Він любив синів. Мати завжди страхала їх ним при шкоді: «Ось приїде батько, я йому розкажу», але вони знали, чули серцем, що він добрий. Жодного не вдарив і дивував, як-то можна бити дітей. Мабуть, через те, що рідко їх бачив. Але й приголубити по-справжньому не вмів.
Сам учив тримати в руках шаблю, сам учив сідати на коня. Оце і вся його ласка, і вся наука. З нею й відійшли в інший світ, схожі лицем на нього, а вдачею — в матір.
Чомусь особливо запам'ятав, як учив їздити верхи меншого, тримав за ногу, а кінь схарапудився й побіг…
Підосавул Ничипір давненько стояв під клунею по той бік вулиці,. ховав у руді вуса усмішку. Він торкнувся рукою шапки, вклонився отаману:
— Даруй, пане кошовий. Послав мене пан гетьман. Просить, щоб ти прийшов до нього.
Осавул не сказав, що чекає його давно, йому шкода було одривати Сірка од дітей.
Сірко зітхнув, поклав на лавочку скіска й вербову цурку. Він подумав, що Дорошенко знову хмільний, буде чаркуватися, пити його здоров'я, покличе музики, ще й сам вдарить «козачка» або «горлиці». Він шалений у всьому — у бою і в танці, часом для нього бій — то танок, а танок — то бій. Якось, коли його військо занепало в бою із шляхтянськими хоругвами, й поле було вкрите трупом, й не було снаги до нової налоги, він покликав музик, вийшов перед полки, вийняв з піхов шаблю і наказав грати «горлиці». Й так, у танці, навприсядки, пішов на адверсора. Й тоді пішло за ним усе військо, й збило ворожі хоругви. То була найбільша відвага його серця й найбільша перемога. Довго пам'ятали її вороги і свої козаки, довго стояла їм в очу самотня могутня постать гетьмана з оголеною шаблею перед ворожою лавою. Сам-один пішов на вороже військо!
Відгриміли музики, вже гетьман не мав сили до нової «горлиці» в полі, а тільки на дубовім помості після хмільного ковша.
Сіркові пити не хотілося, одначе мусив іти.
На подив, гетьмап не був хмільний і сидів у горниці сам. Скроні зблискували, і кучерява борода також — очевидячки, нещодавно вмивався, й лице було бліде, очі дивилися тверезо. Й, либонь, через те — на похмілля — вочевидь проступили літа зморшками й одутлістю, сивиною на кучерявій, пофарбованій хною бороді, на довгих, що вилися, вусах, госгрих, злинялих бровах, а також на всьому великому, важкому обличчі. Роки пройшли через його серце дзвоном шабель, шаленим кінським бігом, кров'ю ворогів і друзів, яких мав за бурхливий свій вік в достатку. Ходив під рукою Хмеля, їздив його послом до шведського короля, вів перетрактації з Сомком, під Опішнею перебігло на його бік військо Брюховецького, водив дружбу з Многогрішним, мав з ним люту волейну потребу, зайшов у розмир із Ханенком, тепер ось зітнувся на вузькому смертельному містку з Самойловичем. В куці два десятиріччя по Богдановій смерті напхалося гетьманів, уклалося зрад і підступів, що в інший час їх вистачило б на століття.
Всі ті вихори, вихорці й смерчі промигнули на його очах, майже у всіх обкрутився сам. Не влучила його ворожа куля, й вломлювалися, як солома, ратища, одначе не обминула серця скруха, звила кубло й пожирала зсередини. Гаряче любив, гірко ненавидів, а сивів у самоті, озлобленості, серед знахабнілих ворогів і заляканих невірних друзів. Звик до панства й не хотів його втрачати.
Манячила у сивому тумані постать Хмеля, й не міг до неї не те що дорівнятися, а вже й підступитися. Та постать манячить усім гетьманам. Вони кличуть у свідки великого покійника і викладають на прилавок історії з його спадку те, що кому до користі.
Гетьман сидів край широкого столу в широкій світлій горниці, стін якої були оббиті багрянцем, підлога встелена килимами, стеля виліплена слюдою, підпер велику голову обома руками. Кажуть, є в гетьмана й інші горниці, особливо багаті, обставлені поганською розкішшю, розповідають, там він курить кальян, п'є чужинські напої, перед ним танцюють напівголі танцівниці. Може, все те й неправда, про те запитати Сіркові ніби не годиться. А чомусь кортіло. Кортіло трохи по-дитячому, а трохи і всерйоз. Бо й те щось важило.
