Закукурікав у січі на драбині півень, заляпав крильми по драбині, але чи далеко до світанку — було невідомо. На нього не покладалися, бо зовсім одурів без баб'ячого курячого племені, та й старий був, як архієрейський батько. Сливе од того співу заворушився Шевчик. Він довго ворочався, мабуть, хотів заснути знову, а тоді позіхнув широко, перехрестив рота й сказав:
— Чогось мені в голові чмелиться.
— Мені теж, — одповів Сироватка. Шевчик хвилю помовчав і позіхнув знову.
— Ми, мабуть, рано вклалися.
Така делікатність розсмішила Сироватку, сказав:
— Писнули, як свині. Трохи що не під столом.
— Тоді я поберуся на своє місце. — Шевчик пововтузився й сів. — Он як з-п'д дверей тягне. — Хтось із козаків зітхав у сні, а потім голосно мовив: «Господи» й затих. Шевчик почухав босою ногою об ногу. — Скоро благословиться на світ?
Десь далеко завив вовк, Мокій послухав і сказав:
— Мабуть, не скоро.
— А чого ж тоді не спиться? — не погодився Шевчик і встав. Обеоежно, намагаючись не зачепитися за сирно, рушив до вікна. Слідом за ним по стіні попливла маленька, менша за нього самого, тінь. Мокій почув, як він тихенько одставив підпірку, торигнув внутрішніми віконницями.
І враз Шевчик не то скрикнув, не то зойкнув. Сироватка, що був укрився з головою й знову почав дрімати, подумав, що кум затявся, перекинувся на другий бік, але зненацька до нього крізь кирею, крізь похлипі! сну пробився страшний Шевчиків шепіт:
— Турки! Турки на вулиці!
Сироватка подумав, що Шевчикові знову зашумувала з голові пінна або потемріло d очах, бо знав: до жартів кум не здагний. Вельми сумирний чоловік кум Шевчик. «А щоб тебе муха гедзнула» — вся лайка його.
— А султана не видно? — невдоволено пробурмотів. — Лягай ото.
— Крий мене сила божа — турки. Повнісінька Січ. Панове-братця, вони стоять під вікнами, — так само пошепки сказав Шевчик.
Хтось переступив через Сироватку, почалапав босими ногами до вікна.
Сироьатка сів.
І враз курінь струснув приглушений крик:
— Турки!
Це було так неймовірно, що жоден з тих, хто прокинувся, не підвівся. Коли б зараз, на третю ніч нового року, в люті січневі морози над ними загуркотіло й хтось сказав, що то грім, у таке повірили б швидше. Турки та татари нападали на Поділля, на Слобожанщину, підходили до Києва, підступали до інших великих міст, але щоб вони ввійшли в Січ — такого і в згадках не було. Вони ніколи не приступали її, навіть не наближалися до неї.
Одначе Сироватка, який прочумався раніше за інших, почувши цю звістку ще з одних вуст, зрозумів, це — правда. Звичний до небезпеки, до рішень раптових, голосом хрипким, трохи зчужілим, але все ж спокійним, сказав:
— Не кричи. Й зачиніть віконницю. Збудіть курінного! А вже по тому страх засунув йому за пазуху холодну крижану п'ятірню. Страх на мить скував тіло. Навіть у лисячій норі не почував такої безвиході, мабуть, через те, що там потерпав тільки за власне життя, а тут була ціла Січ. Але не виказав страху жодним порухом.
Поруч у когось цокотіли зуби.
— Я не сплю, — сказав курінний Степаненко, що сам гаразд нічого не тямив, але, переймаючись спокоєм Сироватки, наказав: — Будіть усіх. Тільки тихо.
В цю мить хтось шпарко підвівся за попонами, й від того свічка погасла. В курені стало темно, як у могилі. Надихана сотнею легенів, сповнена важкого духу пітних тіл темрява була густа, як дьоготь. Вона зімкнулася над головами тих, хто вже пробудився, лізла у вуха, хапала страхом за серце: люди борсалися в ній, почуваючи себе похованими живцем.
— Викрешіть вогню! — сказав Сироватка.
У кутку, завішаному попонами, заклацало кресало, за мить там хтось захукав і запалив свічку. Каламутна хвиля відринула, з нею відступила й моторошність.
— Треба подати знак іншим куреням, — обізвався хтось важким, м'ятим зі сну басом.
— Як же ти подаси, коли басурмани геть запрудили вулиці, — одказав од вікна інший козак. — Куди дивилася сторожа?..
