— Та сама… На. Вчини, як тобі велять господь і совість.
Він повернувся й вийшов, щільно зачинивши за собою двері Сірко помацав рукою — булава була холодна, здавалося, на ній повиступав іній. Кошовий одсмикнув руку. То це за неї пролито сгільки крові, — подумав. — Нікчемні метал і камінь забрали стількч людських життів… На ній і зараз кров. Йому здалося, що кров прилипла до його руки. Спробував витерти її об простирадло… й пробудився доконечно. Сів на постелі, оглядався здивовано. В опочивальні панувала тиша, дрібні біті зорі зазирали у вікно. Сіркові сгало моторошно. Від цих зір, од чужої горниці, сід химерного сну, що все ще хилитався перед очима. Саме отак, у халаті наопаш, у смугастих перських шароварах тинявся пізно увечері по палацу хмільний Дорошенко.
Кошовий пошкодував, що не виїхав учора. Невже йому й справді щось важила ця булава? Чого хотів досягти, обібравши її в Дорошенка?
Тільки зупинити кров, що заливала рідні поля. Тільки миру поміж братів. Бо то лихий приклад не лише тим, що живуть зараз, а й тим, що житимуть після. Сплинули наверх кинуті Дорошенком слова: «Прецінь не для себе хочеш виманити її?» Й потопилися одразу ж… Не для себе. Й поки що ні для кого іншого. Так, якби було кому — вручив би. Вклав би в руку дужу й могутню. Колись і сам вар'ював проти дужої руки і тільки згодом зрозумів, що іншого виходу немає. Не було в краї вищої сили, вищого закону, якому б підкорилися всі і велінням якого б мали жити. Цей закон суперечив закону січовому, але ці два закони, на жаль, зійтися не можуть. Він не терпить насильства й примусу, але без сильної руки нічого вдіяти не можна. Дорошенко сказав, що забирає Сірко булаву собі. Дорошенко сам не вірив у те, що сказав. Сірко виважив Дорошенкову муку, бачив тяжкий розмир його замірів і совісті й розумів, що так довго тривати не може. Гетьман кілька разів поривався щось сказати й зупиняв себе. Завтра має щось статися. І що саме? Сірко не знав напевно. Може, гетьман і сам не відас, чим зворохобиться його душа. Може, погибеллю Сірка і всіх козаків, які приїхали з ним… А може, кінцем довголітньої братовбивчої війни, першим днем миру, надією на щастя краю. Бо далі так тривати не може. Інакше'гетьмани вигублять до кореня свій власний народ.
V
Дорошенко зрікся гетьманського чину ранком наступного дня. Цілував булаву востаннє й вручав її в руки кошовому Січі Запорозької на радному майдані біля соборної церкви. Майдан був майже порожній. Гетьманська старшина, невеликий гурт городових козаків, Сірко та Флор Минаєв — оце й усі, хто був при тому.
Так повелів Дорошенко. Не грали сурми, не били литаври, не майоріли проти сонця прапори та корогви. Всі санджаки того ж дня повіз у Москву гетьманів брат Андрій. Дорошенко поки що залишався в Чигирині чекати своєї долі. Він не розпускав війська, проте одкликав з Адріанополя своїх резидентів і наказав випровадити геть турецьких і татарських. У Чигирині поки що не знали, чого чекати: миру ч;; нової війни. То більше, відомо всім: найтривкіший мир наступає після найтяжчої війни і найтяжча війна після довгого миру.
VI
Повертаючись від Дорошенка, запорожці зупинились на першу исчівлю в корчмі навпроти Кременчука. Корчма була покинута, стежка до хати заросла споришем, попід призьбою й біля ґанку вигналися бур'яни в пояс, хтось познімав двері, повиймав вікна, одначе широкі дубові лави, а також стіл і кленові поли для нічліжників залишилися. З хати притьмом вимчав кіт, скочив на похилений тин, вигнув спину, зашипів, а тоді занявкав. Здичавів, але ще не зовсім.
Козаки попутали коней і пустили в лужок під дикі груші па попас, а самі розташувалися в корчмі. Вона була величенька й складалася із заїжджого дзору та шинку, які розділялися повіткою, під неї подорожні ставили коні й закочували вози або затягали сани. При шинкові містилася й кімната, в якій жив корчмар з сім'єю. Все те тепер запустіло: мальовані крокусом стіни та сволоки потемніли, піч полупилася, долівка вибилася. Одначе раділи й такому затишку, все ж не годувати комарів десь у байраці. Вечір мав піти не на пропаще: везли дещо в тороках, й куманці та фляжки були повні, а в передках возів, на яких допроваджували подаровані чигиринцями гармати, покочувалися туди-сюди нові кленові барила. Чопки з барил вибили, проте денець не побачили: сталася подія, за якою забули й про румильське вино, й про фляжки з оковитою, й про все на світі. Не відомо, хто із козаків і як саме дознав про гетьманську булаву, яку Сірко віз у тороках свого сідла, — адже, коли Дорошенко її віддавав, запорожців не було, всі вони стояли постоєм у нижньому посаді, булаву Сірко вирішив показати вже в Січі, на великому крузі, — але в корчмі хтось виповів цю таємницю. Вість та зв'южила січовиків. Уже трохи хмільні, вони обступили ванькирчик, де вкладався на спочинок кошовий, і почали вимагати, аби оддав булаву.
