Лаврін не розлучався з Киліяною до самого вечора. Вона водила його по базару, а він ходив слідом, її вабили коштовні речі, вабило золото, вона торгувалася, хоч нічого не купляла, а він насторожено позирав, щоб хто не покривдив її. Одначе вона була не з тих, кого можна покривдити. Він милувався дівчиною, її легкою поставою, усмішкою, довгою-предовгою косою, строєм. І дивувався, що є на світі отаке чудо. Зодягнена Киліяна була пишно: керсетка зі штофу, морева запаска, козлові, українським ладом шиті чобітки. Той одяг присмутив козака. За Киліяною — значний батьківський статок. А в нього, що на плечах, — оце все. Колись не думав про те. Мав ложку на шовковій шворці, мав ніж на металевім ланцюжку — й того було досить. Мав охайне, навіть ошатне, вбрання. Може, воно й завело в оману Киліяну? Амарантовий жупан, саєтові штани, шиті німецьким ладом шеврові чоботи. Продав їх йому Гук, підписар, сподобалися вони Лаврінові мелодійним, захованим у закаблуки подзвоном. Перші дні не міг наслухатися, ховався у прикомірку, ходив і слухав. Поки одного разу не розбудив кошового, що приліг перепочити після обіду, й той пригрознвся повідрубувати закаблуки. Ще мав при боці шаблю в золочених піхвах, її торік подарував отаман — сповнилося двадцять літ. Сам Сірко носив просту шаблю доброї сталі. Й тепер козак пригадав, що заїжджий варшавський купець давав на Січі за оцю шаблю вісім карбованців. Удвічі більше, ніж коштує добрий кінь. Отже, він має пару гарних коней. Ця думка трохи привесслила козака, й він уже не сурмонив брови, майже весело подивився на дядьків, які сиділи під возами, що на них лежали мішки з житом, і підвечіркували салом. Дасть бог, і він колись отак само вивезе на базар власне жито. Назустріч Лаврінові й Киліяні йшли лавою парубки, хотіли взяти в лаву Киліяну, але побачили запорожця — розступилися. Киліяна блиснула на Лавріна чорнющими очима, в яких змигнули вдоволення і маленький захват, а Лаврінові в душі прокотилися солодкі горошинки погорди, й ще дужче посолодив її Киліянин погляд. Одначе друга лава таки взяла їх у полон: на вигоні дітлашня гралась у вовчка — «ходить баба по бору, по бору та рве зілля лободу, лободу», й Киліяна опинилася в колі, а Лаврін мусив перекинутись у вовчка, од чого обоє зовсім розвеселилися й на якийсь час стали дітьми. Одначе по хвилі Лаврінові той веселий настрій розвіявся — чомусь згадалося власне старцівське дитинство, та й побачив дівчинку, яка стояла біля ятки з хустками і стрічками й великими сумними очима дивилася на барвисте маєво. Дівчинка була боса, в лихій сорочині і не могла одвести од стрічок очі. Грудаста крамарка у білій свиті кидала на неї недобрі позирки. Лаврінові стиснулося з болю серце, й він несподівано для себе дістав з кишені маленький тхорик з грішми й купив аж дві стрічки — червону й зелену — і подарував дівчинці. Та засміялася од щастя й підстриба побігла через майдан. Киліянині очі зайнялися ласкавим вогнем. Лаврін у цю мить сподобався їй найдужче. Осміливівши, він і Киліяні купив у веселого носатого грека атласну стрічку із золотим карбованцем (стратив на неї майже всі гроші, які мав), подав дівчині, й вона почепила її на шию поверх коралового намиста. Й дивилася на нього щиро й трохи лукаво чорно-синіми дикуватими очима, такими темними, аж щем брав Лавріна за душу. Вона знала, що гарна, що чарує Лавріна, і не тільки його. їй було приємно, що її чари діяли на цього козака. Вона хвилювалася сама й дратувала парубка, втішалася своєю владою над ним, молодістю, дикістю, яку хтось мав перейняти. І неначе казала Лаврінові — переймай.
— А правда, що запорожці на паску христосуються з жабами? — запитувала вдавано наївно й трохи підступно. Він здогадувався, що вона навмисне дратує його, й відповідав улад:
— А чого ж… Якщо жаба чорноброва…
— А правда, що вони дівчат викрадають?
— А ти б як хотіла? — знайшовся він і цього разу…
— Я?.. — Вона на мить розгубилася, а тоді стрельнула довгимії списами вій. — Я думаю, що буває навпаки, — й сховалася за яткою. І коли він оббіг ятку з другого боку та виглянув з-за рогу, то побачив, що Киліяна стоїть біля стіни і погладжує на грудях подаровану ним стрічку. І так йому стало гарно, так святково на душі, що він аж не повірив у своє щастя. Дивився на дівчину, і йому ясніло на душі, а потім уловив себе на тому й нахмурився.
