Джура дрімав стоячи. Він або дрімає, або жує щось — найчастіше сушню, дістаючи її з глибоченних кишень синіх штанів. Біля ніг Кугукала, просто на долівці, вивернувся величезний, чорний, з білою плямою під горлом, котяра, лежав, як неживий. Сірко подумав, що вони чимось дуже схожі між собою — його джура і оцей кіт, обоє вайлуваті, ліниві й невразливі: прожени за шкоду — підуть і небавом припхаються знову, не пам'ятаючи лайки і своєї шкоди. І голос у Кугукала тонкий, котячий.
Не такий, зовсім не такий був попередній джура. Може, через те так часто згадував його кошовий.
Хіба б ото Лаврін отак сонно позіхав у кулак. Та він би досі в вуха і в очі вліз послам, не проґавив жодного слова, мотав усе на вус, а тоді до півночі не дав би спокою отаманові: «А знаєш, батіку, коли б нам отаку гармату поставити на Ляській башті… Набити картеччю». — «Був уже один такий, сокири зв'язував. Спи вже». — «Той в'язав з дурного розуму. А ми б під жерлом тієї гармати увесь узвіз тримали».
У цьому прикомірку — прибудованій до куреня хатині — ще й зараз все нагадувало про Лавріна. Розмальований виноградом сволочок (пам'ятав, як хлопець приніс з церкви фарбу), розвішана по килиму зброя (Сірко почіпляв абияк, Лаврін перевішав по-своєму: три рушниці — дві по краях і одна зверху, дві шаблі, три порохівниці, а посередині кобза з великою квіткою); два снопики одворотного зілля за трямком. Виглядали тільки кінчики гузирів — Лаврін запхнув їх покрадьки, щоб охороняли кошового від напастей і ворожої шаблі. Сірко дивився на них, і серце йому оповивала тепла журна хвиля. Бачачи, що кошовий щось думає, козаки притихли. Від тої тиші він очутився, повернувся до Щербака та Пелеха. Ті сиділи під образами, пили холодний узвар із сушених персиків, яким частують тільки послів та інших вельможних гостей, і перемовлялися. По хвилі Сірко уважно слухав їхні оповіді. Новин було багато.
Нещодавно добігла кінця велика незгода поміж царем Олексієм та патріархом всієї Русі Никоном, що вкрутила у свій вир найзнач-нішик церковних та мирських мужів, відгукнулася й на простих священиках та всьому поспільству; цар надто близько підпустив до свого серця патріарха, надто високо помислив себе патріарх та й перехилив коромисло дружби в один бік. Велику владу обійняв на Русі Никон — писався государем, державцем, крутий мав норов, тяжку руку, скупив незліченні багатства — все те врешті злякало Олексія, якому бояри й раніше нашіптували погибель трону й вінця од патріарха. Вельми перетерпіла церковна братія, патріарх з неї хрестом і патерицею вибивав єресь. Либонь, не стільки єресь, скільки глупоту й темряву. По всіх церквах не однаково правилась божа служба, не однаково хрестилися, не одне писалося в церковних книгах, переписаних напівграмотними дячками. Аби виправити богослужбові книги та звірити їх із грецькими оригіналами, Никои запросив з Київської колегії вчених мужів з ієромонахом Єпіфанієм Слови-нецьким на чолі, вправних у грецькій та латинській мовах, зело мудрих в інших науках.
Коли патріаршество Никона скінчилося зняттям з нього сану й засланням у Воскресенський монастир, усі подумали, що реформація уже скінчилася. Одначе цар і новий патріарх повеліли не вертатися до старого. Почався церковний розкол. На той час, коли там гостювало запорозьке посольство, в Московській державі велася тяжка — кнутом і Сибіром — боротьба із розкольниками та єретиками.
— А як же київські вчені мужі з ієромонахом? Що мають за дружбу з Никоном? — запитав Сірко, котрий сидів біля вікна й слухав неквапливу оповідь Щербака. Того весь час поривався перепинити Пелех, бо йому здавалося, що Щербак оповідає не так, він підхоплювався, починав дзигоріти, вимахував руками й навіть намагався промовляти за патріарха та царя, обоє вони в нього бігали й кричали, і запорожці, які не любили поспіху, щоразу зупиняли Пелеха. «Не січи. Хіба ж ото таки цар дринзає, як п'яний дячок, і дулі суче! Кажи ти, Максиме!» — «А суче, суче!» — Пелех.
