— Отамане, — тихо мовив Щоголєв, — хлібний і пороховий пропуск я тобі добуду. Цар укаже гетьману, аби пропускав обози з провіантом, ломовими та нарядними ядрами. Про турок я оповім государю. Покладаю надію на бога, що військо на оборону прийде. — Пожував мокрими губами й сказав несподівано жорстко та непривітно: — За самозванця ж милості не сподівайся. Й не покладайся в цьому ні на чиє заступництво.
— Я покладаюся тільки на неї, — торкнув рукою шаблю отаман. — Увесь вік. Сподіваннями себе не дурю. Та й на що можу сподіватися, коли ось ти, посол царський, кажеш ме-ні про запомогу таємно, щоб не чув посол гетьманський. Неначе крадене перепродуєш. Азиж Самойлович не спробує повернути все на своє? Прощай, посол, і пам'ятай, що ті ядра полетять на захист не тільки моїх дочок, а й твоїх. Кажуть, у тебе гарні дочки.
Щоголєву здригнулися брови й на мить з лиця сповзла державна суворість, воно стало сумне і добре.
— Мав ще сина, та погинув у бою з супостатами під Азовом, — сказав тихо. — Повір, знаю, як потрібні ті ядра.
Він вклонився й пішов до коня.
«Якщо обози з ядрами прийдуть, — подумав кошовий, —- то ми виграли їх Симеоном.
А далі нехай парубок втікає в степи».
РОЗДіЛ ЧЕТВЕРТИЙ
«Мосцепане Дорошенку, не наш уже Війська Запорозького гетьмане. Як тьма різна є од світла, так зловорожий чоловік од доброго і боголюблячого, і слушно хтось сказав: «Важко взлому і підступному чоловікові доброчинства відшукати», — це прислів'я вельми стосовне до вашмосці. Ледве сколегувавши з нами, яко об тім засвідчив обширний ваш лист до нас, ваша мосць, хоч зовсім у тому не малося потреби, почав водитися з басурманами, давніми христа святого і віри святої нашої християнської ворогами, назвавшись їхнім зичливим сином, а нас. Військо Низове Запорозьке, знищував і щиру братію свою православних християн викорінювати і в подарунок басурманам посилати підступно і безсовісно положився; яко лист той через Мазепенка до хана кримського з посилкою в подарунок кільканадцяти чоловік товариства нашого посланий, котрий з ним же, Мазе-пенком, в руки наші попав, ясно свідчить…»
Яковлев читав листа таким басом, що мухи зривалися з стелі й із дзижчанням билися об нерівні, в рябих камінцях, катюжанські шибки. Це про свого кошового писаря запорожці жартували, що він з басом і народився. Сірко осідлав фотеля на грубих точених ніжках, обіперся підборіддям об гнуту спинку й дивився у вікно. Слухав Яковлева й не слухав: листа обмислили ще вчора, — думав. Справдився його гіркий розгад про турків і татар, про близьку війну. Вона вже маяла крилом понад Козацьким Полем. Третього червня, коли Сірко з компанією чинив малий розвідний промисел за Дністром, напали козаки на дивну тасьму. То була татарська тасьма, але поміж татарських було видно сліди й козацьких коней. Біля Запомниці погнали по тасьмі коней — її було добре видно, вона стелилася серед високих типчаків, неначе там проплинув потік. Проїхали миль п'ять й біля Вовчого Скоку в байраці знайшли місце привалу того дивного чамбулу: об'їдені кінські кості, що були ще теплі, й шкірка з ковбаси — свинячої ковбаси, сиріч християнського заїдку. Під кущем калини червоніла кров, її гарячі бризки яріли в густій траві. Тут стялася якась бійка чи сутичка. А далі один із січовиків наткнувся на вбчтого козака. В ньому впізнали аргатала з Медведівського курскя Демка Лисого.
Тоді осавул поквапив запорожців, і вони далі побігли кіньми по тасьмі. Поблизу Оргієва нагнали малий татарський чамбул, а з ним Дорошенкове посольство в Крим. Старшим у посольстві був ротмістр надвірної хоругви Дорошенка Іван Мазепа. Дев'ятеро кримських татар гнали полоном п'ятнадцять занютованих у кайдани запорозьких аргаталів. Дорошенківці захопили їх на своїх випасах і віддавали ханові в ясир яко свідчення своєї приязні.
