Марко має свою гординю — Султана. Приїхав на ньому торік з ярмарку, казав — виміняв у циган, але тому ніхто не йняв віри. Бо де б знайшовся такий дурний цигащ що обміняв би стрункого ара-баша на миршавого шевляга Чортика, уземка, котрого Марко ледве вигоїв од корости. Шерсть на ньому й далі росла погано, а весною, коли кінь линяв, на животі в нього проглядала лиса, ніби вибрита, шкіра. А в Султана тонкі, сухі ноги, тонкий храп, чутливі вуха, він так і рве з рук повіддя, так і грає під вершником.
Лаврін помітив, що од того ярмарку щось змінилося в товаришеві, одначе що саме — вловити не міг, а сам Марко нічого не розповідав.
Низенький Ногаєць поглядав зі свого громака на Лавріна згори вниз. Його араб потягнувся до Лаврінового Коршака, але той, норовистий і злий, прищулив вуха, куснув жеребця за холку. Парубки, бач, приятелювали, а їхні коні — ні. Султан пирхнув, затанцював по краю дороги, й Лаврінові довелося торкнути свого коня острогами, щоб не відстати.
Вони наздогнали загін і збочили ліворуч, аби не ковтати руду кушпелю, котра висіла в повітрі. Так їхали якийсь час. Широка дорога понад Дніпром то збігала на пагорби, то спадала вниз, беручись угору, вони бачили зелені плавні й сіро-жовте заріччя. Обіч гостинця — могили й могили, давні, порослі колючими бур'янами, обпалені сонцем. Ніхто не відав, чиїми кістками так густо встелено той шлях. З могил злітали степові орли й, кружляючи, відлітали в степ.
Ой там, в степу, при дорозі,
Шумлять-гудуть дрібні лози.
Ой там молод козак блудить,
Під ним сивий коник нудить, —
виспівував козак Рябуха голосом хоч і не вельми гарним, зате дужим. Спів вплітався в степ, линув над кушпелею, і козаки слухали не перебиваючії. І слухали орли, ширяючи в високості. Степ пахтів торішніми полипами, дроком, волею. Козаки ніколи не говорили між собою, що цей степ може родити пшеницю. Вони відали про те, але й знали, Що плугатарство тут заснуло в далекій далечі пам'яті, навіть не їхньої, а багатьох поколінь. Степ існував для того, щоб доганяти і втікати, заступити справжнє поле, на якому ще виростають пшениці і діти. їхали тюпака і риссю — коней не морили, бо дорога далека.
Аж ось дорога розчахнулась на дві, ширша пластала понад Дніпром далі, на Нижній Перевіз, вужча повертала в степ. Й одразу пропали плавні, в обидві руки слалося Козацьке Поле, вже трохи поруділе од спеки, пустельне о цій полуденній порі. Та пустельність хапала за душу, степ навівав нудьгу й утому. Та не такий Марко Ногаєць, щоб нудьгувати. Позаду всіх, глибоко позасовувавшії у великі дерев'яні стремена ноги, важко погойдувався у сідлі козак Кирило Кайдан. З вигляду грізний і сердитий — у півліктя вуса, волосся густе, як верболіз при повній воді, чорні очі в сталевих цятках, — насправді ж добрий і незлобивий, мов дитина. Кайдан — високий і дебелий, і кінь під ним важкий: копита — як чавунці, ще й трохи кумедний, чорно-гнідий, а на череві — біла латка. Опустивши велику голову, кінь теж дрімав. Марко підкрався до рябопузого й в один мент прив'язав до хвоста бублика. Кінь пробудився од дрімоти, струшуючи шкірою на холці, замахав хвостом, і бублик замиготів у повітрі. Кайдан прокинувся од реготу, довго не міг нічого второпати, а коли побачив бублика, обурився й погнався за Марком. Той утікав, ловко правуючи між козаків. Кайдан хотів дістати його ратищем, але тільки збив з Маркової голови шапку, але той упіймав її на лету. Пересміялись і перебалакали, а далі втома знову налягла на плечі. Степ курівся сірою млою, обрій заколихував, і вже дрімав не один Кайдан, а половина команди. Коні йшли ступою. Хуркнула з трави хохітва, прудко замахала крилами, аж зарябіло в очах, блиснула чорно-білим намистом на шиї, —то був самець у розпалі шлюбного шалу, — і впала в трави. Шукай — і з собаками не знайдеш. Козаки провели її політ сонними очима.
Дорога розтанула в травах. Це вже була не дорога, а примітна лише козакам звивиста стрічка, якою проїжджали аргатали або проходила козацька партія. Трави не витоптувалися до кореня, тож були густіші, ситіші, одначе приземкуваті, бур'ян ріс рідко, й менше траплялося тут кротовин, байбачих та ховрашиних нір.
Лаврін і Марко знову їхали позаду. Марко пристав до ватаги самочинно, й хоч не в звичаї козаків доправлятися, хто куди їде, одначе краще не мозолити осавулові очей.