Настав вечір, і на майдані блимали тисячі свічок. Вонплюлум'яніли на тинах, на рогах волів, на піднятих угору голоблях. Найбільше їх блискотіло на високому крислатому дубі біля ветхої дерев'яної церкви. Парубки брали свічки з рук дівчат, лізли на дуба й приліплювали їх на віття. Весело, легко стало Лаврінові. Й щось розпростувалось у грудях. Огортав очима дівочий стан, а обійнятії не зважувався. Він узяв із її рук товсту-воскову свічку, одчепив і подав дівчині шаблю й поліз на дуба. Брався вище й вище, вже гілка була, як голобля, вже почала гнутись і потріскувати, гарячий лій збігав по лівій руці, а він все ліз і ліз. Подивився .вниз, а по всій слободі вогнів-вогнів розсипано. На зводах журавлів, на дишлях, в руках у хлопців і дівчат. Він таки приліпив Киліянину свічку найвище. Дівчина стояла внизу, пишалася тим вогником, що горів над усіма, пишалася коштовною шаблею, яку слобідські хлопці просили подержати в руках.
Та свічка світила їм обом — Киліяні й Лаврінові, вона горіла в його душі другого й третього дня, не погасла й через місяць. Згадував її (і щось засвічувалося в грудях) погордливо стиснуті вуста, й білу, вишиту широким квітом сорочку, й золотий карбованець на атласній стрічці. Та свічка освітила їхню любов.
Як верталися до корчми, пристояли під вербами над Сільницею.
Обоє мовчали, чи набалакавшись за день, чи од якоїсь несподіваної тиші, що оступила їх, чи од якоїсь думки. Стояли, поспиравшись на вербу, внизу жебоніла річка, над головами шелестіло листя. Дівчина кидала на Лавріна короткі позирки, відводила очі, й тоді в них спалахувало місячне сяйво. Їх обох забрало в полон тремке хвилювання, й що довше вони отако стояли, то дужче воно наростало. Духмяно пахла ніч — степом, кінською збруєю. Загадковою Січчю пахнув дівці парубок (вона ще не знала запаху парубоцького тіла, вдихала його спрагло і з острахом), а сама пахла любистком, у якому ранком змила коси.
Лаврін почував дивний трепет, він боявся доторкнутися до Киліяни й тільки дивився на неї широко розплющеними очима. Мабуть, так діялося з ними ще й через те, що обоє — не кручені вечорницями, грищами з цілунками, сутінками хати, коли парубки гасять скіпку й потемки ловлять дівчат. Лавріна хвилювали найменші доторки до дівчини. Діткався як до чогось недосяжного і водночас… приступного й жагучого. Лаврін здивувався самому собі, тому, що діялося з ним.. Все сталося дуже швидко. Мабуть, цей ярмарок, ці стрічки, ці вогні освітили серце. Бачив, що й дівчина почувається так само, й це хвилювало подвійно. Ні, він не пускав думку дуже далеко, просто крутилася голова і йшов обертом світ. Раптово простягнув руку, їхні пальці переплелися й були гарячі, і вона висмикнула свої, і пошкодувала на те, й хотіла, щоб він взяв її руку знову. А Лаврін геть осмілів (такого йому й не снилося). І його рука обережно лягла на Киліянин стан. Він повернувся до дівчини грудьми й відчув на своїй щоці її гарячий подих, несамохіть притулився міцніше, пригорнулася й Киліяна, а тоді рвонулася щосили, сказала: — Хочеш знову зі мною брести через річку? Може, ти водяний? Ну, я пішла, — мовила, і Лаврін злякався. Подумав — оце вона піде й він її ніколи не побачить.
— А завтра ти вийдеш?
Вона бачила його хвилювання, відчувала свою владу над ним — владу своєї краси, і то її приємно бентежило.
— Вийду, —сказала якомога спокійніше і в ту мить сама захвилювалася: а що, як він злякається її холодності й не вийде. Поспішливо додала: — Аякже!
Й побігла.
Він залишився сам. Його всього переповнило її сміхом, її голосом, куди не повертав голову, йому з пітьми світилися її очі. В грудях йому солодко мліло, тіло стало легке, у ньому бурхала сила, й, не знаючи, куди її подіти, вийняв шаблю, кресонув по довгій гілці, що нависла-над водою, аж зелений вихор знявся. Гілка впала у воду, обкрутилася кілька разів на місці та й попливла за течією.