— Сідайте, хто з товаром, — запросив мовби жартівливо. Лукина ледь помітно зашарілася, а Зінька здивовано вигнула безбарвні брови:
— Звідки такий вощик?
У неї безбарвні не тільки брови, а й волосся, проте на виду непогана: маленький носик, невеликі, чітко окреслені губки, лагідна усмішк?.
— Спасибі, — сказала Лукина й поклала на воза чоботи та невеликий клуночок.
Зінька поклала й свою поклажу, обіперлася об полудрабок, щоб скочити на воза, запитала, показуючи на кобилу:
— А вона не впаде?
— Вона таких вас півкопи на гору звезе, — одбувся жартом Філон, а сам зніяковів, як не ніяковів зроду. Стало йому соромно й за драбинчатого старого воза з неошинованнми колесами, й за безклубу Калитку, яка махала обтьопаним, неначе квач, хвостом і йшла, низько опустивши голову, і за те, що віз немилосердно скрипів.
— Но, гніда, — смикнув мотузяні віжки Філон, і кобила раптом дуже кумедно кинула задом.
Дівчата засміялися, а з ними и Філон.
— Отаке стерво, ще й лукаве та хитре… Задере голову, ії тоді не одягнеш хомута. Або розставить на пастівнику ноги, спутаєш, і ходить, наче не путана.
— У нас була кобила, що за псом ганялася, — сказала Зінька. — Вищирить зуби й біжить за ним.
Заговорили за коні, за корови, за овечки, з якими химерами бувають і які вони розумні та хитрі. Філон озвичаївся й почав дівчатам показуваги, ях хрокає Терсщенків кнур і як осавул Лнзько підскакує в сідлі, коли їде на поле.
Дівчата заливалися сміхом, аж хилилися на воза.
Кобила тюпала, похиливши голову, з-під розбитих копит порскала курява. Філон помітив, що від дуги одв'язався повід, тягнеться в пилюці, намотав на люшню мотузяні, з порваними сталками віжки, побіг, прив'язав повід до стертого залізного кільця на дузі. Вйокнув на кобилу, але вона навіть голови не підвела.
— Ех, коні, коні, — зненацька сумно зітхнув Філон. — Колись були коні… Бо воля була в людей. Воля на них їздила.
— Яка це воля їздила на тих конях? — запитала Зінька. — У яких людей?
— У таких, як ми.
— Тоді люди були не такі, — суворо мовила Лукииа.
— Які ще не такі? — не погодилася Зінька.
— Вольні духом. І горді. Правду Філон каже.
— А батюшка сказав, так богом велено: одним робити, другим володарювати. Зате на тому світі…
— Не велено те богом. Колись усі люди були вольні, — перебив Філон.
— Виходить, батюшка брешуть?
— Ну… не кажуть всієї правди. Приховують, — мовила Лукина. — Вони теж бояться. Дідуньо оно розказували, як за Хмельницького все сталося. Усіх панів повиганяли, а котрих побили.
— Так і стоїть усе тс перед очима, — сказав Філон.
— Тебе ж тоді й па світі не було.
— Ага. А от заплющу очі й бачу. Тільки ж немає ще одного такого лицаря. Поки що.
— Ох і розходилися ви. Дивіться, накличете лихо. Вийшло на Зіньчнне. Як переїжджали греблю, в кінці зустріли пана з почтом і гайдуками. Всі верхи, у високих чоботях із закотами, з гарапниками в руках. Попереду пан у чорнім жупані, в чорних рукавичках, і;а вороному коні, одразу за ним — старший гайдук: теж у чорному і'і на вороному коневі. Очі як вугіль — так і пропікають, чуб зализаний наперед, губи тонкі, стиснуті, що й лезо ножа не просунеш (врода, але неприємна), ще й гарапником погойдує. У пана обличчя клинцювате, худорляве, з глибокими морщинами на лобі і в міжбрів'ї, суворе, кажуть, служив він у королівській кінноті, має великі заслуги, за це його й нагороджено цим маєтком. Панові років під сорок, ще юнаком бився він у гусарських лавах проти полків Хмельницького.
Гайдуки, либонь, верталися з ловів (позаду їхали два вози), зайняли всю греблю, Філону довелося спрямувати Калитку на самий край, ще й підтримувати плечем воза, щоб не скотився в діл.
Пан і його смаглявий охоронець порівнялися з возом. Дівчата посхоплювалися, поставали біля затильника воза, посхиляли голови. Філон напружився під вагою воза, теж дивився в землю. І раптом повітря розітнув посвист гарапника.
— Шапку, хлопе!
Гарапник сам збив шапку. Чорний охоронець знову звів руку, дівчата зойкнули, Філон прохрипів:
— Воза ж ось тримаю.