— Ми подамо знак стрільбою, — вже опанував себе курінний. — Стрільці, ставайте до вікон. — Біжіть кілька чоловік на кухарську половину. Самійле, ти там отамануй. Пильнуйте сінешніх дверей. Свічки приготуйте, щоб було видно набивати рушниці.
В курені стояла товчія, козаки наштовхувались один на одного, хтось навіть бамкнув лобом об лампаду — чогось його понесло на стіл, — а потім зняли попону в кутку, й ріденьке, як сирівець, світло розпливлося по довгій хаті. Од тієї свічки засвітили ще одну, поставили поки що під піл. У курені панував шарварок. Одні були вдягнені, інші — в сорочках і споднях. Кайдан підперезав сподні чересом з шаблею, в чоботях, тримаючи рушницю в руках, уже стояв при покутньому вікні, біля нього гупав шомполом у дуло козак У короткій полотняній сорочці, двоє інших одтягали лаву. Мелькали бліді, розмиті плями облич, над головами помахували рушниці, стукотіли порохівниці.
— На сирно, кладіть рушниці на сирно, — наказував Степаненко. Ті, хто набиватиме, стали до столу. Всі знали, у кого несхибна рука, хто не випустить кулю в білий світ.
Сироватка зі старою кремінною рушницею в руках став до вікна.
Цо того, що біля дверей, крайнього. Не був безпомильним стрільцем, але тут промахнутися було важко, й знав, що не злякається, не пропустить супостата.
— Як подам гасло, — сказав Степаненко, — одтуляйте разом усі вікна й робіть випал.
— Зсипте увесь порох на стіл, — радили од покуті.
— А як спалахне?! — заперечило одразу кілька голосів.
— Починаймо, — прошепотів хтось нетерплячий. Поспішали й так. Не думали, що з того буде, прагнули одного — оборонитися й подати знак іншим куреням. Терпке, гаряче передчуття близького бою, небезпеки, можливої загибелі володіло козаками, до нього домішувалося відчуття непевності, незвичності бою й очікування всіляких несподіванок. Кілька чоловік молилося проти непогасної лампади, що чи не вперше, одколи висіла на цьому гапликові, погасла, й це лякало.
— Готові? — запитав курінний ламким з напругою голосом і, не чекаючи відповіді, звелів: — 3 богом!
Козаки разом шарпнули віконниці. Вони спершу не побачили нічого — та ж чорнота, що й у курені, тільки аж угорі — темно-сині смужки й проталинки — в наступну мить здогадалися, що турки повилазили на призьбу. Перший випал прийшовся їм просто в груди та спини.
Куренем двигонуло, неначе його спробував підважити плечем якийсь велет, щось жалібно забряжчало в кутку, зі стелі, з стін густо посипалися шпаруни. Вогняний спалах ще стояв стрільцям в очах, а вже їм у руки тиснули інші рушниці, й вони прикладали їх до плечей, цілилися цівками в густий штахет гостроверхих шапок. Тепер постріли гупали вроздріб, часто, й хоч свічки погасли, але рушниці можна було набивати при світлі випалів. Затріщали сінешні двері, але їх міцно підперли плечима Кайдан і ще кілька козаків. Колоди-тарана в турків не було, та коли б і була, вони не змогли б розвернути її. Турки алалакали, кричали, ставали на спробу стріляти, але в них нічого не виходило. Вони збилися так тісно, що ані дістати рушниці, ані прицілитися з них не могли. Та й козаки ховалися в курені, а вони стояли на вулиці. Ятаганами, шаблями ж черкали тільки своїх. Намагалися добитися до вікон, вихопили дві чи три рушниці, козаки одразу ж стали обачніші й далеко не висовували їх. Гримнуло ліворуч, а потім ще десь трохи далі.
— Шкуринці вдарили, і величківці, і платниківці, — гукали запорожці.
Сяйнуло зовсім близько, навпроти. То розпочали бій їхні сусіди через дорогу, козаки куреня Шкуринського.
По якомусь часі в курені стало темно від порохового диму. Спирало подих, шерхли горлянки, дим виїдав очі. Козаки набивали рушниці майже навпомацки. Дим валував у сіни, звідти клубочило морозяне повітря. Дим бурхав з вікон, здавалося, курені горять, але він, хоч і виїдав козакам очі, був їм на користь — ховав їх од ворожих очей.
— Вони підпалили курінь! — ізнагла закричав хтось так голіосно, що його почули в усіх кутках, дарма що стояв гомін і гармидер, й лунали постріли, і лемент турків і яничар надворі.