— …Хлопці, виходьте, — гукав Ждан, запах цвілі бив йому в носа. Ніхто не виходив, і він покликав удруге і втретє. Нарешті там щось заворушилося, зачовгали на східцях ноги, і з льоху вийшли дві, пропахлі кислими огірками та капустою, постаті. Вони озиралися, розгублено витріщилися на Ждана.
— Трохиме, Василю, сердюк спить, — шепотів Ждан. — Втікайте.
В'язні озиралися, злякано косували на дубову хвіртку в паркані.
— Куди ми втечемо…
— Зі мною, на Січ, — і аж стрепенувся, бо хоч цю думку носив у собі віддавна, але була вона десь далеко, мовби про запас, а тепер спалахнула, як порох. І з цього вогню, неначе з вибуху порохової гранати, вигулькнуло чорновусе обличчя Митрофана й поманило себе збадьорливою усмішкою.
— Нікуди нам втікати.
Не стільки з слів, скільки з Трохимового вигляду Ждан зрозумів, що вони не втікатимуть. Й не осудив їх. Подумав: у них жінки, діти (в Гулька — четверо), батьки… В цю мить вартовий сердюк голосно відригнув і лупнув очима. В тих очах стояла хмільна каламуть, думка довго не могла пробитися крізь неї. Врешті пробилася, козак утямив усе й спочатку щось забелькотів, а далі тоненько заверещав. Ждан стрепенувся, оглянувся по двору, в його голові знявся рій думок, але він не міг вхопити жодної. Утямкував одне: склалося на лихо, йому треба рятуватися.
— Допоможіть вкинути його в погріб, — гукнув до Гулька й Лещенка.
Ті монялися, переступали з ноги на ногу, одверталися. А тоді один за одним шаснули в погріб. А сердюка, — Ждан не пам'ятав, як те сталося, — деменув в обличчя, а сам згинці попід вікнами світлиці побіг до воріт, які вели з господарчого двору на греблю й далі на дорогу за село.
III
Митрофан шукав собі срібні підкови, щоб були по каблукові, в міру тонкі і щоб посередині в них була чирвочка. Вона дуже гарно відкарбовується на снігу та вологій землі. Й зовсім не думав про те, що саме йому не випадало залишати за собою сліду. Таких підків не було. Обійшов усі ятки на Костянтинівській вулиці, де торгували залізом і залізяччям, а підібрати собі підкови не зміг. Ось і остання ятка. Над самими дверима висіла в'язка кінських підків, біля неї — набір кінських залізних пут, у кутку — шкворні, а далі попід стінами залізо для возів (ободи, ступки, отеси, підгейстери), а також ухналі, скребки, ножі для скобления, бляшки для наритників, кільця й дзвіночки для дуг, вудила всіх розмірів.
Чубатий літній крамар у круглій, татарській ярмулці та замицька-ному чужоземному каптанці намагався збагнути з вигляду запізні-лого покупця, що йому треба, заяснів виробленою посмішкою, та враз стенувся, неначе з холоду, спохмурнів і пішов зачиняти двері.
— Щасливо добувся? — запитав, шкиргонувши важким засувом.
— Мовби щасливо. Наші запорозькі кугути мандрувати не люблять, раді випхнути за січові ворота будь-кого й на дорогу припасів не шкодують. Так що не схуд.
— Ще схуднеш, — похмуро пообіцяв крамар. — Прив'язали ви мене до свого воза. Ще й брата мого в Батурині. А в нього шестеро… Як пуцьвірки.
— А що б вони їли, ті шестеро, якби не гетьман? — буркнув Митрофан. — І чим би торгував ти?
— Я оце стою тут і мовби душу свою продаю, — зізнався крамар. — Відпустіть ви її на покаяння.
— З тілом чи без тіла? — Й бачив, як тіпнувся крамар, як він злякався, та й у самого душа зіщулилася й затремтіла, сполохана чорною думкою: «А хто відпустить мою?»
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
Пан Казимир із своїм гостем, двоюрідним братом Владиславом, сиділи в садку в збудованій у східному стилі альтанці, пили густий і холодний — просто з льоху — грушевий узвар, розмовляли. Пан Владислав приїхав третього дня. Це був пухкий, м'який, череватенький панок років сорока, з сивуватим чубом, який вився на скронях, чималим, у червоних прожилках носом, тонким голосом і вишуканими манерами. Любив поговорити про речі високі, про римських цезарів, походи Александра Македонського, хоч сам був людиною цілковито цивільною і посідав уряд скарбника Луцького магістрату.
— Лиха це річ… старість, — мовив пан Владислав, у очах якого чаїлася сумна думка, і відсьорбнув з великого пузатого кухля. — Дуже лиха.
— Ти начебто не такий вже й старий, — заперечив пан Казимир.
— Маю на мислі не кволість і хвороби тіла — інше.
— Що ж саме? — запитав Казимир і посміхнувся. — Чим вона тебе лякає?