— Досить, Яне, — наказав пан. — Уже провчив. Та й непоганих дівчат везе. Надто оту. Як тебе звати?
— Кого, мене? — запитала Лукина.
— Атож, тебе. Чия ти?
— Грищенкова.
— Ткачики по-вуличному, — додав хтось із гайдуків. — На Загаті живе. Колись її батько славився як гарний ткач.
— А тепер?
— Постарів. Але ще тче.
— І дочку, мабуть, навчив, — посміхнувся пан й, ще раз гостро глянувши на Лукину, відпустив повіддя. Кінь помчав учвал в кінець греблі.
— Важко тобі було зняти шапку, — докоряла Зінька Філонові, коли верхівці замапячили далеко на горбі. — Спала б з твого лоба позолота? От і маєш.
Філон мовчав. Мовчала й Лукина.
А Зінька талалакала й талалакала, і під те талалаканпя Філон прошепотів Лукині, щоб вона в наступну суботу одразу по заході сонця вийшла в береги, туди, де він її зустрів, як несла воду на золиво. Лукина показала очима, що вийде.
Вона в суботу вибігла, але ненадовго. Лукина обдурила матір, сказала, буцім іде до Зіньки позичити сухих гвоздик, отже, тепер мусить ще забігти й до неї. Не встигли й погомоніти. Стояли під обсипаною місячним сяйвом вербою. Зорі проглядали крізь віття, неначе золоті горішки, хотілося дістати їх руками. І скрізь понад річкою дрімали старі верби та вільхи, й набиралися місячного сяйва пуп'янки яблунь у садах. Посіяні в пониззі коноплі стояли стіною, ховали якусь таїну. Хижо вигнувши спину, з конопель вийшов кіт, світячи очима.
Філон тихенько цокнув язиком, кіт підстрибнув на місці й метнувся в конопляні нетрі.
— Восени поїду з чумаками на Дін, — сказав Філон. — Вже домовився з економом. Кажуть, там можна заробити грошей.
Лукина зрозуміла: він натякає на те, що, коли заробить грошей, зможе заслати до неї старостів. І трохи образилася, адже й про кохання вони ще не говорили, і він не запитав, чи любий їй. А вона, як і як і кожна дівчина, мріяла про кохання, про гаряче освідчення при місяці, клятви-моління й щирі сльози. Через те сказала насмішкувато:
— Нащо забиватися так далеко, піди в Занози й викопай скарб.
— Ходив і копав, — понуро мовив Філон.
— Правда? — не повірила Лукина. — Й горів там вогонь? І… нечистий, який його стереже?..
— Не було ніякого вогню й ніякого нечистого. Будяки та пустирник. А в землі череп'я бите. І більше нічого.
— А ти… правда кажеш? — запитала тихо.
Філон забожився. Й розповів, як виглядав молодика, як окропив свяченою водою, що мати принесли вербної неділі, заступ, і як копав, і як виполохав кота.
— А може, то й був він, нечистий?
— З мишею в зубах? Він як чкурнув… Лукина переминалася з ноги на ногу.
— Мені пора.
Філон узяв дівчину за руки й притримав якусь мить. На більше не зважився.
Й ще тричі він ходив під вербу. Одного разу, вже коли йшов назад, його зустріло троє парубків, один ухопив за рукав свити, й Філон звіздонув парубка в лоб, аж той одлетів у коноплі.
— Порішу! Порішу! — гукнув Філон, і парубки вломили через коноплі, аж зашкварчало бадилля.
За всі три стрічі він тільки раз по-справжньому пригорнув Лукину й поцілував у щоку, а освідчитися в своєму коханні не встиг. Стидався. Кожного разу обіцяв собі, що ось піде й викаже все, що в нього на серці, й випитає в неї, а приходив — і втрачав сміливість, і язик починав заплітатися. Може, це ще й через те, що надто вже неприступною й гордою поставала в його уяві Лукина: вона й справді була не схожа на інших дівчат, реготух, які тільки вдають цноту, а самі так і липнуть до хлопців. Великі Лукинині очі були повні зоряного вогню, але вона гасила той вогонь, трималася спокійно, впевнено, незалежно. Несла в грудях якусь особливу таїну, була певною себе, через те й не міг Філон до неї приступитися. А коли одного разу мовби ненароком ковзнув рукою за керсетку, вона її не одвела, на вдарила по ній, але так ковзнула поглядом, що парубок зів'яв, як зламана гілка. І те Філон пам'ятав повсякчас, ще дужче покохав Лукину. Й тепер думав тільки про те, як випитати її думку щодо нього самого. Вона ще нічого не сказала йому, але ж щоразу, нехай і ненадовго, виходить на побачення.