Побачивши Сірла, встав із незвичним для себе поспіхом, вийшов на середину горнгці, немов намагався заступити отаманові шлях. Якусь мить стояв так, високий, кремезний, рішучий, міряв гостя поглядом, Сірко зупинився за крок від нього. Був нижчий од гетьмана, але теж крутий в плечах, міцний, хоч і геть сивий. І погляд його сталево-карих очей, перехрещений з поглядом гетьмана, не ламався. Про що думали обоє? Яка завія промайнула перед очима, що побачили в тій завії? Чиї очі, чиї постаті, чий поклик відлунював у ту мить у серці того й того?
Все відали, все пам'ятали, од Хмеля й ще раніше, аж до останнього розмиру. Були неначе два плавці, що виборсалися з однієї кручії і стали на двох берегах річки.
— Давай, отамане, помолимося, — показав гетьман рукою на прочинені двері молільної кімнати. — Щоб не лишилося на душі гріховної осуги.
— Я вже молився, — спокійно сказав кошовий. — І гріховної осуги не маю.
Одначе переступив поріг молільної кімнати, пошукав очима пресвяту богородицю, не знайшов — може, вона й стояла на котрій полиці, але побачити її було важко: ікон було дуже багато, і всі наполовину заховані за шовковими завісками, ще й виблискували золотом, аж різало очі. Постояв перед кіотом, прочитав «Вірую» і повернувся назад у горницю.
Дорошенко молився довше. Проте коли вийшов у горницю, ні на обличчі, ні в очах святобливості не було, навпаки, в них світилася невпокорена злість і неприхований виклик. Сів за широкий стіл, поклав на нього великі руки. На столі була намальована картина страшного суду, й гетьманові руки сягнули просто у геєну вогненну. Сірко усміхнувся, а гетьман, не зрозумівши його усміху, нахмурився, пожував твердими губами. Може, саме через отой усміх і почав отако, з одрубу, не кинувши гостеві доріжки, по якій той мав сам піти.
— Кажи, що привело тебе до мене? Тільки не крутійствуй. Ти се погано вмієш.
У правій його брові заплутався сонячний промінь і у вусах теж, від того гетьманове обличчя було немов розрубане навпіл і трохи зловісне.
Він не нагадував Сіркові про давню обопільну приязнь, а також про пізніший розруб, мабуть, розумів, що вияснення причин одразу розведе їх по різних дорогах. Але й обійти того вони не могли. Очікували, хто почне перший. Сірко посміхнувся, його посмішка була ні доброю, ні злою.
Йому було трохи в подив, що гетьман пробенкетував три дні, не давши йому розтулити рота про справу, а тепер починає розмову отако. Він або спивався з розуму, або чогось боявся. Одтягував, зволікав розмову віч-на-віч, хотів одкрутитися од неї й, тямлячи, що не одкрутиться, кидався, немов на герць. Сірко вловлював непевність у поведенції гетьмана, і йому хмурніло на душі. Пам'ятав міцного, сильного духом козака, а бачив поруйновану горілкою його подобу й уже шкодував, що приїхав сюди. Нелегко йому було починати тоту розмову, може, через те й розпочав трохи незвично, майже по-євангельськи:
— Важко орати, коли нічим сіяти.
— Все од бога милосердного. Прецінь, уже вийшов у поле. — Й враз, перебравши ще раз у думці Сіркові слова, скинув важкими бровами. — Чиє поле маєш на мислі?
— Твоє, гетьмане, — спокійно одказав кошовий. — Хоч ти й на чуже недавнечко засилав женців.
Гетьман уперся важким поглядом Сіркові в перенісся, сказав з образою і злістю:
— Якщо приїхав чинити дознания по татарській налозі на Січ, то не туди втрапив. Сідлай коня і колоти в Бахчисарай.
— Може, поїдемо й туди, — розважливо мовив Сірко. — Чогось тебе болить та налога. Я ж ніби про неї нічого не запитував.
— Мало мені ваших листів, — блиснув очима Дорошенко. — Померти мені безчесно, коли хоч словом зрушив орду. В Стамбулі визрів той злий замір. Радник дивану ага Сулейман Кегай нараяв той потаємний похід великому візиру. Кілька літ виношував його, протуркотів ним Кепрюлю вуха.
— Звідки знаєш те, гетьмане?
Кошовий запитував спокійно, розважливо, а на губах зачаїлася посмішка, її можна було потрактувати і як добру, примирливу, і як підступну. Чоловічки Дорошенковнх очей метнулися туди-сюди, його дратував той усміх, але надто поважний був мент, хотів чи не хотів, а мусив шукати виправдання, давати пояснення, виповідати свої таємниці.