— Ми вчора бачили в лозах, як пробивався табунець вепрів, — вклюнувся в розмову Заволока. — Поросята, так ті просто тонули. Старші свині підпирали їх ззаду рилами.
Увійшла господиня й покликала всіх до столу. Черняченку принесла вечерю в горницю. За стіл, окрім господаря, посідали Сірко, Оська Заволока, Кайдан, Смолка — сердюки зварили собі куліш надворі в казані. На печі кублилося трійко чи четверо дітей, пряли цікавими очицями за запорожцями, перешіптувалися. Сірко підійшов до печі, дістав із бездонної кишені штанів торбиночку з позолоченими горіхами (купив у корчмі по дорозі), розкрив її перед малечею:
— Пригощайтесь на здоров'я.
Хлопчаки потяглися до золотих крем'яхів, дівчинка соромилася, й Сірко висипав горіхи у її маленьку жменьку. Вони там всі не вмістилися, кілька впало на лежанку. Найстарший, літ дванадцяти, але ще безштанний, хлопчик у довгій, до п'ят, сорочці скочив на лежанку й визбирав їх. Господар почастував гостей настояною на катрані горілкою. Був це міцний, корчакуватий чоловік, зі стриженою в кружок, схожою на казан, головою і короткими, дужими руками. І все у Верещаковому домі було міцне, будоване на безвік. Стіни з товстенних, фарбованих жовтою фарбою плах, велетенський, розмальований сволок, широкі й товсті, в долоню, липові та дубові лави, навіть миски, які подавала на стіл господиня, були не такі, як у всіх: важкі й великі, їли печене сало, холодець з хроном, вергуни і локшину, запиваючи все це запашним узваром із дичок. Добрі дикі груші ростуть на запорозьких землях, надійно всівся на них Верещака, справно платить Січі податі й сам має дещицю.
По тому до горниці зайшли всі троє запорожців. Верещака, Заволока і сердюцький хорунжий Грива, високий чоловік з перекошеним ротом, позначеним шрамом — від удару шаблею. Знову гомоніли про сніги, — то на врожай, — ось тільки лягли на незамерзлу землю, озимина може підіпріти, та й худобі під весну буде сутужно, вкосили мало, не готувалися до такої зими. Сірко запитав, як пройшли різдвяні свята в гетьманській столиці, про те розповів Заволока, розповідав із захватом, аж захлинався:
— З огнистою стрільбою.
— Як у панів? — запитав Кайдан.
А чим ми гірші? — блиснув очима Оська. — Приїхали майже всі полковники, і вся генеральна старшина з'їхалася… Ще довго ходили околясом. Врешті Черняченко мовив:
— Нам би, пане кошовий, погомоніти око в око.
Сірко сидів на лаві незворушно, навіть бровою не поворухнув.
— Либонь, ти козацьку регулу знаєш…
— Знаю то знаю…
— Не маю права вести перемови в таїні од козаків. Черняченкові одвисла нижня губа, він бринькав по ній пальцями, розмірковуючи, як йому повестися далі. Самойлович уповноважував його до таємної розмови. «Обіцяй усе. Мерефу, яку просить у царя для Січі, й інші слободи та міста обіцяй, там видно буде. Свинцю і пороху також, і хлібного довозу.… Обіцяй, аби Січ визнала його над собою. В цю мить майже ненавидів гетьмана, хоч був усім зобов'язаний тільки йому. Легко варнякати отамо в Батурині, приїхав би хоч раз в оці нетрі. Гетьману хочеться погамувати честолюбство, а Черняченкові доводиться пірнати у вершу. Гнівався на Сірка й нервувався, бо не було іншого способу до розмови. Отож покректав, скрушно зітхнув:
— Не горнеться Січ до гетьмана, не горнеться. Сірко зітхнув теж, удавано чи насправжки:
— Не горнеться гетьман до Січі, не горнеться.
— Та то ж гетьман!
— А то — Січ. Скільки Самойлович гетьманом?
— Три роки.
— А Січі — триста.
Не знав, скільки насправді літ стоїть Запорозька Січ, мозив, бо гарна цифра, і в пам'йті людській Січ безсмертна.
— Підгорнулася б Січ під гетьманські штандари, — правив своє Черняченко, — їй би вигода, а Україні слава. Згадай-бо гетьманів, визнаних на Запорогах і по всій Україні.
