III
Ранком наступного дня, по сніданку, Дорош закликав у світлицю Лавріна й, напускаючи на себе надмірну заклопотаність та похмурість, сказав, постукуючи по столу пальцями:
— У непевний, лихий нагодився ти час. Не до весілля зараз. Приїжджай, як перемелеться, перетруситься. На різдво приїжджай! — А сам дивився в підлогу важким поглядом.
Лаврінові від тих слів ніби зівало щось у душі. Спершу подумав, що це відплата йому від Бруса за те, що не дотримав умови. Просив, щоб той поміняв своє рішення. Брус був непохитний. «Я ж не відмовляю, просто нехай перевіється, перемелеться. Ниньки й попа не знайдеш, щоб повінчав. А яке вже там весілля!» Лаврін мусив погодитися. А по довгому розмислі, по перемові з Марком навіть визнав слушність Брусових слів. Справді — лихе весілля під шабельний дзвін! Коли їхали сюди, довкола тільки й гомону було про татар. Одначе, з іншого боку, його шабля теж могла стати в пригоді Дорошеві. Раптом Лаврінові осяяла надія.
— Дозволь, пане-батьку, — звів очі, — поки що лишитися за челядника.
Брус махнув рукою:
— Не треба. Не хочу я людського поговору. Весільний кисіль треба варити на чистій воді.
Лаврін мовчки вклонився й вийшов.
Киліяна несподівано вчинила опір батькові, накинулася на нього, як вогнеока рись, але він витримав напад, соромив її ущипливими словами, упокорив.
Козаки подякували господарю за гостинність, посідлали коні. Киліяна розпустила червону стрічку, якою прив'язувала куделю, обмотала нею руків'я Лаврінової шаблі.
Дорош і Киліяна провели їх до монастирища. Лаврін і Кнліяна йшли попереду. Дорош і Марко відстали на кілька кінських постатей. Лаврінові не хотілося від'їжджати. Чомусь його непокоїла Брусова, нехай і тимчасова, одмова. А надто засмучувала нова розлука з Киліяною. Киліяна вела за повід Коршака.
— Ну чого він, чого?.. — про батька.
— Не знаю.
Зламала калинову гілку з твердими, ледь почервленимп сонцем ягодами й вплела коневі у гриву.
— Вона швидко зав'яне, — сказав Лаврін.
— Дарма. Я й собі зломлю гілку й почеплю в кімнаті. Хай нагадує про тебе.
— Калина — то смуток, — знову мовив Лаврін. Душу йому огорнула печаль.
Киліяна раптом захотіла викинути калинову гілку, але він не дав.
— Ти зламала її, вона принесе мені щастя.
Узяв дівчину за руку, з вуст злетіло вічне, як світ:
— Ждатимеш?
Киліяна зупинилася, подивилася йому в очі сумно й вірно:
— Ждатиму, допоки й воно ходитиме по небу. — На серці в неї кипіли сльози.
Обоє подивилися на сонце, що пробивалося крізь рване хмар'я червонястою плямою. Чудна й страшна була для Лавріна її відповідь. Він стиснув дівчині руку, сказав тихо:
— Не треба так.
— Ждатиму!
Він не почув того слова, а тільки вловив, як воно побігло по її руці в його руку й далі, до серця.
— І я теж. Щоб там не сталося… Я нікого… Нікого до тебе не знав і не любив. Я і з Січі майже ніколи не виїздив…
Мабуть, цього не треба було казати, він засоромився, почервонів, але Киліяні його слова сподобалися.
— Не барися, — сказала вона.
їй здалося, що стоїть перед прірвою.
На греблі попрощалися вдруге.
За мить кущі ліщини сховали дві постаті: важку — Дороша Бруса, й тонку, легку — Киліяни.
Лаврін не бачив, куди йде кінь, той сам вибирав дорогу. Йому потемнів світ, він їхав уперед, а серце рвалося назад. І така в ньому зсоталася туга, що хотілося плакати. Марко його розраював, він, хоч нічого не чув, схитував головою.
Козаки під'їжджали до дороги, по якій у бідарці гнав чалим конем якийсь чоловік. Він стояв на колінах, однією рукою тримався за плетений кіш, другою періщив лозиною коня. Побачив козаків, щось крикнув, не зупинився, погнав далі. Козаки погукали, Марко навіть хотів наздогнати, а тоді передумав:
— Украв щось чи на пожежу?