Лаврін думав про Кнліяну. Вона десь там чекає на нього. Й усміхався сам до себе. Його обійняла млосна хвиля, він дивився на дівчину у власній уяві, знову й знову бачив її над Сухою Тьмою, й од того спомину горіло тіло й було йому соромно та солодко.
Про Киліяну думав і Марко. Одначе він би й під шибеницею не зізнався в цьому. Просто кортіло йому побачити ту дівчину. Лаврін часто розказував про неї, а він слухав, і вона поставала перед його зором. Лавріновою рукою брав її за руку, його ж пальцями погладжував чорні дугасті брови. А може, то вже були й не Лаврінові руки? Не Лаврінові пальці? Й не Коршак, а Султан ніс її через Суху Тьму?
Таки Султан. Виносив з чорної, як бездонна криниця, ночі й мчав її та Марка веселим ярмарком.
«Щасний Лаврін», — думав Марко. Бажав товаришеві долі й зі страхом почував, що це йому важко. Маленький чорний шуліка дзьобав йому в самісіньке серце. Невідь-чому, адже любив Лавріна. Готовий офірувати йому всім, навіть життям.
Й тоді ж прокрадалася думка: чи ж усім? Раніше сонце світило їм однаково. І він справді був готовий офірувати Лаврінові. Навіть накликав у мислях на Лавріна нещастя, щоб затим мчати на виручку. І тоді Лаврін променив йому сірими очима, дякував. Гордий Лаврін, що й не перед кожним курінним скидав шапку, вклонявся Маркові.
Лаврін — збагненний і незбагненний Маркові. Він ним трохи зачудовувався і трохи підносився над ним у думках. Разом росли. разом тинялися біля погаслих кабиць, ганялися за Шайтаном, в один день стали молодиками — їх записали до куренів і почали навчати бойвої козацької справи. Лаврінові допомагав, скільки міг, дядько, але Перехрест ніколи нічого не споживав сам, ділився з Марком та іншими хлопцями. Потім Лаврінові знову поталанило — взяв його кошовий за джуру. Аби таке йому, Марку, то нічого ліпшого й не треба. Лаврін же навіть трохи гордував тією службою. Й не зажив там надії на який інший уряд. Навіть має серед старшини немало вороженьків. Марко сам такий: прив'яжи до верби — одгризеться, але ж буває, що не хочеться лягати спати без вечері, треба й схилитися, треба догодити — повеселити курінного, кухаря, затанцювати на батозі чи заспівати по-циганськи. Й тобі дадуть пусту, пустять вишкребти казана.
Десь глибоко в душі Марко відгадував, що та Лаврінова погорда є зовсім не погорда, а відомств за старцівське дитинство і певність, що дійшов, зросту й сили — більше покривдити себе не дасть нікому; він, Марко, такої певності не мав, за неї любив Перехреста й трохи заздрив йому. В усьому іншому Лаврін — неначе дівчина. Його душу легко сполохати бридким словом, він гидливий, і над тим Марко часто кепкував; з сором'язливості й ота Перехрестова погорда. Він зодягався в неї, як.у сталеву кольчугу.
Найкраще їм бувало, коли вліті Лаврін одпрошувався у Сірка й вони удвох з Марком брали малого човна та поселялися на кілька днів десь на недалекому острові. Збирали чаїні та качині яйця, ловили малим волочком рибу, купалися. Жили в курені з гілля та очерету, запливали в очеретяні нетрі, вилазили на найвищі дуби. Все те — в доброму змаганні, в щирій приязні. Вночі прокидалися од моторошного реготу сови, вдавали один перед одним байдужість — випробовували себе. І мріяли. Про чати на Козацькому Полі, про походи на Крим. Звісно — в одній команді. Там, серед плавнів, Лаврін та Марко й самі були як молоді звірки, такі ж прудкі й дикі, чіпкі й гінкі — в одну мить могли в-идряпатися на височезне дерево, пірнути в воду й виплисти десь в очереті, пожувати його солодкий корінь чи з'їсти по сирій рибині.
Вони були крихітною часточкою плавнів. Проте Лаврін був трохи іншою, аніж Марко, часточкою. Лаврін жив з ними одним життям і любив їх споглядати. Він любив їхню сумовиту красу — чомусь з усього найсумовитішу. Його тривожив дощ у плавнях, лілеї в затишку, осінні верби, що тихо ронять на плесо схожі на човника листочки. Він милувався летом самотнього ворона, коли той викруглював дивовижні чаклунські кола, й відтавав душею біля диких каченят — малесеньких, пухнастих грудочок, що, смішно хилитаючись, бігли до води. Потайки намагався намалювати (фарби випрохував або купував у монастирського богомаза) й вербу, і каченят, одначе те в нього не дуже виходило, тож не показував своїх малюнків нікому. Бо Марко вже й так підкепковував над ним; задивиться Лаврін на зграю рибок на бистрі або на пружечок сонця, що тане серед очеретяного волоття, а Марко тим часом або хвоста йому хмелевого причепить, або при гурті вимаже сажею вуха чи й просто візьме на висміхи.