— Це ти на Іванця Брюховецького натякаєш? — удав наївного Сірко. — Так він запродав Україну за боярство і князівство. Всю суспіль запродав, купно з боярами і воєводами почав обдирати рідну землю. І люди зненавиділи Іванця і його бояр, а він потім і бояр зрадив, бо гніву народного злякався…
— Не на Іванця, а на Хмеля, — з серцем мовив Черняченко.
— Ну, сягнув високо…
— Чому високо? Ти ж і проти нього вар'ював.
— Вар'ював трохи, але тому гетьманові всі інші і в пояс не сягають.
— І Дорошенко?
— А чого це ти про нього запитуєш?
— Бо він тобі ми піший од лівобічного гетьмана.
Сірко враз одмінився, задумався. Почував, як важко замлоїло в серці, як осмута оповила душу.
— В Хмеля ми разом з Дорошенком ходили. Либонь, і не було після Хмеля в нас такого мужа. Загнали його в город, і почав він його толочити. Багато хропосту наробив, багато лиха.
— Й робить далі.
— Правда.
— Але не ми загнали, сам заліз.
— Прецінь відаєш, що брешеш, а от же прип'ясти язика не можеш.
— Хитрун Дорошенко і слововідступник.
— Нужда закон змінює, — похмуро кинув Сірко. — І хто ж його таким зробив? Забувся? Адже був гетьманом обох берегів Дніпра, вибраний по честі і в славі. Але ж не хотів признати статті, які Іванцьо Брюховгцький уклав… Дуже то були лихі статті. А тут ще Андрусівське перемир'я підоспіло… А він же хотів, щоб обидва береги були вкупі.
— Хотіти — то мало, — невизначено протягнув Заволока. Зблимував, цідив у кутку на лежанці густе, жовте світло олійний ліхтар, вплелася в козацьку мову цвіркунова пісня і замовкала на голосній балачці.
— Авжеж, — погодився Сірко. — Городив він тинок на перехресті трьох доріг, сподівався одгородитися… Ляхів потяв, татар потяв…
— А тепер сам татарам служить.
— Істинно так, — сумно погодився кошовий. — Самойлович і Ромодановський щороку до нього приступають, а він у своєму Чигирині — наче дужий звір у клітці: і взяти не візьмеш, і з клітки не випускають. Лютує. На козацьких хребтах злість зганяє. А це вже ні к лихій матері. Гадка така в нас є — саме він на Січ турок нацькував.
І в цю мить подумав, що треба покласти край людському розорові через Дорошенка. Ще сам не відав, як це зроб'ити, ще не було жодного замислу, тільки десь там, глибоко в грудях, визріло несхитне й важке переконання: все, що нині робить правобічний гетьман Петро Дорофійович Дорошенко, — на пагубу вітчизні.
— В розмирі ми з ним. Ви це знаєте, — тільки й сказав.
— То не він наслав на різдво на вас турків і татар? — запитав Черняченко, і в його витрішкуватих очах світилося лукавство.
— Гадка є така, але… Н-не він, — мовив Смолка.
— Наробили хрусту. — На великій, вологій губі гетьманського посланця грали відсвіти від грубки, й через те здавалося, що вона сміється. А може, Черняченко сміявся насправді, тільки глибоко ховав сміх.
— Ми їх скурали, а не вони нас, — твердо сказав Сірко. — Хоч потуга була велика.
— А якби стояла на Січі гетьманська залога, обійшлося б без потуги.
Сірко глибоко втягнув у себе повітря.
— Ти ба. Запахло смаленим. Горить щось.
Всі сполошилися, найдужче Верещака і Черняченко, перший як господар, а другий тому, що лежав на кожухах і був не гожий до втечі. Панічно лапав руками довкола себе, намагався підвестися.
— Не тут запахло, в Батурині, — заспокоїв їх Сірко. Кайдан засміявся, за ним запирхав, неначе кіт, Заволока, а Верещака аж похлинався радісним реготом і верещав на всю горницю, наче сиво-ракша. Через такий сміх до нього прилипло прізвисько Верещака.
Колись уже ставила на Січі свою залогу шляхта, Богдан її сколупнув.
— То ти нас із ляхами рівняєш, — закричав Черняченко, в такий спосіб виливаючи свій недавній страх, а також злість за провал перетрактацій, за марність далекої подорожі й за майбутню нагінку од гетьмана. Його мишачий розум метався в пошуках ще якоїсь щілини, а її не було.
— Ви самі порівнялися з ними панством. Такі самі порядки заводите, як і шляхта. А що татарин нас дотирає, те вам байдуже. Кликали купно в похід на Крим…