав Селім-Гірей. — Що взяли у вас воїни степів?
— Вони тягнуть усе. Коней, їжу, зброю.
— Ви маєте хоч одного, спійманого на злочині?
— Сьогодні в мене вкрали копчений кінський окіст. Ми впіймали злодія.
Сміховинна скарга: голодний воїн поцупив копчений окіст з припасів паскудного яничара. Його треба… У цю мить пекучий біль пронизав ногу Селім-Гірея. Він ухопився за стремено, витиснув крізь тонкі, посинілі губи:
— Велю покарати луком.
Ледзе Селім-Гірей від'їхав, як вершитель його присудів та двоє аг відшукали злодія й сповістили йому ханський присуд. Його вивели на сіру, в мерзлому кізяччі та грудді дорогу, що її годину тому протоптала в снігах орда. Дорога бігла на південь у милий серцю татарина край. Він дивився туди, де вона губилася на обрії, й мимовільний відчай на його обличчі заступав вираз побожності та трагічної упокореності.
Привели коня, напівдикого, бахматого, з чорною смугою через усю спину, прив'язали до хвоста лука. Татарин сам узявся за лука. Провина була вочевидь, аллах і хан відали про неї, не прощали її. Веління хана — вищий закон правовірному на землі. Аллах дивиться на нього з неба, татари дивляться із землі. Залишається одне — померти мужем. Двоє вершників шмагонули коня нагаями, він здибився, рвонувся, поволік татарина по груддю, мерзлих кізяках, поламаних бур'янах. Татарин сконав, не випустивши лука з рук.
…Ледь гострий, відточений на сідельнім ремені ніж розітнув набубнявілу, розпарену шкіру на п'яті, хан відчув, як йому ніби величезна вага скотилася з пліч. Стало гарно, аж він засміявся. Відкинувся на подушки — їх познімали з полу й склали посеред хати — й з насолодою випростав сковане кількаденним болем тіло. Його обличчя розм'якло, розправилося, він задоволене мружив ріденькі брови й пахкав губами, неначе дитина. Ніс ханові почервонів, під очима висіли мішки, ріденька борода обтіпалася, фарба на ній вилиняла, й скрізь брудні па'гьочки проглядала рання сивина.
Селім-Гірей обвів поглядом хату. Випотрошена велика зелена скриня — воїни степу вже попоралися тут, на лаві і долівці валялися побиті ікони — вони ж познімали їх з божниці, але, впевнившись, Що сусальна фольга проста, покидали, а заодно потрощили посуд біля печі та повибивали шибки вікон, їх позатуляли подушками.
Хан був у легкій турецькій сорочці — камкіс, все інше — кольчуга, лук, сагайдак — лежало на лаві. Хатнє тепло хилило його до сну. Воднораз йому вперше за три дні захотілося їсти, він згадав про вкрадений у яничарського аги кінський окіст і наказав подати копченого м яса й собі. А також зажадав вина. Одначе червоне вино замерзло в бурдюзі, служник, розірвавши бурдюг, накришив у знайдену на малому суднику мідну тарілку червоних крижаних скалок і поставив під комин на жар. Поки відтавало вино, а служник різав на тоненькі скибочки м'ясо, розкладав кав'яр та родзинки. Селім-Гірей наказав завести полонених, їх увіпхнули всіх зразу, й товмач пошепки наказав їм стати на коліна. Спотикаючись, заточуючись, бо були пов'язані за руки мотузками, кінці яких тримало двоє татар, штовхані в потилицю й під ребра, полонені поклякли на долівці. Було їх восьмеро: господар із хазяйкою, їхній син, четверо челядників та Лаврін. Одного челядника татари зарубали в лозах — тікав через лід, одбивався сокирою, й ще один, білоокий Денис, подівся невідь-куди. І Драпак, і всі інші вважали, що його порубали теж.
Хан короткозоре примружився, мельком оглянув усіх.
— Оцей, — вказав товмач на кругловидого, лисуватого дядька з догідливим виразом очей, — господар зимівника.
— Клянусь бородою, я не збираюся купувати зимівника, — пожартував хан. — Спитай у нього, чи є серед них запорожці. Чи знає хто дорогу на Січ.
Товмач переклав, і Мартин Драпак, кланяючись то ханові, то товмачеві, обома руками вказав на Марка.
— Ось він запорожець. Недавнечко з Січі. Наймит мій. — І запобігливо дивився ханові в очі, хоч мало на що сподівався. Намерзла на вуса бурулька льоду заважала Драпакові говорити, а одірвати не міг — руки були зв'язані.
— Скажи: він залишиться живий, якщо проведе нас найбезпечнішим шляхом.
Марко стояв на колінах, похнюпивши голову. Йому було байдуже все на світі. Відчайдушна остаточна Киліянина відмова, новий страшний полон — чого ще сподіватися? Обіч стояв свідок двох його зрад, його суддя й, мабуть, тільки волею випадку не кат — Лаврін Перехрест, дивився на Киліяну. Може, оці татари врятували Марка від Перехрестової шаблі? Адже Лаврін прийшов згладити його зі світу. Єдине, що почував ясно й чітко, почував оголеним серцем, — це Лаврінову присутність. Хотілося глянути на нього, й боявся. Ось він прийшов, і земля розверзалася під Марком. Татари важать його на найстрашнішу зраду. Ні, він не поведе їх. Він скаже, що Драпак бреше. Що сам збрехав Драпакові… Лаврін не видасть його. Нехай Лаврін…
І враз у той розмисл вплівся новий, гарячий, лячний. Йому аж роса виступила на чолі. «Вони сказали, залишиться живий, якщо проведе на Січ… Значить, усіх інших скарають… Залишиться живий один… Той, хто покаже дорогу… їх усіх… Ніхто нічого не знатиме…» Серце забилося швидко-швидко, рвонулося, як птах із чужих рук. І вже він не мав волі, його заполонив страх, і хоч усвідомлював, що чинить жахливий злочин, поспішаючи, аби поперед нього не вихопився хтось інший — Лаврін або Омелько Сич, теж запорожець, — закивав головою: І — Я знаю всі дороги. Я проведу… — Прорік ті слова в нестерпній; тузі, й щось луснуло в його душі, й щось там померло. Лаврінове прокляття упало в холодне дупло. Намагався не дивитися в його бік, аби не наразитися на вбивчий погляд, хоч знав, що вже й той погляд його не зупинить. На мить перед Марковим зором майнула світла пляма — сонячна галявина; й побачив посеред галявини дві постаті, й заплющив очі. Те видиво було з днів, коли вони з Лавріном ще ходили, обнявшись по-братньому, і любили один одного. Сонячна пляма погасла, й тої ж миті для Марка настала вічна ніч.