Проїхали ще з півверстви й побачили в глибокому рівчаку гарбу. Ліворуч од гарби чорнів місток, він був провалений. Чоловік, либонь, хотів об'їхати його, й гарба засіла по самі осі в твань. Молоденькі волики змісили під собою грязюку, вона сягала їм до животів. Заляпаний болотом, селянин хрипко собкав, тупо тягнув за налигача й чомусь не бачив, що рябі вже й не лягають у ярмо. Поруч бабралася у твані молодиця, щось підкладала під колеса, а з гарби виглядала ціла низка дитячих голівок.
— Чого тебе холера сюди занесла? — осадив перед самим обличчям чоловіка коня Марко.
Той лупав очима, як сновида, Марко хотів розбудити його нагайкою, але в ту мить заголосила молодиця:
— Ой лишеньки-боженьки, поможіть. Не дайте погинути. Татари, татари!
— Де? — крутнувся конем Марко.
— Скрізь. Он наша слобода горить, наше село, — показала брудною рукою.
Над лісом справді тяглися пасма диму.
— А куди ж ви їдете? — запитав Лаврін.
— У Ладижин. У фортецю. Всі тікають туди, — оговтався чоловік. Лаврін зліз із коня, прив'язав його до вербички — кінь крутив головою, гриз деревце, — закасав рукава, вступив блискучими, з подзвоном чобітьми в твань. Занурив у багно руки, намацуючи спицю. По невдалій спробі підіпхнути воза руками Лаврін і Марко витягли з містка вузьку мостину, підклали під заднє колесо, загейкали, засобкали; вигинаючи короткі ситі шиї, волики налягли, гарба заскрипіла, погойдуючись, випливла на сухе. Чоловік, хоч був забейканий у багно з ніг до голови, поїхав — навіть забув подякувати, тільки діти махали козакам рученятами з коша і лепетали: «Козаки, козаки», та долітало розпачливе жінчине голосіння: «А краще б вже зразу свята присипала». Лаврін та Марко помилися в струмку й стали радитися. Порішили їхати в Ладижин і собі. Лаврінові зривалася думка вернутися назад, але він притомив її. Ще наведе татар. Та й, либонь, Брус має в лісі надійний сховок. Всі, хто живе в отаких нетрях, мають його. Чим менше люду, тим легше сховатися в сховку.
Він ще роздумував, а Марко вже сидів на коневі, у якого скапувала з вудил зелена піна (скуб траву не розгнузданий), чекав. Лаврін одв'язав од вербички Коршака.
По дорозі до Ладижина поминули чимало біженських підвід, і цілі валки, й піших утікачів. Декотрі везли на возах припас — пшоно і борошно, за возами, натягуючи налигачі, чалапали корови, інші втікачі вихопилися в чому були. Мчали, бігли, поспішали під захист фортечних мурів. Села й хутори стояли порожні, там ніби пролетів смерч, з деяких димарів, правда, курівся дим, але людей у тих хатах не було. Тільки на далекому пагорбі за яром махали крильми два вітряки, видно, там не знали ще про татарський набіг, мололи собі лихо. Лавріном і Марком заволоділа тривога, а воднораз їх пойняла грізна врочистість, понапускали на себе суворого вигляду — адже й справді могли зіткнутися з ворогом, їхали швидко, з-під попруг у коней повиступала піна.
Ладижин зринув раптово, неначе хто кинув його козакам під ноги. Лежав у глибокій та розлогій долині, освітлений сонцем, звідси було видно кожну вуличку, кожен будинок. Сонце грало на червоній черепиці дахів, на блискучих банях церков; тільки фортеця сіріла в.іжкими мурами, вона одразу ж навела на думку про війну, про можливі близькі бойовища. Дах на гострих вежах у кількох місцях був попровалюваний, сонячне проміння ламалося в дірах, здавалося, там хтось ховається.
Лаврінові гарячий суховій обпалив серце: он Слобода Ладижинська, там ходили по ярмарку з Киліяною, он дерев'яна церквиця, в якій слухали разом вечірню. В той вечір їхня любов мовби освятилася. Вони виповіли її комусь третьому, кого боялися одурити навіть у помислі. А он і дуб, на який він дряпався зі свічкою, що її дала Киліяна. Запалила вогонь, і він горить у його грудях. І все стало так близько, аж йому защеміло в серці. Бачив себе, бачив Киліяну під дубом, світло грало на її дукачах, на коралях, в її очах, і йому було в тих вогнях тепло і хороше.
Слободу Ладижинську одділяли од Ладижина очеретяні хащі Tо річка Сільниця. Місто розкинулося на невисоких горбах посеред долини, із заходу його обмивав Буг, зі сходу і півдня — Сільниця, котра мовби охоплювала Ладижин синьою крайкою.