— Викинь її, батьку! — гукали запорожці. — Вона турком смердить. На ній кров християнська.
— Як можна викидати?! Це справжня булава, Хмелева, — хтось спробував погамувати козаків, але його не слухали.
— Ти одурив нас, нишком од коша вів перемови з гетьманом. Не маєш на те зволення! — лунали голоси.
— Виходь до нас. Винеси її, ту заразу!
Вони розпалю'вали криком один одного, двоє найвідчайдушніших, а може, найхмільніших, переступили поріг, де в світлі олійного ліхтаря без жупана, в самій сорочці, вишитій дрібним барвінковим квітом по комірцю, сидів кошовий, їм намагався перешкодити Ніс, пропхався й собі до дверей, але його не пускали.
— Чи ви подуріли, чи показилися, — усовіщав січовиків Ніс. — Кошовий вже спати вкладається. Ви хмільні й дурні. Ось прочумаєтесь… А ще краще: приїдемо на Січ, запитаємо перед усім товариством.
— Ми хочемо зараз, — осмілілий од горілки, кричав з-за чужих спин Шевчик, перемінивши голос. — Нехай дає одвіт.
— Тобі, пришелепуватому? — взявся в боки Ніс. — Кошовий, далебі, має свій розум.
Шевчик сховався, але інші не відступали.
— Може, він і має, а ти ні. Йди, осавуле, до сучої матері! Носа зім'яли, одтерли, а самі приступили до ванькирчика ще прикріше. І вже не запитували, а правили вину.
— Ви з гетьманом замислили щось гибельне для своєї вітчизни.
— Ми вольні, а гетьмани у нас комусь служать! Кошовий встав, одягнув кунтуш.
— Йдіть геть, — сказав. — Дам одвіт на військовому крузі.
— Зараз давай, — закричав гостролиций, з хвацькими вусами козак Плямкало, аж полум'я ліхтаря тріпнулося за відчиненими дверцятами й трохи не погасло. — Ти радився з нами, коли брав її?
Отаман до того крику скипів, його ліва брова звично зломилася й круто поповзла вгору.
— Не маю нужди радитися з дурнями, — гукнув і схопив Плямкала однією рукою за груди, а другою за плече й витурив у сіни. Плямкало полетів шкереберть, збив з ніг одразу двох. А Сірко вхопив за плечі ще одного, який лишився у ванькирчику, й теж потурив. Він хряпнув дверима й мимохіть повернув дерев'яного цуцика. Все скоїлося в одну мить. А в наступну у двері вдарила лайка й загупотіли кулаки. Проте двері були міцні, дубові, оковані залізними штибами. Видно, в цій кімнатині мешкав корчмар і тримав тут гроші. Запорожці ганяли тарани: били ногами, намагалися виламати двері плечима, а вони лише гуділи.
— Несіть колоду! — залунали голоси.
— Лаву давайте. Тягніть її з світлиці!
— Ми йому покажемо, як глумитися з товариства!
— Розіб'ємо булаву на голові!
Сірко розумів, що то не порожні погрози. Хмільні, розлючені зпорожці увірвуться до комірчини, світло погасне, й хтозна, що може скоїтися в темряві. Вийняти шаблю й рубати кожного, хто поткнеться на поріг?
Не випадало.
— Ет, чортової матері, — вилаявся скрушно.
З комірчини були ще інші двері — на кухню, а звідти — в сад. Отаман одяг шапку, схопив дорожні сакви, в яких лежали його пожитки, серед них і булава, й вийшов у заснований густими тінями сад.
Запорожці кинулися вже на кінський тупіт, кілька чоловік похапали коні й погнали навздогін. Вони мчали широкою дорогою, ніч падала на степ, немов шатрище чорного, підрубаного намету, коні форкали в темряві й притишували біг. Проскакавши з півмилі, січовики згубили дорогу й зупинилися. Тугий степовий вітер видув з голів хміль, й стало їм прикро за себе і страшно за содіяне. Були як діти: то хоробрі до безрозсудності, то безпорадні до немічності. Кружляли на одному місці й гукали розпачливими голосами: