Сидів він на пенькові довго, відгонив бузиновою гілкою комарів. Потьохкував сонно соловейко — виспівався за ніч, тріщала, наче коник у стерні, очеретянка. Під очеретом сплескувала риба, ловила комашню.
Філон не помилився. Коли підійшов до криниці, де вчора заздрів дівчину, парубки та дівчата вже зібралися на вигоні. Парубки статечно стояли біля тину, тримали в зубах люльки (здебільшого порожні), дівчата, розбившись на два гурти, грали в жельмана. В святкових строях, здебільшого заплетені в дрібушечки або в дві коси, заквітчані барвінком та сухими васильками. І тільки одна голівка не заквітчана, і тільки в однієї дівчини волосся заплетене в одну товсту-претовстючу, чорну, як ніч, косу. То була… вона. Та сама дівчина. І він уже знав, чия вона. Впізнав по породі. Здогадався. Грищенкова, Ткачикова по-вуличному, її батьки були ткачами, ткали вдома на верстаті панам рядна та ліжники. Диво дивнеє, півночі не міг згадати, а це побачив — і враз згадав. Ще він згадав, що в дівчини є троє чи четверо братів, хлопці — як лути, всі дужі, чорняві, з важкими кулаками, старший уже, здається, одружений. Такі як перестрінуть… Але за віщо його перестрівати? А за те… Загатчани завше ворогували з сільськими парубками, й ходити вечорами загатськими вулицями було небезпечно. Удень не зачепить ніхто. Проте й до гурту його не візьмуть. Філон так і стовбичив біля криничного зрубу, викликаючи подив у парубків та дівчат, аж поки одна з них, задихана, червонощока, пробігаючи мимо, не зупинилася та не запитала:
— Ти щось загубив? Шукаєш чого?
Либонь, у Філона був розгублений вигляд.
— Учорашнього дня.
— Упав у криницю.
— Дістану. — І вже трохи інакше: — Та то я вчора вельми отій дівчині відро потовк, хотів запитати, чи не били мати її. Як її звати?
— Лукино, — гукнула дівчина. — Тебе мати не била?
— А цебто за віщо?
— Оцей парубок каже — за нього.
— Отакої, — засоромилася Лукина. — Нехай за нього когось іншого б'ють. Він учора волами в криницю в'їхав. Ледве встиг ухопити одного вола за хвіст.
Дівчата й хлопці засміялися. Філон блиснув очима, насунув на очі шапку й пішов пріч. Гнівався на парубків і дівчат, гнівався на Лукину й… не міг розгніватись. Дівчина запала йому в серце ще глибше.
Увечері вкладався спати під піддашшям комори. Мати казала: ще холодно, але він не послухався, послався на задуху в хаті. Ледве в хаті погасло світло, встав. Він знав, що з неділі на понеділок челядь на колодках не гуляє, — розганяють осавули, завтра ж на роботу, хіба що нишком, але сподівався, що на Загаті хоча б дівчата зберуться. Куток глухий і далекий, та й там є де сховатися. Йшов берегами, вузькою стежкою, яка то наближалася до самої води, та підбігала до городів, перечіплялася через корчі, пірнала під гілля, яке збивало йому шапку. Місяць сріблив воду на річці, очерет темнів з того боку чорною смуюю, біля панських містків хтось проплив на човні — либонь, сторож. Бриль на його голові теж видавався срібним. Верби та вільхи важко занурилися в свої сни, іільки осокорина тихо шелестіла без вітру. Філон поминув греблю, крутою стежкою вишкрьобав нагору. Ось і криниця, де він побачив дівчину. А ото вуличка, що веде до Ткачиків. Ішов і серце йому витьохкувало й забивалося в сторожкій напрузі. Ось і Ткачикове обійстя. Лісяний хлів понад самою вуличкою, — в стріху вросла верба, — тин і перелаз, хата в глибині двору. Велика, стара, розсядиста хата. Там стоять верстати, на них б'ють ліжники Лукинині батько та мати — Саватій і Онишка Грищенки. Ткачики — буцімто й заможніші од інших, але яка то заможність, коли землі десятина, а хлопців троє. «Вона ходить через цей перелаз». Гаряча хвиля обійняла Філона. І в цю мить він ледве не налетів на постать, яка темніла біля присішка хліва, що похилився на вулицю.
— Тю…
— На свого батька тюкай. — Парубок був миршавий, сонливий, але на своїй вулиці й через те бадьорився.
— Та це я… кобилу шукаю, — Філон показав недогнуздка, завбачливо, саме про такий випадок захованого під свитою. — Ти не бачив? Гніда кобила, сліпа на одне око.