— Не впала на них немилість. Живуть, як за Никона жили, — погладжував вуса Щербак і похитував великою головою. — Ще й нових стовпів вченості з Києва до Москви кільканадцять приїхало. У церквах соборних їх чимало і в царському теремі теж, не ті тепер звичаї при Московському дворі. Й там занепадає багато чого старого, — зітхнув літнщ козак. — Наших грамотіїв у тім провина немала. Бачено — в Ііреображенському селі воздвигли комедійні хоромини і грають-показують блазнів. Як у нас на Подолі.
— И зовсім не блазнів, — підхопився низенький кремезняк Пелех, якому, видно,ті комедії вельми сподобалися. Він заходився показувати, як грали лицедії «Блудного сина», надуманого Симеоном Полоцьким. Його маленькі очиці захоплено блищали, по пиці розповзалась масна, хитренька посмішка, й він справді був схожий якщо не на блудного сина, то на ярмаркового злодія. Козаки реготали, й Сірко реготав теж. І просив Пелеха ще раз показати, як вертається блудний син додому. А тоді витер у куточках очей сльози, що набігли од сміху, сказав замислено:
— Шабля проти шаблі, хрест проти хреста. Нема спокою людині на землі, не вміє вона жити в мирі. І блудних синів теж розвелося чималенько. Волочиться по чужинських хоромах, нагуляється, натішиться, а тоді вертається і вимагає телицю.
Далі отаман майже не слухав послів, думав своє. Трохи перегодя мовив:
— Бачу, приймали вас милостиво й по чину. З того маємо радість.
— Гріх скаржитися, — підтвердили посли. — Не чули од московських людей кривди, а тільки гостинність і шанобу.
— Пригощали нас там добре, — казав Пелех. — Як випили на потуху, ледве в сани повлазили… Ласі стрільці до цього зілля, незгірш, як наші голоколінчики. Бояри у винах заморських теж вуса мочать, а тоді вогні пускають, фейерверками звані. Багато спалюють пороху…
… — А скрізь по лісових нетрях, де ми їхали, московити дьоготь женуть і мають з того таляри загранишні… — вів свою лінію Щербак. — Якби в нас був ліс, і ми б могли заробити, а то ледве вистачає на юхту…
Сірко хитнув головою, а сам думав уже про інше посольство. Про власну мандрівку на Правобережжя. Якою буде його стріча з правобережним гетьманом? І що про те скажуть тут, на Січі? На тій його путі чинила кошовому помішки старшина й все товариство. Либонь, і самому той замір не раз лягав тяжким сумнівом на серце. В нещадний кривавий розбрат зайшло Запорожжя із правобережним гетьманом. Либонь, не могли примиритися січовики з Дорошенковими зброднями, його якшанням з турчином та татарином, з тим, що він двигав їх на християнські землі. Надто ж перейнялись ворожістю до нього після погрому в Ладижині. Тоді Січ послала Дорошенкові листа, в якому називала його поганином і запеклим своїм ворогом. Зіштовхнулися запорожці з дорошенківцями під Смілою і Жаботином, дзвякнули щаблі, потекла крівця. Християнська крівця через поганина і його лукавого приятеля Дорошенка. Правобережний гетьман клявся в листах найстрашнішими клятвами, що під Ладижин і Умань турчин прийшов не за його наустом, що не мислив він лиха Ладижину й запорожцям, але якщо ті мають його за адверсора, то й він матиме їх за недругів довіку. Сірко й сам горів гнівом на Дорошенка. Скільки злих слів сказав йому в думках, скільки кинув на важку, чубату, зачмелену голову його проклять! Але досвід підказував інше: вогнем вогню не погасити. Біля міжусобного багаття тепло тільки ворогам. Й тоді зціплював зуби, гнуздав погорду, гасив гнів. Важко йому було: почував, як щось перевертається всередині, черкає гостряками по серцю, як сердиться з одної думки на те, що мусить увійти в Дорошенкові покої, сідати за його стіл, розмовляти з ним. Але не милості шукати, не просити запомоги поїде до Дорошенка. Поїде шукати добра — не собі, просити миру — теж не собі, шукати порозуміння між двома вершителями людських доль на двох дніпрових берегах, котрі щодень віддаляються один від одного й уже можуть ніколи не зійтися. А розійдуться дніпрові береги, то й Дніпро увійде в землю!