— Не лякає, а смутить. Молодість — вона щира й безбережна. Може пожертвувати життям задля якоїсь мети або заради когось іншого. А старість — зроду-віку. Та й не в самій жертовності суть.
— А в чому? — знову посміхнувся Казимир, якого тішила ця розмова, як, буває, тішить людину гарна оповідка.
— В тому, що вона не вірить у щось таке, заради чого можна принести жертву.
— А для чого її приносити, — сказав Казимир. — Викинь всі ці дурниці з голови й живи. Живи, поки можеш. Поки можеш випити й з'їсти. Кохати дівчат…
— А що ти називаєш коханням? Отих своїх…
— Білогрудих лебідок…
— Так вони ж, мабуть, бридують тобою?
— Нехай спробують, — ощирив у посмішці зуби Казимир. — Та й чого їм бридувати? Я ще того… при здоров'ї. І живуть вони ліпше од інших хлопок. В полі не працюють.
— Якщо це життя, — промимрив Владислав і пухкою білою рукою роздушив комара, тільки червона пляма лишилася на щоці. — До речі, а де твої Ядвіга і Адам?
Казимир поморщився на Владиславову нетактовність.
— У Кракові. Де ж іще? Адам у колегіумі…
— А Ядвіга?
— Я їй не забороняю жити, як вона хоче. Тільки сюди їй потикатися зась. — Казимир підвівся. — Ходімо звідси, поки нас не з'їли комарі. Отаке кляте місце, гарне й кляте: все літо тнуть.
Брати підвелися й доріжкою пішли до палацу. По дорозі зустріли дівчат, які йшли з шиттям, їм дозволялося вишивати в саду, в дальнім його кутку, там була вкопана для них широка лава. Дівчата відступили в траву, пропускаючи панів.
— Що то за дівчина, чорнява і кругловида? — запитав Владислав. — Позаду всіх стояла.
— Сподобалася? — реготнув Казимир. — Можу поступитися на ніч.
— Та ні. Я про те: надто вона змарніла, і повно суму в її очах. Навіть не суму, а туги. Такої… ну, безпросвітної.
— Все ти щось вигадуєш, — невдоволено мовив Казимир. — Дівка як дівка. Звичайна хлопка, як усі інші.
Вони піднялися по сходах на ґанок. При дверях, обіпершись плечем на одвірок, схрестивши на грудях руки, стояв Ян. Його чорні очі були непроникливі, здавалося, вони не пропускають світла, воно од них відбивається. Але коли ковзнув поглядом по братах, Владиславу здалося, що перед його очима провели лезом бритви.
— Дивний якийсь цей хлопець, — сказав Владислав, коли вони почали підніматися сходами на другий поверх. — Мені здається, він може людину вбити.
Казимир засміявся хрипкуватим сміхом. В тому сміхові відчувалися і досада, й радість, і ніби аж величання.
— Все тобі щось здається. Але цього разу ти вгадав. Уб'є й не здригнеться. Варто мені тільки кивнути пальцем. Владислав знизав плечима:
— Дивна відданість.
Сухорляве, довгасте обличчя Казимира ожило, очі засвітилися.
— О, то незвичайна історія. Хочеш — розкажу. Нікому не розповідав, а тобі розкажу. Може, ти тоді… Ну, переміниш свою скептичну філософію на іншу, оптимістичнішу. Сідай у фотель. А я ось сюди. Не люблю м'яких стільців. Так от, слухай. Цей хлопець, Ян, дістався мені в спадок від тата. Проте я також трошки причетний до тієї історії. Мені вже було шістнадцять літ, і батько брав мене на ті лови. Як ти знаєш, є у нас два маєточки на Брацлавщині: Піски і Кчине. Так от, чверть віку тому в тих місцях гасав чи, як кажуть холопи, гуляв бандит Чапля з ватагою. Часом не чув? О, треба сказати правду, зацний бойчак, хоч і хлоп, ще й невловимий. Які тільки засідки не робили на нього, які тенета не розкидали — проривав і вислизав. Не було од нього спасу не тільки моєму татусеві, а всім довколишнім панам. І тоді татусь дізнався, що в Чаплі є син. Син, якому рік. Ага, я забув тобі сказати, що жінка Чаплшіа теж ховалася в лісі, а синка віддали далеким родичам. Тато й влаштував там засідку. Сказав так: колись хтось із них двох та прийде. Два місяці сильце стояло порожнє. А тоді впіймалася пташка. Знадлива була, я вже її пам'ятаю. Ну-от… Привіз татусь її в замок разом з дитиною і почав торгуватися. Торгувалися і торгувалися. Довго торгувалися. Любила його, того розбійника, стерва, дуже. Та врешті виказала Чаплин сховок. Схопили Чаплю, але половина його ватаги вирвалася й подалася в інше місце. Залишилася в тому ж лісі, й не могли її знайти. Заздалегідь приготувала собі той другий сховок. Почали тепер торгуватися з Чаплею. Торгувалися-торгувалися й виторгували всіх до одного.