— Не бачив. Кажеш, сліпа? Через те вона й заблудила, — поважно відказав парубійко.
— Може, запитати хлопців та дівчат; вони десь гуляють? — хитрував Філон.
— Іноді збираються, але сьогодні немає нікого. Й тоді Філон рушив направці.
— Ткачикова Лукина на колодки виходить?
— Мати її не пускає.
— А вона… з кимось гуляє?
— Нащо тобі? — насторожився парубійко.
— Та так… Просив запитати один хлопець, — знову хитрував Філон. — Ке ось закуримо, та я й піду, — дістав припасеного на цей-таки випадок міцного тютюну. Сипонув у жменю щедро, ледве собі лишилося на півлюльки. — Так гуляє з кимось Лукина?
— Кажу ж, мати не пускає її на колодки. Та й… — зам'явся хлопець, — горда вона. А чим там гордитися? Є й кращі дівчата, — хвальковито сказав сопливий парубійко. Філонові од тих слів затанцювало в грудях, і він так кресонув кресалом, аж іскри бризнули навсібіч.
— Обережно, хліва підпалимо, — сказав парубійко. Трут загорівся, потягло щипливим димком, парубки запалили люльки й розійшлися.
Прийшов Філон додому, ліг під коморою на соломі, укрився старим кожухом, й одразу з темної, подзьобаної поодинокими зорями пітьми випливло до нього знадливе, трохи суворе личко. Й знову він крутився до півночі, не міг заснути.
Й од того вечора почав учащати на Загату. То буцім вертається з поля, то шукає телицю, то йде з підсакою побовтатись у ковбанях (хоч ятірці вже стояли в очереті). Й таки перестрів одного разу Лукину. Несла од річки воду на коромислі, піднімалася звивистою стежкою вгору. Він заступив стежку.
— Чорнобрива, дай напитися.
— Вода не питна, несу на золиво, — спокійно відказала вона, а сама чи не вперше пильно подивилася на парубка. В лихій одежині, рудий, але… чимось і вабливий. Очі сміливі, проте не нахабні, обличчя відкрите. Філон упіймав той погляд, спаленів і розгубився. Та за хвильку оговтався й напустив на себе нахабства.
— Тоді дай поцілувати.
— Овва, — взялася обома руками в боки дівчина, а відра гойдалися на плечі.
Він спритно зняв відра і поставив додолу.
— Оддай, — тихо сказала вона.
— Я їх потім тобі віднесу. Можу однести хоч за Ляхівські гори.
— Коли це потім?
— Як… надивлюся на тебе.
— Дивися. За це грошей не беру.
— Ти пробач, — сказав Філон і знову подивував сам собі, адже рідко коли перепрошував, хіба що батька-матір. — Пробач, що заступив дорогу. Але інакше з тобою погомоніти не можна. На колодки ти не ходиш…
— А ти ходиш? Сюди, до нас?
— Ну, не зовсім на колодки. Ваші парубки…
— Дивися, щоб вони не впіймали тебе. — Він уловив у її очах щире занепокоєння і зрадів.
— Не упіймають. А якщо впіймають… У мене теж кулаки є.
— Там мати чекають, — занепокоїлася Лукина й підібрала відра на коромисло.
— Завтра неділя. Вийди сюди перед вечором, — попросив Філон.
— Не знаю… Завтра я їду в місто на базар.
— З ким?
— Із Зінькою.
І зникла за хвірткою.
Філон прийшов додому й одразу до батька:
— Тату, я завтра одвезу на базар того осокора спиляного.
— Чого це тобі заманулося його везти? — здивувався батько.
— Так струхлявіє. Поки немає іншої роботи.
— Кому зараз треба в місті дрова, — заперечив батько. — Ціна низька.
— Якраз і не низька. Тоді, як навезуть усі, вони і впадуть у ціні.
Таки вмовив. Повантажили звечора на воза окоренки, а рано-вранці й виїхав з двору.
Вийшло на батькове. Та ще він поспішав, аби не випередила його Лукина, аби діждатися її за містом, — продав за безцінь. Хотів купити Лукині бодай стрічку, але грошей наторгував так мало, що не одважився.
Дожидався дівчини в стороні від дороги під грушками, так, щоб і дорогу було видно, й щоб ніхто з односельців його не впізнав. Коли дівчата — міцна, ставна Лукина й висока, як лозина, Зінька — появилися, Філон вйокнув на Калитку, виїхав на дорогу й наздогнав їх.