Чорне посольство саме стало до переправи, коли його обскочили запорожці. Двоє татар, вив'язавши з очерету плотики, поклавши на них одіж, плили кіньми на той бік, сподіваючись знайти в чагарях рибальський човен. Їх і уздріли запорожці, пустили обох влучними пострілами на дно пасти дністрових раків. Коні ж перепливли на той бік і поволокли плотики в степ. Решта татар причаїлася у верболозі за півтори сотні кроків од того місця, де на горбі просто з коней смалили з мушкетів по плавцях запорожці, їм, може б, і вдалося заховатися — вони позапаковували невільникам роти ганчір'ям, але ті почали дзвонити в кайдани. Запорожці зачули передзвони, вдерлися в чагарі, татари кинулися навтьоки, в ярості за занютованих у залізо своїх братів одного ординця зарубали у воді, решту — на березі, хоч басурмани й просили пощади, молитовне попадали на коліна та поскладали на грудях руки. Білий чистий дністерський пісок обагрився сімома кривавими плямами — згарячу перерубали навпіл і одного дорошенківця, порубали б і іших двох, та зупинив осавул, сказавши, що їх треба допитати. Він і пригнав до Сірка поперед себе Івана Мазепу з арканом на шиї. Русявий, блакитноокий ротмістр був блідий, як полотно, язик йому заплітався, він поспішав виповісти кошовому одразу всі таємниці, й Сіркові раз по раз доводилося зупиняти його та починати усе спочатку. Сірко чинив допит у своєму наметі, сам сидів у глибині, а ротмістра посадовив біля порога, щоб бачити його вид.
Ротмістр був гарний з лиця й вельми вчений та хитрий — намагався впевнити кошового, що Дорошенко його послав на ту функцію кгвалтом, що він давно просився в правобічного гетьмана на тихе життя в свої Мазепинці на Білоцерківщині, там у нього жінка і батько, але той, сиріч Дорошенко, мовляв, не одпускав і указав: якщо Мазепа не виконає його повеління, скарати родину.
Сірка мало обходила ця балачка, він розпитував про Дорошенка, про його перетрактації з Кримом та Портою. Ротмістр віз цілу торбу листів: до хана Селім-Гірея, візиря ханства Субан Кази, до візиря порти Сулейман Кегая і великого візиря Кепрюлю, до султана Магомета, до свого резидента в Адріанополі Гаврила Лісовського, декотрі з них були написані латиною та по-турецьки, латини в чамбулі не знав ніхто, й Сірко наказав Мазепі прочитати реляції. Мазепа читав, нахилившись до світла, русявий чуб спадав йому на чоло, він одгортав його рукою, раз по раз поглядав на гетьмана. Коли читав за Дорошенка чи ще за кого, то виділяв ті слова, мовби їх промовляв сам Дорошенко, і пояснював те, чого не міг втямити кошовий. Дорошенко оповіщав у листах, що він не став на силі, що під-помічні йому ногаї в усіх битвах з адверсором оголили тил і що він залишився сам проти поляків та Самойловича, що коли султан та хан одкладуть обіцяне рушення до осені, він не встоїть і оддасться на милість ворога.
По тому Мазепа казав, що од хана нещодавно були в Чигирині посли й принесли певну вість на рушення. Йому відомо й те, що біля Цецори споруджують великий табір, либонь, для султана, а хан уже націлився на Реут. Де вони зійдуться, які мають замисли — ротмістр не відав. Сірко бачив, що Мазепі кортіло сказати більше, він ледве стримувався, аби не вигадати чого, проте боявся прогнівити того, в чиї руки оддав його припадок долі. Він не міг усидіти на місці, часто потирав чорний отік од волосяного аркана на шиї, дивився сивому отаманові в очі так, ніби хотів ускочити туди сам. Він не просився — боявся виказати перед суворим кошовим малодушність, а тільки говорив не вмовкаючи. Гарно сказав Мазепа: про кривди Україні од ляхів, про чорну татарську чуму, про покинуту синами неньку й поросле стоколосом поле.
— Боже праведний, — прикладав до грудей руки з рівними, довгими пальцями ротмістр, — ніде нашому братові козакові не можна жити своєю волею. Там турчин, там лях, там ще якийсь дідько, і треба комусь догоджати, бо інакше й дітей малих, і матір продадуть у ясир. Утік я від ляхів, хотів прожити тихо та мирно — де там. А як мені не хотілося їхати з оцим ясиром! Спробував умовити гетьмана, так ви ж знаєте, який він. «Або їдь, або й тебе повезуть…»
Довго слухав його Сірко, й скрушно йому стало, що сини України, вправні в красному слові, латині та філософії, скінчивши школи та академії, волочаться по її степах із занютованими в кайдани братами, чистими серцем та помислом, котрим, може, й зовсім незнані риторика та піїтика. Страшно стало, що ротмістр і два його помічники не порубали на почивку чужинських охоронців і не втекли з бранцями на Запорожжя. Він запитав Мазепу, чи не збирався той вчинити так, і той, пожувавши пересохлими губами, заглянувши кошовому в'очі, ледь чутно сказав, що не збирався, бо «Дорошенко сказав — втоплю в копанці твою малжонку і батька, до десятого коліна вистинаю рід твій». Мазепа вловив настрій кошового, стерігся брехні, якої, знав, той не терпів і за неї міг покарати, намагався не схибити, потрапити тому в стрій. У дикім страхові оглядався назад, де під вербою стояли запорожці, готові схопити його за руки та ноги, насипати в пазуху піску й шугонути в Дністер.